Ні серпом, ні молотом

Входи в усі зали кінотеатру стікаються у великий та яскравий хол з острівцями, де можна придбати квитки, купити смаколики, попити кави. Люди вештаються туди-сюди, насолоджуючись передчуттям поринути у таїну Кіно. Легкого видовища не очікуєш: на екрані постане життя тих, хто йшов через пекло «серпа й молота» до калинової волі…

Нова стрічка «Заборонений» годину двадцять оповідатиме про те, як воно – мислити не гаслами, а душею, бачити не більмами ідеологем, а серцем. Кіноісторія підхопила і понесла. Лише кадри-хвилі встигали спалахами карбуватися у свідомості, аби згодом виринути в роздуми над побаченим. Ось молодий хлопець Василь із даром читати світ та вплітати його в поезію зустрічає у вагоні столичної підземки тендітну дівчину Валентину, котра піде з ним поруч по життю, розділить найгіркіше – біль, страждання… Але все це попереду, а доти ще є час насолодитися чарами молодості та кохання.  Василь Стус і Валентина Попелюх настільки доповнювали одне одного, що нагадували складений пазл. Здавалося, їхні душі вже давно зналися і лише чекали моменту знову побачитися і більше вже не губитися в людському потоці Києва. Один на двох поклик мистецтва гукає їх на літературний вечір пам’яті Василя Симоненка, але бездушні сірі міліцейські мундири, цинічно шкірячись, забороняють, розганяють…

Енергія молодості мчить поперед них – у таємничі парки Дніпрових схилів, на танці, у вихор музики, у натовп веселощів. І сюди проникає пильне й льодяне око губителів. Стус не мовчить: гострим мечем правдивого слова рубає будь-які спроби залякати, ввести в оману.

– Імперська влада мала геніальне КДБ, яке відстежувало кожну особистість в Україні, – сказане духовною посестрою Василя Стуса журналісткою-шістдесятницею Маргаритою Довгань на обговоренні фільму, раптом випірнуло з глибини пам’яті, коли бачила отих екранних «вірних псів радянської влади». Цим липучим мороком КДБ наскрізь просякло тогочасся. Невидимою марою, що ховалася навіть у стінах, промацуючи недремним оком кожного з людського потоку. Як малося тим, хто опинився під прицілом цього тоталітарного молоха? Хто не міг лишитися із собою навіть на самоті? Чи скрадався до них замість снів страх? Мабуть, глибоке розуміння чогось неосяжного закликало жити «серед мавп», «чолом прогрішним із тавром зажури» битися «об тверді камінні мури», крокувати вперед гострими виступами, проганяти темні думки, говорити, боротися, розв’язувати руки сміливості… Ціною свого начебто щасливого майбутнього, власне, ціною життя… Прилюдне самоспалення на Хрещатику українського патріота Василя Макуха (цей жахітливий живий факел – знаковий епізод кінокартини, що незагойно обпалює Стусову душу). Вбивство кадебістами вельми близької подруги Стуса, нестримної поборниці Правди і загальнолюдських Прав  Алли Горської… Для такої натури, як Стус, – це точки неповернення до радянської дійсності, де править моральне фарисейство і конформізм.

Тому й фізично нищили їх. Тих, кого не вдалося підтяти «серпом» чи розчавити «молотом». Їхня духовна сила єднала ідеями, думками, творчістю, вірою, що одного дня воля неволю переборе. У художниці спершу знищили найдорожче, твори. А коли не зломили –  відібрали життя. А в поета та обдарованого дослідника літератури для початку  одрубали перспективи розвиватися в царині улюбленої науки. Але за дверима вже стоять страшні тіні, вже нависли темними передвісниками біди. Одна мить – і навісний грюкіт у двері, і непрохана ватага сірих «людей у цивільному»…

Шукали не зброю, не бомби, шукали звичайнісінькі аркуші, де були вписані слова-домовини комунізму…

Суд. Стус вириває у служок Феміди останнє слово, яке в нього намагались нагло украсти. От і радянський «соціалізм» з його достатком: хліб на полиці, а слова – у клітці. Але що та клітка для вільного слова правди? Отак і Стусова пташка-слово випурхнула з грудей. Служки не думали довго над вироком, не питалися порад навіть у тоді чинної «найдемократичнішої у світі радянської конституції» – не те, що у власної совісті.

Подолай себе, грішнику,
Правили вихователі,
Шмагаючи йому спину
канчуками.

Камера. Вона достеменно мала зламати опір. Саме її темне жахіття мусило уярмити будь-яке прагнення незалежності. Але ті, хто проти червоного терору, вже повстали у своїх протестах, бо «блажен, хто тратити уміє, коли приходить час утрат»…

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.

Часом картинку переривають кадри, на яких люди весело щось святкують, співають… Тож як воно втрачати, здається, все, коли хтось за вікном сміється? Підступний холод кігтями впивається у шкіру в карцері, коли бачиш дійсність не очима, а душею.

– Пайка у 400 грамів хліба і раз на дві доби гаряча страва, із постелі маєш капці, які можна покласти на голі дошки, – цей спогад співкамерника Стуса Василя Овсієнка нині уперто не можеш усвідомити.

Але душа поета й тут знайшла пристань для вічної надії, яку тишком виливала на папір потаєного зошита. Найбільше, певно, душа болить за рідні чорноземи та співоче слово, якому прагнуть відібрати голос. У кінокартині гаряче відстоює правоту «держави тьми» гебістка-полковниця Віра Холод. Любесенько підсовує папірчики, аби лише Стус написав, що кається, відмовляється, зраджує, міняється… Вона вже запрограмована, губиться серед гасел у привабливій обгортці, не знає, яке з них краще обрати, тому сипле всі, мов із мішка: «Усі рівні! Немає різниці, якою мовою говорити! Українську мову вивчають у школах!» Від гасел рівності та справедливості тхне карцерним холодом та смертю, вони мертві вже. А Поет продовжує плекати думки-птахи, навіть не сподіваючись, що ті побачать вольне життя. Блискавкою пролітає ще один спогад Василя Овсієнка про те, як зошит у білій обкладинці випурхнув із Мордовського табору, як озвався зболеною Правдою далеко за межами і їхнього зеківського табору, і того загального, геополітичного, який тодішні партійно-радянські газети, самі не відаючи, що пишуть за Фройдом, піднесено називали «соціалістичним». Крилате слово поету долетіло шістьма віршами: «Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури».

А в кінокартині на тюремному подвір’ї Віра Холод, наче душу, виривала сторінки-птахи з іншого відібраного Стусового таємного зошита, із садистичним спокоєм ще живими жбурляла у вогонь, а той жер  їхній стогін. Здавалося, задуха від того диму спалених віршів, усвідомлення непоправної втрати переходила точилася з екрана, наповнюючи залу, забиваючи дихання…

Фінал. Смерть поета. Але не його самого, Василя Стуса. Табори могли замордувати тіло, а душу знищити не вдалося. «Народе мій, до тебе я ще верну…»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company