«Ніколи не сміявся без любові»

130-та Вічність Остапа Вишні

Життя не залишило йому вибору: або сміятися, або піти у безвість… Про його літературне покоління, що тоді вже стояло на порозі звірячого сталінського терору, очевидець і такий же мученик ГУЛАГу Григорій Костюк згадував: «Ми були, як заворожені кролики перед пащею удава». А значущість літературного сміху Остапа Вишні увічнив такими доводами: «…Це не порожній сміх чергового скалозуба, а соціально і національно значущий, сповнений не тільки дотепу, сарказму, кпину, але й смутку, докору і навіть грізного оскарження. Я не зроблю великого перебільшення, коли скажу, що ця магічна сила Вишниного слова тоді докопувала чуда: майже всі вороже чи байдуже наставлені вчителі, що їх українська школа успадкувала від царських часів, досить швидко стали щирими і відданими працівниками української школи і освіти».

Відомо, що Остап Вишня був одружений  двічі. Товариш письменника Володимир Куліш  пише: «Ніколи не згадувалось про перший шлюб Вишні та [про] його синка, якого я так і ніколи не бачив і не чув про нього». Можливо, що вперше Остап Вишня одружився 1918-го  чи 1919 року. У спогадах з еміграції Степан Риндик  переповідає, як письменник у  притаманній йому гумористичній  манері описував походеньки в селі Грунь, його знайомство із сільською дівчиною, яка, схоже, стала його першою дружиною. У 1923 році у них народився син В’ячеслав.

На початку 1919 року Павло Губенко, двадцятидев’ятилітній урядовець Міністерства шляхів сполучення УНР, переїжджає до Кам’янця-Подільського. Після відступу армії і від’їзду уряду за межі України залишається на рідній землі. Його арештовує страшна ЧеКа (Надзвичайна Комісія). Але жодних серйозних звинувачень чекісти не зібрали, зате за в’язня поклопотався славетний пролетарський письменник Василь Еллан-Блакитний (за іншою версією – сам Микола Скрипник, один з лідерів українських комуністів). І вже 1921 року Павло Губенко – майбутній славетний Остап Вишня – вже працював у республіканській газеті «Вісті ВУЦВК», яка виходила в Харкові, тодішній столиці України.

«Політична ситуація була така, що майже не давала ніяких надій на успішний кінець нашої боротьби з Москвою. З дня на день зростала серед українців віра, що може українським комуністам («укапістам») удасться якось перебрати в Україні владу від москалів. Чи й Губенко був заражений такою вірою, я не знаю. Припускаю, що найбільшу роль в його рішенні їхати на схід відіграла звичайна туга за вужчим рідним краєм, за рідною Полтавщиною і рідним домом», –  пише Степан Риндик.

Дмитро Чуб (під цим псевдонімом виступав Дмитро Нитченко, діяч українського Відродження, який був змушений емігрувати до Австралії) у своїй книжці спогадів пише про зустріч Йосипа Гірняка, артиста театру Леся Курбаса «Березіль», з режисером Олександром Довженком. «Тут Гірняк довідався від Довженка, що син Остапа Вишні, Вячко, закінчивши 10-річку, прилюдно відрікся від батька, обзиваючи його контрреволюціонером».  Очевидно, йдеться про розмову митців 1940 року, бо Йосипа Гірняка арештували майже одночасно з Остапом Вишнею. Вони й відбували покарання разом у селищі Чиб`ю, що в далекій республіці Комі. Але Йосипа Гірняка звільнили раніше. Додамо, що на  той час мати В’ячеслава, сина Остапа Вишні, померла від тифу,  про пізніший арешт і заслання батька той нічого не знав. Думав, що батько його кинув… Вже після війни вони зустрілися, і майбутній полковник медичної служби увійшов у другу сім`ю  Павла Губенка. До речі, сам Павло Михайлович служив у медичних частинах УНР.

Артистка Марія Малиш-Федорець, яка після війни теж емігрувала до Австралії, так описує  Варвару Маслюченко, другу дружину Остапа Вишні: «Була шатенка, мала гарний характер, чудову розмовну мову, грала різні ролі в театрі Курбаса, також у театрі Гната Юри». Письменник побачив актрису на сцені у ролі Жанни Д’Арк,  відразу закохався, а в 1925 році одружився.  По-батьківськи полюбив прийомну доньку Марію, був їй справжньою опорою і щирим другом.

На той час Остап Вишня – на вершині популярності, його книжки виходять одна за одною масовими тиражами.  Якщо 1924 року з’явилося дев’ять  збірок гумористичних оповідань, то 1929-го – аж двадцять вісім! Збірка «Українізуємось», де в легкій формі йшлося про відродження національної гідності українців, за три роки витримала п’ять перевидань. Тодішній нарком освіти  Олександр Шумський назвав Остапа Вишню «найпопулярнішою людиною в Україні».

Але горезвісні тридцяті роки вивели Україну на крутий поворот історії. Спершу масовий геноцид українців голодом, а згодом – страшний розгул репресій. Вже 1931 року кидають у катівню  Максима Рильського. Серед тих, хто рішуче виступив на захист поета, був Остап Вишня. Після репресії Михайла Ялового у травні 1933 році ставить кулею крапку на своєму земному житті Микола Хвильовий, теж близький друг Остапа Вишні. Влітку застрелився один із організаторів партії українських комуністів Микола Скрипник. Починається цькування самого письменника: його звинувачують в куркульській ідеології, націоналізмі. На людях він з’являється лише з дружиною. «Обоє вони хвалилися Гірнякові , – пише Дмитро Чуб, – що за ними вже кілька днів стежать сексоти (таємні агенти ГПУ)».

Остапа Вишню заарештували вночі з 25-го на 26 грудня 1933 року, дещо пізніше вислали до Архангельська і його дружину з маленькою дочкою. Згадаємо, що пізніше, у 1936 році, арештували, а згодом і розстріляли старшого брата Остапа Вишні Василя Чечвянського, талановитого письменника-гумориста, редактора «Червоного перця».

Про зустріч на засланні з дружиною Остапа Вишні згадує артистка Малиш-Федорець, яка з театром опери при Домі Червоної армії гастролювала 1936 року в Архангельську: «Вийшовши з крамниці, я побачила поблизу велику афішу, біля якої стояла якась змарніла обшарпана жінка. Ледве я наблизилась до неї, як вона озвалася до мене, називаючи мене по імені.

– Хто ви будете? Я вас не пізнаю, – сказала я.

Взявши обома руками за лице й відгорнувши трохи зависле волосся, вона сказала тремтячим голосом:

– Може, по очах пізнаєте?

А потім майже відразу сказала:

– Я – Варя Маслюченко, – і гірко розплакалась, викликавши сльози і в мене…

– Як я прочитала на афіші ваше прізвище, – сказала вона, – очам не повірила, що десь на Півночі, в далекому Архангельську, зустріну Наталку-Полтавку…»

Жила Варвара Олексіївна з дочкою на острові і ходила на роботу льодом за сім кілометрів. Працювала прибиральницею. Малиш-Федорець запросила  Маслюченко до театру. «Варя була на всіх виставах, – згадує співачка, – Вона спершу прийшла до мене в гардеробну з дочкою, якій було 12 років. Одягнена була в якийсь, як вона сказала, «шухав», ніби брудне пошарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей».

Після заслання Варвара Олексіївна з трудом влаштувалася до маленького пересувного театрика (про це згадує український письменник Леонід Ленч) і вела мандрівне життя. Кілька разів приїздила на побачення до чоловіка. Їй вдалося вивезти «на волю» щоденник, який вів Остап Вишня на засланні. Уривки із «захалявного зошита», переписані рукою дружини, зберігаються у відомого правозахисника Михайла Осадчого.

На початку 1943 року Остапа Вишню звільняють, та  подружжя зустрілося майже через рік – у містечку Раненбурзі Рязанської області (зараз місто Чаплигін Ліпецької області, що в Росії). Тут разом і зустріли Новий рік. «Розплачуючись» за звільнення, Остап Вишня пише памфлети проти УПА, але з часом знову повертається у свою стихію – тепер уже «Мисливських усмішок».

Втративши здоров’я у сталінських концтаборах, письменник часто хворів. Кожного літа з дружиною відпочивав у Будинку творчості.  В житті до всього ставився з гумором, звідси і сюжети для його безсмертних оповідок. Якось поїхав  з дружиною на відпочинок до Мануйлівки, що на Полтавщині. Варвара Олексіївна заправила бутель вишнівки і поставила на підвіконня вигріватися. Смеркло,  дружина вишивала, а Вишня  щось писав. Аж раптом чиясь дебела рука вихопила з розчиненого вікна бутель і зникла у темряві. Варвара Олексіївна не на жарт налякалась, зате Павло Михайлович зайшовся реготом, та так, що ледве промовив: «У Вишні з-під носа потягли вишнівку».

Наприкінці життя легендарний пересмішник перечитував свої твори, аналізував їх. Тому Михайло Осадчий пише: «Слід би перевидати «Мою автобіографію» Остапа Вишні в її першій редакції. Адже другий варіант, зроблений майже через 30 років після першого,  виконаний вже наляканою рукою письменника, в час, коли про Хвильового і згадати було неможливо. Сам Остап Вишня, як розповідала мені його дружина, нерідко, вмостившись на канапі і перечитуючи згаданий твір у першому 4-томному виданні 1928 року, подарованому йому вже після ув’язнння, в Одесі, – часто відривався від тексту і зі сльозами розчулення на очах повторював: «Як здорово писав той другий письменник. Смішно! І це, оповідала вона, повторювалось неодноразово».

Реабілітували Остапа Вишню за рік до смерті, 1955 року. Побратим Вищні по цеху письменників сатириків Степан Олійник згадує: «Павло Михайлович підійшов до мене і з таким же болем повторив ту саму фразу: «У мене така радість!…А вони, жінка і дочка, плачуть»…Не поспішаючи, витяг з кишені якогось папірчика і простяг його мені. Глянув я на той папірець і все зрозумів». То була  постанова, «що справа по звинуваченню Губенка П.М. переглянута і припинена за браком складу злочину».

«Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!»  – таке зізнання залишив він щоденнику. І про те, що «ніколи не сміявся без любові». 28 вересня 1956 року в Києві обірвалася жива нитка його Слова.  Варвара Олексіївна пережила чоловіка на 27 років.  Відтоді минуло понад півстоліття. Україна запізнала багатьох письменників-гумористів. Але Остап Вишня непорушно посідає серед них одну з найвищих вершин. На вітрах епох легко одвіялася половиця пропагандистського. Залишилося повноцінне золоте зерно того цілющого Сміху, який направду продовжує життя.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company