Не впускали рідні двері…

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…

Може тому, що я їх ніколи не відмикала? Бо тут мене завжди чекали…

Походила-подумала, знову кручу. Ні…  Втомилася… Мало не плачу.

Ну як мені зайти до хати?!

Притулилася до нагрітої сонцем стіни:

– Ти на мене сердишся?!

Хата:
– А ти як думаєш?! Ти ж обіцяла, що будемо тут разом літувати! Ти ж казала, що все-все будеш робити  для мене: білити-фарбувати-прикрашати! А сама десь завіялася і швендяла, як завжди…

Я:
– Ти що?! Не швендяла! ( Хоча признаюся: дуже хотіла!) Коронавірус! Весь час була в клопотах і турботах: дім, робота, діти…

Хата:
– Ой, тільки  не треба мене дурити… А хто вечорами гарцював по Пейзажці?!  Хто дівишник влаштовував на дачі з пивом і татарськими чебуреками?! Хто заливався там сміхом  у гамаку під комедійний серіальчик?!

Я:
– То ти ревнуєш?! От що… Ну, пробач… Але не треба! Не ревнуй мене до іншого  життя. Я все люблю!!!  І гамак, і татарські чебуреки, і сміх з подружайками… Але ти – це зовсім інше. Ти ж знаєш: тут мене зачали, виростили і дали  розуміння про добре і зле. Саме тут я слухняно малію, мілію і знову наповнююсь.  Прошу тебе: не ображайся і впусти!!!  Я так втомилася з дороги…  Я тебе дуже люблю…

Випадково рука  ковзнула по стіні до дверей,  і вони… відчинилися. Самі!  Так буває.  Я вдома…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company