НАТО: ДОРІЖЕНЬКА, ТА ВСЕ БИТАЯ

У Варшаві – саміт НАТО.
Саме через це, а не тому, що «ось бачите, поляки нас не люблять!», Польща на місяць обмежила малий прикордонни рух з Україною: зайвої безпеки не буває, особливо нині.
Якщо стисло – на цьому саміті Україну в   НАТО не приймуть.
Причин кілька:
– Україна не проситься в НАТО (навіть в законодавстві не визначила такої мети);
– Україна не запровадила в усіх сферах суспільного життя принципи і цінності, які поділяють країни НАТО, а тому не  може викликати довіри членів цього блоку – ні з огляду на судову і правову систему, ні з точки зору боротьби з корупцією або стабільності демократичної системи;
– Україна не має розвиненої економіки. Питання не в стандартах ЄС, а в реальному стані розвитку виробничої, фінансової бази, рівня життя населення.

А війна? Саме вона і є тією підставою, яка може серйозно зблизити нас з НАТО.
Війна – це необхідність модернізації збройних сил. А якщо їх і змінювати, то, звичайно ж, не під стандарти країни-агресора.
Війна – це практичний досвід, якого все ж таки бракує в НАТО, а отже зацікавлення країн – членів Альянсу неминуче.
По-третє, війна – це загроза, яку відчувають деякі члени НАТО і для себе, а тому це можливість долучати їх до співробітництва, яке згодом прислужиться як реформуванню і зміценню нашого оборонного сектору, так і загалом вступу до НАТО.

Про що йдеться? Про вже існуючу українсько-польсько-литовську бригаду. Про заявлений її українсько-румунсько-болгарський варіант. Та й варто б подумати про українсько-молдовсько-румунську бригаду. І то в контексті локалізації загрози Придністров’я. Варто також подумати і про українсько-румунсько-турецький військово-морський кластер, про українсько-турецьку двосторонню взаємодію і т.п.

Справді, щирі наші друзі серед країн НАТО попереджають: не тисніть зараз на питання членства України в НАТО (хоча, хто на це тисне, окрім пари громадських організацій в Україні, я, якщо чесно, не відаю). Якщо під таким «тиском» намагатися «проштовхнути»  в документи майбутнього  саміту згадку про рішення Бухарестського саміту НАТО, де нам було обіцяно перспективу членства, то це не може не викликати посмішки. Реальна ефективність чи загроза для НАТО такого «тиску» з боку України цілком порівнянна з «глибоким занепокоєнням» з боку НАТО збройною агресією РФ в Криму 2014 року.

Нам радять: у взаєминах з Альянсом необхідно зосередитися на меседжах про те, що саме Україні вдається в питаннях внутрішнього реформування.
Це аксіома. До цього потрібно звикнути. Ні у стосунках з МВФ, ні з ЄС, ні з НАТО ми, очевидно, вже більше ніколи нічого не отримаємо авансом. Спершу показуємо, що маємо, уміємо, можемо, вже зробили, а далі обережно, але впевнено говоримо про якусь допомогу.

Проте вибудувана за цим принципом «стратегічна комунікація» з НАТО – це недопустимее спрощення.

На мою думку, у середньостроковій перспективі ми повинні не лише звітувати перед Альянсом про досягнення, але і призвичаїти аналітичну та урядову думку відповідних країн до двох простих меседжів: 1) без вирішення дилеми безпеки України загальноєвропейська безпека недосяжна; 2) єдиний очевидний спосіб вирішення дилеми безпеки України –  це її членство в НАТО, тому давайте говорити про хоча б гіпотетичні умови та обставини членства України в Альянсі, а не про те можливо це, чи ні.

Саміт НАТО обіцяє бути цікавим.  Переконаний, що ми отримаємо підтвердження того, щоЗахід не лише цілковито усвідомив загрозу Росії, але й дуже предметно готується до її локалізації. Українське питання, на жаль, далеко не єдине гостре для НАТО, адже російські провокації відбуваються на душе широкій дузі від Аляски до Північного полюса, далі через Північне море до Балтики, через Придністров’я на Донбас, в Крим, до Грузії і Сирії.

Але чому держава, яка має непорівнянно менше ресурсів, ніж країни НАТО, здатна нав’язувати їм свою гру –  над цим Заходу ще належить подумати.

А ми повинні йому у цьому допомогти.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company