Уже й не відаю, який сьогодні день тижня та яке число, – не цікаво. Здається, ранкові сирени сполохали з голови всяку думку. Так, ще довго після нашої славної перемоги вони будуть снитися у нічних жахіттях. Цей пронизливий до кісток звук – моє власне тавро. Воно ниє болем того життя, яке навіки залишилося там, в іншій епосі, до путлерівської війни.

Це верескливе сповіщення про кінцеву зупинку. Про чин похорону «історічєской общності», «братських уз», які виявилися нісенітницею, фальшем «великих слов», які миттю змило українською кров’ю. На відміну від кровожерливих московських орків, улюблене прислів’я моєї родини – «Кров людська – не водиця, проливати не годиться». У нинішніх реаліях ця вікова мудрість зазвучала для мене по-новому. Каламутні патьоки облудних слів з чорного рота скаженого кремлівського фюрера, із зажерливих ротів його спільників і слуг перелилися у ріки крові їхніх-таки «соотєчєствєнніков», які нагло увірвалися в чужий дім як серійні вбивці, грабіжники і ґвалтівники. Ми ніколи не були братами, а відтепер нас навчили ніколи не бути ґречними до сусіда на схід сонця.

Безкінечна вібрація новин глушить, неможливо спокійно заснути чи прокидатися без тривожного трему. Все звичне кануло в небуття. Новини замінили нам фільми, сирени – музику, біженці – туристів, а рутинну роботу в офісі – волонтерство. Телеграм-канали наперебій оповіщають про чергові локальні успіхи ЗСУ і Тероборони, про втрати ворога, відомі нам, але не русні, бо там, «за порєбріком» чують, що з їхніми тут «вьо харашо, все жіви». І про варварські ракетно-бомбові удари ворога по українських містах і селах, про руйнування, житлових будинків, шкіл, лікарень, театрів, музеїв, храмів, про убите мирне населення, дітей… Чисті душі лицарів-військових, які склали голови за Вітчизну, невинні душі мирного люду, янгольські душі дітей, які полетіли на світло просто тому, що бункерному параноїку за кремлівською стіною стало нудно.

24 день війни. Цей рахунок не забувається і не збивається. Уся увага цивілізованого світу прикута до України, а громадяни України прикуте до стрічки новин. Кожен ранок я з надією чекаю два сповіщення: перше – про блискавичну перемогу України, друге – про кончина путіна (наш «мовний законодавець» Олександр Авраменко дозволив писати прізвище нелюда з малої літери – як виняток з правил української мови). Більше ніж пів світу хоче його смерті, то може Бог нарешті змилується і забере його грішну душу до чистилища. Адже ні раю ні навіть пекла не гідний цей деспот.

Ходять чутки, що путінська поведінка пов’язана з його невиліковною хворобою. Щоправда вони давно блукають всесвітньою павутиною, і навіть якщо це просто «бажане за дійсне», воно має право на життя. А втім лише глибоко озлоблена на увесь світ людина перед смертним часом може заворушитися у своїй схованці заради того, щоб залишитися в історії. Якщо цим керується путлер, він може собою пишатися. Він уже вляпався в історію кривавим плювком. І, здається, переплюнув усіх відомих тиранів, з Гітлером та Сталіним включно.

Великою історичною мірою у нас із ними немає нічого спільного, крім воєн. У яких протистояли навіть наші менталітети. Ми волелюбні оборонці рідної землі, ненависники орди, лицарі, готові жертвувати і шанувати жертву за Вітчизну! Вони – орда, віроломна, підступна, рабська, отара зарізяк, яку легко зазомбувати і перетворити на гарматне м’ясо! Їхні лжепророки та слуги диявола у митрах і ризах переконують їх, що ми «молодші брати», що любимо і вітаємо їх, а ми знаємо, ми щодень більше упевнюємося, що ненавидимо їх з такою силою, з якою кохаємо свою країну!

Так, у перші дні війни було шкода тих дев’ятнадцятирічних переляканих на вид безхатьків, яких буцімто занесло сюди на танках і бетеерах нечистою силою, бо ж «їхали у себе, на навчання». Об’єктивно діти. Гадалося, що то якийсь «живець», який чіпляють на гачок, щоб виманити велику рибу. Думалося, вони швидко схаменуться, витверезяться од «русскоміровської» сивухи? Побачать, що не потрібно нам їхнє «спасіння», що тут їх ніхто не чекає, та й посунуть собі додому з відносно чистою совістю. Але згодом почули перехоплені розмови отих «заблудлих» з матерями, дружинами. Почули, як крізь суцільну гниль матюччя мати дає напуття сину: «Ну так убивай их, не жалей…» Розвіялося з димом останнє сподівання були, що новою диктатурою «в ісконних граніцах СССР» марять лише російські пенсіонери. Виявилося, ні. Мізки переважної більшості росіян –незалежно від віку і статусу – закаляні «побєдобєсієм», затруєні путлерівською імперською пропагандою. Це їхня щоденна духовна пожива, до якої нині, заради тотального осатаніння, домішують українську кров.

І коли наш народ з останніх сил тягнеться до життя, наче соняхи до сонця, їхній оплакує не синів-братів-чоловіків, що стали погноєм в українському чорноземі за маячню кремлівського государя-параноїка, а ллє сльози над банкоматами, які випльовують їхні нікчемні картки, над спорожнілими прилавками магазинів та голосять, що не працює Instagram.

Тепер коли комусь із наших закортить перейнятися співчуттям до вбитої російської солдатні – згадуйте руїни Чернігова, Бучі, Охтирки, Харкова, Ірпеня, Макарова, Баришівки, Мерефи, Миколаєва! Згадайте нову Небесну сотню – дитячу. Це робота рук отих кривавих заброд.

…День заміняє ніч, а ніч – ранок. Млявість. Ще й досі неприйняття реальності, відчуття тотального сюру. Невже таке можливе у ХХΙ столітті?! У серці Європи!

Закипає лють – помстою на ворога. Міцніє віра: подолаємо, переможемо, бо Світло перемагає Морок, а Правда – Неправду.

Упевнююсь безсмертним словом Василя Симоненка:
…Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!