Нотатки солдата

Ця історія українського хлопця, котрий жив звичайним мирним життям, але все змінила безжалісна війна. Два дні на передовій – немов страшний сон, що враз став реальністю…

«24 лютого прокинувся від слів «почалася війна». Стало моторошно, ледь розумів, що відбувається. Наступного дня прийшла повістка. Отоді збагнув: іду на війну. Повідомили, що маю 10 хвилин на збори. Мати не стримувала сліз, навіть благала не йти, але я розумів: мушу.

Сів в автобус, повен салон хлопців. Сказали, що прямуємо на Гостомель, найгарячішу точку на той момент. Приїхали до Києва, видали автомат. Я знав, як ним користуватися.

Поїхали далі, ні про що не думав, окрім своєї родини.

Познайомився з хлопцями. Усі позитивні, і я сказав собі: все буде добре. Нарешті приїхали. Чийсь голос рішуче: «Хлопці, беремо автомати і виходимо». – Серце застугоніло: ніч розривали вибухи – з усіх сторін. Десь далеко палахкотів розбомблений аеродром.

Прийшли у військову частину, отримали команду: «Стріляти на ураження!» Взяв до рук телефон, написав сестрі, як сильно її люблю. А собі повторив: усе буде добре.

Спершу було страшно стріляти: розумів, що вбиваю живих людей. Раптом хлопець, який стояв біля, мене впав. Спочатку я не зрозумів, але потім побачив рану. Жахливу. Отоді збагнув: там вороги, їх не можна жаліти. Жодного. Бій тривав дві години, у нас було багато поранених. Мене раптом охопила тяжка втома. Взяв телефон, побачив, що з моєї сторінки в Instagram надіслано повідомлення, яке приголомшило мене. Мої вагітній сестрі написали, що я помер, що нас розгромили. Тієї миті я був готовий розстріляти, знищити всю російську армію. Молився, хоч би з сестрою та малюком все було добре. Сестра зателефонувала, чув як плаче. «Не вір у те, що тобі пишуть», – сказав у відповідь.

Знову дорога. У роздумах не помітив, як заїхали в якесь село під Києвом. Маємо наказ захищати його. Я був дуже втомлений та голодний. Хлопці запропонували мені відпочити. Зайшов до розбомбленої будівлі, простелив кожух і заснув. Ад раптом чую: «Йди їсти». Підвівся і побачив дивовижну картину: жителі села принесли нам їжу. Навіть не уявляв, який у нас такий турботливий народ. Не встиг повечеряти – чую, гукає жінка: до села суне колона танків з літерою «Z». Ми притаїлися у зруйнованій будівлі. Підійшов командир і вручив мені «Javelin». Таку зброю тримав вперше, але швидко розібрався. Впіймав ціль, натиснув кнопку – російський танк охопило полум’я…

У цьому бою ми розбили колону танків.

Десь о 21-й – вибухи, та такі гучні, аж дзвеніло у вухах. Ми вилізли з шанцю, я бачив сяйво, наче тисячі світлячків летіли на нас. Це були ворожі «гради». Ми кинулися в укриття. Не встиг залізти в траншею, як відчув жахливий біль в руці. Побачив відірваний рукав і рану – до кістки. Та я намагався боротися. Командир дав команду знищувати ворога. Після обстрілів побачив найжахливішу у своєму житті картину: п’ять наших хлопців лежали з розірваними грудьми.

Ми тоді зробили «двохсотими» пів тисячі орків. Ми раділи – за себе і за тих наших побратимів, які вже відвоювалися…

У нас було дванадцятеро поранених. За годину я вже не відчував руки. Біль був такий нестерпний, що я нічого не розумів та ледь розмовляв. Зрештою я знепритомнів. А згодом мене в лікарні прооперували.

Наші оборонці – неподоланні, ворог це вже відчув. І мирне населення активно допомагає боротися з окупантом. Тому неодмінно переможемо, бо ми на рідній землі, яка робить нас велетнями».