Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»

Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.

– Акторське мистецтво завжди було Вашою мрією?

– Ні, звісно. Я з акторської родини, тому все відбулося цілком природно. Мої батьки були потужними акторами, багато зробили для театру. Коли мене на вступному іспиті до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого запитали, чи я, бува, не рідня тим Сумським, я засоромилася і відповіла, що ні, це просто збіг. Я не казала батькам, куди вступаю, вони вже потім дізналися. Щаслива, що мені ніхто не допомагав. Це ж додає впевненості та сил, коли робиш усе самостійно.

– А якби не акторкою – ким би Ви могли стати?

– Могла вступити до Інституту фізичної культури чи Інституту іноземних мов. Це було мені близьке. Але ніщо не вабило так, як театр. Я стала б актрисою за будь-яких обставин. Мені просто не вистачало б творчості, якби подалася у спорт чи на перекладача.

– Як Ви опановуєте нову роль?

– Персонаж відразу важко знайти. Його ще треба продумати, вивчити. Часом його знаходжу, як кажуть, в останню мить. На те і репетиції, де ти вгадуєш собі, якою має бути та твоя сценічна людина, як вона ходить, як рухає тілом, як говорить. Отак потихеньку складається докупи образ.

– Чи є така роль, яку кортить «переграти» заново?

– У жодному разі! Кожна роль має свій відгук у серцях глядачів. На те ж ми і працювали над нею. Граючи, відчуваю насолоду. Переконана, що можливість бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення.

Що Вам більше до душі: театр чи кіно? Адже останні декілька років досить часто знімаєтеся у вітчизняних серіалах…

– Може, й не дуже часто: їх там було три-чотири… Але це достатньо для того, щоб не забули? Зізнаюся, людина й не повинна щодня бути на екрані: не можна ж набридати. Слава Богу, серіали українськомовні. Звичайно, театр більше люблю: він для душі.

Яка стрічка принесла Вам найбільший успіх?

– Найперша, звісно. Це була «Наталка-Полтавка». Потрапила я туди, до речі, випадково. До театру прийшли шукати виконавицю головної ролі, а наша славетна акторка Наталя Ужвій і вказала на мене. З її легкої руки розпочалася моя кінокар’єра.

– Чого найбільше боїтеся?

– У мене один страх – втратити країну.

Очі Наталі В’ячеславівни враз налилися болем, сльози покотилися обличчям. Ніколи я ще не бачила такого гіркого плачу. Але вона зібралась і, гамуючи досаду, повела мову далі:

 – Зараз така страшна загроза над усіма нами… Найстрашніше – опинитися без рідної країни… Бережіть її, будь ласка, щоб вам було, де жити!

Втирала сльози, перепрошувала за свою слабкість, а я тоді зрозуміла, чому її так часто порівнюють з Україною. Бо це плакала моя Вітчизна.

– Наталю Вячеславівно, а мова важлива для розбудови сильної держави?

– Безумовно. Оце нещодавно їду і чую: хвиля на радіо, яка кільканадцять років була українськомовною, стала російською. От вам і квота, яку ми виборювали, от вам і вся боротьба. Є мова – є держава. Хай би Бог благословив Національний театр імені Івана Франка, щоб він ще був і був, щоб можна було приходити і дивитися вистави українською мовою.

– Чи маєте особисту мету, якої прагнете досягти?

– Мета проста: продовжувати творчо працювати, бути корисною і потрібною, творити нові ролі і жодним чином не знижувати мистецької планки. Адже мій теперішній статус вимагає того, щоб я завжди була на рівні.

– Чи є у Вас кумир або просто людина, чиї погляди Вам особливо близькі?

– Кажуть, не можна створювати собі кумира. Потрібно просто послухати поради, а робити по-своєму. На те ж і народжується кожне покоління, щоб продукувати щось своє, правда? Але я завдячую долі, що на моєму шляху трапився прекрасний актор, мій соратник і чоловік Анатолій Хостікоєв. Ми з ним йдемо однією дорогою, нам легше щось творити в дуеті. Напевно, так театр віддячив мені за мою любов.

– Ви щасливі?

– Звісно, щаслива! Заповнена улюбленою справою, моя праця приносить людям радість, ще й працюю разом з чоловіком. Ми схильні до романтичного дійства – депресивний театр не відповідає нашим переконанням. Глядач приходить за потрясінням, за емоцією, за радістю. Я не думаю, що хтось ходить сюди по сльози. Правда ж? Ми працюємо, щоб дарувати щастя. Мені здається, це основне завдання театру.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company