НЕ ВОТЧИНА, А ОТЧИНА

Колись (а прожила я вже немаленьке життя) люди їхали у святкові дні до столичного Києва, щоб порадіти з усім народом, поїсти найсмачнішого, як нам здавалося, київського морозива, відвідати київські парки й музеї, покататися на метро й фунікулері, просто погуляти заквітчаним Хрещатиком. Навіть, як спостеріг політичний аналітик Ігор Лосєв, за часів Ющенка біло-блакитні, тоді ще опозиціонери, бродили нашим рідним містом де їм заманеться. Не кажучи вже про святкові паради якихось «антилоп-гну» на одеській «Гуморині», на день народження будь-якого міста чи села Європи, Америки, Сходу… Що було – те було.

А 2011 року, в День Незалежності, до Києва не пустили (!) святковий автопробіг з усіх регіонів України. Пояснюючи, що ми, громадяни Києва, начебто проти. Не пустили й звичайних мешканців пройти столичними вулицями, і теж через те що громада Києва «сього не бажає». Але ж я, корінна киянка, народжена тут понад шістдесят років тому (мій дід Митрофан Гоцик, службовець управління Південно-Західної залізниці, значився у київських адресних книгах початку XX століття), –  не давала такого розпорядження моїй столичній владі.

Ніяк наші зверхники з народом не порозуміються. Все тут або «влада не наша», або «народ не той»… Не доведи, Хранителю Ума, коли-небудь сподобити наших правителів відправити отак мільярдів чотири нас кудись у краї неісходимі, а сюди натомість поселити «чужі язики»: чи то африканців, чи посланців сонячної Азії, чи інопланетян?! Звісно ж, із добрими намірами – що ті, може, будуть слухнянішими, чемнішими. Й не рушать у День Незалежності врочистою ходою до національних святинь, не виправлятимуть дружно помилки у промовах малописьменних зате високих політиків, не шукатимуть у їхніх творіннях рясних згустків плагіату. Нехай англійського чи навіть папуаського. І не вичитуватимуть у «королівських» дипломах підробних номерів, неіснуючих вузів чи спеціальностей.

Не раз, їдучи на роботу, потрапляла в халепу: маршрутка ніяк не могла протиснутися повз Верховну Раду: навкруг неї «стовковисько вавилонське» мітингувальників-демонстрантів-пікетувальників-протестувальників, а проїжджою частиною від Хрещатика чи Лаври – набридлий перформанс. «Ось вони йдуть. Корогва у них має». Тисяча перша хресна хода. Добре знайомі дідусі й бабусі з мінами святобливості і неприкритої злоби. З плакатами «Донбасс протів елєктронного рабства», якимись запереченнями-прокляттями електронним чипам, ідентифікаційним кодам і т.д. Чи відають шановні дідусі й бабусі, хто у їхніх поводирях-«месіях». І які диявольські «коди» і «чипи» ховають ці злотолюбні святоші в офшорних зонах, в американських і швейцарських банках? Всі оті місцеві поплічники Кіріла Гундяєва. Чи знають щось знедолені прочани про його «житіє во страстотєрпії»: про розкішні годинники, вілли, лімузини, яхти, спальні вагони?

Та краще б ці доведені злоначинаючими до екзальтації і передінфарктного стану літні люди в тиші рідного дому читали онукам добрі книжки чи повели їх у театр, музей, на стадіон, у Маріїнський парк або на дитячий майданчик. Принаймні користі від родинного перегляду лялькової вистави було б незрівнянно більше, ніж  від отих «ходінь по муках» –  у злиденній ролі мітингової маріонетки на подачках підступного ляльковода. Бо такими акціями олігархи відволікають  суспільство від справжніх проблем, а тим часом знов і знов нещадно обкрадають народ і країну, «дерибанячи» наші національні багатства. А ви, блаженні, снуйте з іконами сюди-туди… Як сліпці у Брейгеля й Метерлінка.

Згадуючи події недавні і трохи давніші, спостерігаю й сьогодні, вже після начебто «спочилих у Бозі» біло-блакитних, як у нас намагаються «оптимізувати в оберемок» рідні школи й університети, тихо заморити музеї. Докладають до цього хапливих рук і вічні перевертні у владі.

А наші бібліотеки, а книгарні… Хто нині опікується передплатою періодики чи закупівлею нових книг для читалень? Вже мохом поросли спогади про затишний магазинчик «Поезія» чи унікальний салон «Ноти» на столичному Хрещатику. Слава Богу, тяжкими муками вдалося відстояти бодай «подобіє» колись знаменитої письменницької книгарні «Сяйво».

Ще стогнуть від навісних «землехапів» Голосіївський ліс, наші улюблені парки й сквери. Ще снують багатотонні вантажівки через невеличку арку в крихітне подвір’я на вулиці Франка, 7 (до речі, зовсім поруч із Міністерством культури!), де, незважаючи на протести мешканців, таки гатять багатоповерхівку…

А під боком у Головної Національної астрономічної обсерваторії України начебто розростається новобуд «Лікарні майбутнього». І вчені всерйоз б’ють на сполох: будова заважатиме роботі унікальних космічних приладів, перекриваючи напрямок променів до телескопів. Отак права рука не знає, що робить ліва. А думка професіонала часом нічого не важить супроти словоблуддя уповноваженого недоука. Тому під серце Софії можуть запросто присусідити паркінг або готель. А у Лаврі під виглядом реставрації потрощити давні споруди. (До слова, про «українську» Лавру. Спробуйте прийти туди у вишиванці та звернутися до «служителів» українською – майже гарантовано отримаєте від них на горіхи «за отступнічєство»).

Кажемо: декомунізація. Але чи скрізь і чи доладно вона втілюється? Адже ще й досі не владцям, які мусять демонтовувати осоружні пам’ятники, міняти таблички на вулицях, а саме активістам дістається. За відірвані скульптурні частини натхненника Голодомору чи смертоносних репресій, бо зробили це, мовляв, «самовільно».  Муляє, ой,  як муляє очі декотрим Київська Могилянка і Львівський католицький! І Ужгородський університет не подобається, і Чернівецький. І радіо українською. А тепер оце взагалі нечувано-невидано! Ти ба – українськомовного телебачення захотіли «ці націоналюги»! І українських вивісок на вулицях! І щоб лунали українською пісні у маршрутках!!! І на святкових дійствах та різних масових імпрезах – щоб без «чужоязиких» «козачків»-ведучих, без чуждих безголосих, зате  пропитих-прокурених «звьозд» шоу-бізу!!! А як же вєликій і могучій?! Який у нас, зазвичай, далі зросійщеного суржику не потикається.

Але це НАШ дім, НАША земля, НАША столиця, НАША Україна! Твоїх, Ваших і моїх дітей, онуків, батьків, дідів-прадідів. І якщо хтось думає, що можна й надалі гендлювати країною, яку вони нічим, крім об’єкту збагачення, не вважають, то нехай не сумніваються: вже виросли, розправили плечі справжні господарі і справжні герої-боронителі. Для них Україна – не «клондайк», не «перевалка», не «вотчина», а Отчина. Батьківщина, яку не зраджують і не продають. За яку і життя віддати не шкода.

Доведеться декому нагадати слова поета-патріота: «Народ мій є, народ мій завжди буде. Ніхто не переможе мій народ!» А безбатченки і грязь (теж геніальні українські поетичні метафори) так і залишаться гряззю. Яку, наближаючись до дверей рідного дому, будемо охайненько зішкрібати з підошов на приступку, ще до порога.

Loading...

Коментар до НЕ ВОТЧИНА, А ОТЧИНА

  1. Ярослава Городницька сказав:

    Пройдуть роки, десятиліття і зійде, врешті, на землю прабатьківську, українську наш Месія, освячений великою мудрістю Творця, здатний з гідністю очолити націю й повести її рівною дорогою, а не манівцями, до світового тріумфу. Вірмо у це!Україна є! Україні бути віднині й повсякчас!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company