«Не можна бути журналістом вісім годин на добу»

Хтось мріє про це ледь не змалечку, й одразу після школи з мрією про журналістику вже з фахової студентської лави цілеспрямовано «розписує перо». Є й такі, хто приходить у цю професію згодом, усвідомлено, після певних шукань, спробувавши себе в іншому. Саме темою вибору професії починаємо розмову з Віктором ШПАКОМ, журналістом, видавцем і науковцем, президентом Української видавничо-поліграфічної компанії «Експрес-об’ява», доктором історичних наук, доктором філософії в галузі економіки, професором кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

– Якщо скажу, що захоплювався журналістикою зі школи, це буде неправда, – починає розповідь Віктор Іванович. – Школярем багато їздив на змагання, бо займався спортом, а вільний від турнірів час захоплювала математика – дуже мені ця точна наука подобалася. Що саме журналістика – моє, зрозумів досить пізно, після закінчення інституту.

– А що Вас змусило так кардинально змінити фах? Адже були дипломованим  інженером, випускником престижного Київського політехнічного інституту.

– Оце дитяче захоплення математикою і «вступило» мене до КПІ, на спеціальність електротехнічні системи та мережі, комп’ютеризація електричних систем. Після закінчення інституту потрапив до армії, а відслуживши, знайшов працю у київському видавництві «Молодь». Отоді й почалася моя журналістська біографія. І видавництво, і друзі, які мене оточували, стали отим журналістським середовищем, яке навчило мене банальних речей: писати, заробляти на журналістиці. Зарплати тоді були маленькі, а 25 рублів у місяць гонорарів – це великі гроші. Писав у газети «Молодь України» та «Молода гвардія», з них усе й почалось. Пізніше мене запросив очолити підприємство, яке мало робити додатки до дуже популярної тоді газети «Вечірній Київ», її редактор і прогресивний народний депутат Віталій Карпенко. З тих пір ось уже тридцять років тим і займаюся: видаю газети, пишу, створив виробництво, друкарню… І зрештою не шкодую, що змінив фах.

– Яку б назвали рису свого характеру, вкрай необхідну для цієї професії?

– Вважаю, все те, що відбувається у світі, потрібно пропускати через себе. А пропускаючи через себе, треба бути чесним, передовсім перед собою… Ось це дійсно важливо.

– Як розумієте, що текст готовий до друку, що його більше не треба доробляти та редагувати? Є якийсь внутрішній сигнал?

– Для мене це завжди було проблемою, я ніколи не переробляю текст. Завжди кажу собі: «Ось напишу, потім почитаю, щось відредагую». Але зазвичай виходить по-іншому: як написав – таким воно і залишається. Напевне, це погано, можливо, варто більше сидіти над текстом, змінювати щось… Мені це ніколи не вдавалося.

– Що Вас надихає?

– Стиль життя: я не вмію не працювати, вже звик до цього і мені це цікаво.

– Що потрібно, щоб досягти успіху в професії?

– Банальну річ скажу: журналістом потрібно народитися. Журналістом не можна стати, можна стати редактором, коректором, видавцем, навчитися цього… А журналістом – ні. Це моє суб’єктивне переконання, я не претендую на істину. Але так само, як не можна стати живописцем, поетом, будь-якою творчою людиною, – це і про журналіста. Якщо у вас воно закладене, ви можете розвивати, підвищувати свою майстерність, і тоді у вас з’явиться можливість стати справжньою «зірочкою», завдяки своїй праці. А навчитися бути журналістом?.. Справжній журналіст – це художник, а той журналіст, який не має хисту, – це маляр.

– А траплялися у Вашому житті події чи історії, коли журналістське посвідчення зарадило, рятувало?

– Звичайно, дуже часто. Особливо на дорозі, коли їдеш за кермом, а тебе зупиняє працівник правоохоронних органів і каже, що я перевищив швидкість…  Тоді вже я починаю казати: «Та я, хлопці, журналіст, про вас добре напишу, а ви відпустіть мене, будь-ласка…» (Сміється). А якщо серйозно, я багато років був членом Асоціації спортивних журналістів України, тому доріжка на спортивні заходи з моїм посвідченням завжди була відкрита. Завдяки цьому відвідав багато спортивних змагань – в Україні і закордоном.

– Відчуваєте, що за останні 20 років журналістика дуже змінилася?

– Мені довелося жити і працювати за часів Радянського Союзу. Коли очолив видавниче підприємство при газеті «Вечірній Київ», ми вирішили робити додатки не як усі, за старим звичаєм, а на перших тоді видавничих комп’ютерних комплексах. Але до Радянського Союзу не можна було завозити комп’ютерну техніку, тому наші хлопці з Тернополя, ввозили її через кордон частинами, через «сірі зони». Потім збирали, самі перекладали програмне забезпечення, і зрештою в Західній Україні вперше з’явилися комп’ютерні комплекси.

Далі перед нами постало питання: а хто ж працюватиме з цією технікою? Людей, які мали фах верстальника або взагалі вміли користуватися комп’ютерною технікою, тоді не було. І я сказав директорові фірми, яка продавала нам цей комп’ютер, що даю їм двох людей, яких вони повинні навчити користуватися комп’ютерним комплексом. У видавництві «Молодь» працювало дві дівчини, одна була технічним редактором, а друга – у відділі реклами; я відправив їх до Тернополя. Навчити їх чогось було дуже важко, згодом з цією технікою працювала лише одна з них. Через 15 днів, як і було обумовлено, ми поїхали, забрали техніку, повернулися до Києва. І тут знову проблема: як тільки ми переступили з цією технікою поріг підприємства, у нас з’явилися спецслужби. Мовляв, не можна так просто користуватися цією технікою, вона повинна бути на обліку і стояти за зачиненими металевими дверима. Ми написали розписку, а після цього робили так: з ранку до вечора – працюємо, а ввечері спускаємо техніку в спеціальний металевий кабінет, до наступного ранку. Вранці знову беремо її, під розписку… І так кожен день. Ми одразу через газету дали рекламу, що набираємо комп’ютерні тексти. І приїхала людина з Сімферополя, каже, що їм потрібно виготовити чотири оригінал-макети. Ми погодилися.

За місяць у нас вийшов перший додаток, який називався «Добрий вечір», далі газета «Фазенда» тощо. Коли кажуть про цікаве життя, я завжди згадую ті часи. Це справді було цікаво: ми були першими – в Києві, в Україні, – хто освоїв ці технології. Газети, щоправда, ще склеювали вручну, вирізали, робили макети, але все ж це був великий прогрес. Саме цим і відрізняється те, що було, і те, що є.  Нині  усе воно доведено ледь не до автоматизму, і, як на мене, тому це не так цікаво.

– Що б Ви порадили журналістам-початківцям?  

– По-перше, зрозуміти, що це ваше, що хочете присвятити цьому життя. Бо журналістика як своєрідний наркотик: змусить вас повністю віддаватися, не рахуючись ані з часом, ані з домашніми проблемами. Не можна бути журналістом вісім годин на добу – такого не буває. По-друге, ви ввійдете у сучасний світ, надскладний. І нинішня журналістика, на жаль, «перевернута»: тяжка економічна ситуація в редакціях призвела до того, що сучасні журналісти змушені продавати свій талант різним політичним партіям, бізнесовим групам тощо. Втриматися у цьому і залишитися самим собою, відстоювати власну думку може геть не кожен. Якщо ви до цього готові – вперед. Свято вірю: сучасна молодь у журналістиці здатна це зробити, поставити журналістику з голови на ноги. Щиро зичу, щоб ваше покоління журналістів відчуло у собі сили і спроможність бути «четвертою владою».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company