«Нєпобєдімая і лєгєндарная». Ніколи знову

Те, що я розповім, не претендує на історичний аналіз. Це навіть не пропаганда з ухилом до українського патріотизму. Це мої спогади з далекого минулого, що тепер, ніби вода, відстоялися і вияснилися…

До радянської армії я призивався восени 1971 року. Мав тоді після грипу серйозне ускладнення і спокійно міг «відкосити» від служби, але про симуляцію навіть не думав. Казали, що в радянській армії служили лише придатні за станом здоров’я, що там не було винятків чи «блату». Це, звісно, неправда. Скажімо, на моїй заключній медкомісії у військкоматі окрім медиків і військових були присутні чиновники з державних і партійних органів. І саме вони виголошували остаточний вердикт: придатний призовник до служби чи ні.

Ми по черзі голяка (як у фільмі М. Іллєнка «ТойЩоПройшовКрізьВогонь») заходили до зали, де засідала та «колегіальна» комісія. Нас роздивлялися, щось розпитували й ухвалювали остаточне рішення.

Один з моїх колишніх однокурсників, син знаменитого полтавського лікаря, зайшов на комісію одягненим і швидко звідти вийшов з напускною досадою:

– На жаль, не придатний!

Потиснув нам руки і побажав удачі…

Пофортунило синам першого секретаря міськкому та секретаря обкому партії. Ми стояли на військкоматівському плацу з торбами, а ті, посміхаючись, продефілювали повз нас до службових приміщень, і далі до воріт із червоними зірками, на вихід… Потім дізнався: вони «несли службу» в якійсь конторі при Міноборони в Києві, а фактично відбули її… вдома, у Полтаві.

А нас повели на станцію Полтава-Південна, куди вже прибув потяг новобранців із Донбасу. Розмістили у плацкартних вагонах, так, щоб ми займали навіть багажні полиці… Така дісталася і мені, там я кантувався більше двох діб. Простелив демісезонне пальто, під голову підмостив торбину з харчами і так спав. Не пригадую, щоб у дорозі нам видавали якусь їжу. Всі рятувалися власними припасами. Нині це видається неймовірним, а тоді на те ніхто не зважав. Не ремствували, навпаки – віджартовувалися…

Тяглися довго й нудно. Пропускали всі пасажирські, вантажні поїзди, що рухалися за графіком. Шлях проліг через Київ, Чернігів, Брянськ. У деяких містах до нашого состава давали вагони з новобранцями. Третього дня потяг прибув на станцію Сольци. Нас вивантажили, посадовили в автобуси-«пазики», і невдовзі ми опинились у селищі Кречевіци, неподалік Новгорода, у військовому містечку авіатранспортної дивізії. Спершу повели в баню, там ми стригли один одного «наголо». Опісля видали військове обмундирування. І тут сталося комічне. У військовій частині очікували на новобранців із Середньої Азії. Заготували й відповідну уніформу, малих розмірів, яка для більшості з нас виявилася «на носа». Але якось з горем пополам одяглися. Було вже доволі пізно, нас повели в їдальню вечеряти. Колона новобранців мала «неповторний» вигляд: солдати, котрим забракло чобіт по нозі, тупцяли у капцях на босу ногу, з «підстрелених» брюк біліли кальсони, на багатьох шинелі – наче трофейні, з молодших братів. А на вулиці зима, глибокий сніг…

«Отбой» пролунав опівночі. Новобранці «кавказької національності» в іншій частині казарми довго не могли вгамуватися, заважали спати… Ніби й повік не склепили, як пролунало: «Под’йом! Всєм строітца!». Була шоста година ранку. Командував старшина Ковальов. Він був зростом 1,6 метра, тому кумедно заскакував на табуретку і, озираючи звідти стрій, віддавав накази. Нас у «хебешній» формі та  тонкій натільній білизні вивели на вулицю і скомандували: «Бєгом, марш!»

Бігли ми по льотному полю, потемки (ночі в листопаді на широті Новгорода довжелезні), під пронизливим вітром і при температурі -16°. Напередодні у мене загострився давній фарингіт, почало боліти в горлі. Але комусь сказати про те боявся.

Пробігли з кілометр і нам скомандували: «Стой, разойдісь! Отліть на обочінє». Виконали й цю команду, а далі «бігом-марш» назад, до казарми. В кімнаті для вмивання –  наступна команда: зняти не лише гімнастерки, а й натільні сорочки. Старшина стояв поряд і командував, щоб обов‘язково обливалися водою до пояса. А вода ж крижана, бо подавалась у водогін із замерзлої річки Волхов! Раптом усвідомив, що в таких спартанських умовах просто не виживу. Не було страху чи паніки, а така відсторонена думка про неминучу смерть…

Повмивались, поснідали, а тоді нам видали парадно-вихідну форму: шинелі, погони, петлиці, нарукавні нашивки. І ми стали все це пришивати. За цією роботою несподівано відчув: горло стало менше боліти… Через деякий час я про нього взагалі забув. І досі живий. На третій день бойовим АН-12 нас перебазували у вітебське авіамістечко «Південне»: там у дивізіоні зв‘язку близько місяця проходили так званий карантин. Або «курс молодого бійця». Займалися переважно стройовою підготовкою та вивченням статутів. Нашими безпосередніми командирами стали єфрейтори та сержанти строкової служби. Серед них було чимало етнічних німців з Казахстану, куди їхніх батьків чи дідів переселили з Поволжя у час ІІ Світової війни. Командиром мого відділення був один із них, єфрейтор Фельбуш, неприємний тип. Але коли він дізнався, що я його земляк, з міста Теміртау (казахстанська «Магнітка»), то ставлення до мене помітно потеплішало. Насправді я в Теміртау постійно не жив, а лише їздив на канікули до батьків, які там працювали.

Ми, молоді солдати карантину мали неухильно дотримуватися статутних вимог, і при кожній зустрічі з єфрейтором віддавати йому честь. Це набридало, було якось показушно, особливо нам, хто закінчив інститути і був старший від своїх командирів на 3-5 років. Тому на свої доскіпування «Чому не віддаєш честь?» оті «старші за званням» часто чули: «Честь треба мати!»

Уже в роті зв‘язку заступником командира взводу був такий собі єфрейтор Фінк – типовий солдафон. Коли він прибув свого часу із «учебки» в роту, то хлопці з екіпажу пересувної радіостанції (на базі автомобіля) влаштували йому «посвяту».

– Щось сьогодні радіостанція погано працює, великі поміхи. Візьми мітлу, залазь на дах фургона і розганяй їх.

Той слухняно поліз на фургон і почав на всі боки розмахувати мітлою. І це після кількох місяців штудіювання фаху радіомеханіка в «непобедимой и легендарной» радянській армії! Якраз нагодився «зампотех», заступник командира роти з технічної частини ст. лейтенант Пирх.

– Чим це ви займаєтесь, товаришу солдат? – питається.
– Розганяю поміхи, товаришу старший лейтенант!
– Дурню, негайно злазь!

…На початку грудня наш карантинний підрозділ повезли на аеродром, «на земляні роботи». Було морозно і дуже вітряно. Ми копали якісь траншеї, пітніли й промерзали у своїх благеньких шинелях. За день-другий почали масово грипувати. Нас відправляли на лікування в лазарет. Лікування було «супер»: ударні дози антибіотиків, за 4-5 днів збивали температуру і повертали в дивізіон. Поспішали, бо 12 грудня ми мали складати присягу. Ця урочиста процедура відбувалась у музеї партизанського командира «бацькі Міная»… Був там такий герой, Мінай Шмирьов. В приміщенні спекотно, а ми в шинелях і шапках з автоматами на плечі. Задуха жахлива. По черзі зачитуємо текст присяги. І раптом якийсь лемент. То Боря Гольдін разом зі своїм автоматом гримнувся на підлогу. Зомлів. Виявляється його, хворого, «накачали» ліками і привели сюди, бо присяга – то святе.

А далі нас розвели по дивізійних пунктах дислокації:  Вітебськ, Псков, Новгород… Мене і трьох хлопців-киян, також з вищою освітою, направили в окрему роту зв‘язку при штабі дивізії. Їхати кудись не випало: наша служба розташовувалася у тій-таки казармі, але поверхом нижче. Я був спершу радіотелеграфістом, а згодом радіомеханіком. Радіозв‘язком, проте, не займався: випускники тодішніх вузів призивались на рік строкової служби, а військової спеціальності треба було навчати кілька місяців. Отже, ми для цього не годилися – не раціонально.

Мене експлуатували більше як інженера-будівельника. Виконував обмірні креслення кількох закинутих підземних бомбосховищ. Одне з них будували німці у час війни. Воно відрізнялось від радянських потужнішими конструкціями і розмірами. Саме це бомбосховище у 1950-60 роки використовували як захищений командний пункт (ЗКП) дивізії.

Частина доручень надходила і від замполіта роти лейтенанта Анатолія Іванова. З художником ми виготовляли різноманітну наочну агітацію, особливою гордістю замполіта були стенди «соціалістичного змагання». Самого замполіта в розташуванні військ майже ніколи не було, і ми розкошували читанням журналів: «Смена», «Огонек», «Советский воин» тощо. На стіні висіла велика політична карта світу, яка дуже допомагала нам розв‘язувати кросворди…

Не можу не згадати ще одного мого безпосереднього начальника, командир взводу лейтенанта Слюсара, «землячка» з Харківщини. Той мав середню військову освіту, але заочно вчився в академії. Мене ж як солдата з вищою освітою, намагався всіляко принизити. Тільки-но бачив, що я вільний, старався «завантажити» чимось особливо дошкульним: нарядом на кухню, в караул, на підвезення вугілля для котельної…

Отой останній наряд дошкуляв чи не найдужче. Серед зими у кузові бортового вантажівки, ми, двоє солдатів, тряслися через увесь Вітебськ кілометрів 7-8. Потім «грілися», закидаючи лопатами вугілля, спітнілі забиралися до кузова на те ж таки вугілля й у пронизливий вітер та лютий мороз розтрясалися назад, в розташування частини. Як я не захворів, лише Бог відає.

Командував нашою ротою старший лейтенант Василь Шенделяр, родом з Вінницької області, очевидно, українсько-молдовського походження. Він простодушно вважав, що говорить російською мовою. Насправді ж його мова була густо перемішана українізмами. І тому звучала колоритно, навіть кумедно. Ось приклад. Наближалася демобілізація, і, звісно ж, «старослужащіє», «дєди» до неї готувалися. Хтось демонстративно голився під нуль, інші порядкували свої «дембельські» чемодани, вимінювали (в кого не було) різні значки та відзнаки собі на грудь, щоб «гражданка» зустріла бравого солдата… Особливим шиком вважалося дістати у каптенармуса (зав. складом) форму старого зразка зі стоячим комірцем, шкіряний ремінь тощо.

Один з таких «дєдов» єфрейтор Бляблін (Бля-блін, істинна правда, я цього не вигадав) у неділю подався в «самоволку» (без дозволу  залишив частину) і там напився. А на вранішнє «построєніє» роти з‘явився в усій красі «дембельського облаченія». Шенделяр виставив його перед строєм, вилаяв з матами-перематами, зірвав з пліч нестатутні погони і оголосив наказ: «Троє сутків  гауптвахти!». Оте «сутків» так  по-українськи замашненько зазвучало – і досі чую!

Попри те що наш ротний пропагандист «вєлікого руського язика» отак жорстко боровся з рецидивами пиятики у солдатських лавах, сам він, а ще замполіт і багато прапорщиків дивізіону подужати цю тягу в собі уперто не могли. Якось восени відбув у тривалу відпустку прапорщик-штабіст і мені доручили виконувати його обов‘язки. Дали навіть окремий кабінет. І щопонеділка зранку замполіт забігав до мене зі словами: «Олег, виручай, позич руб (або два), а то нам з командиром роти дуже кепсько!» Вино тоді було дешевим: ті-таки руб-два.  Звісно ж, я «виручав» «отців-командирів», і, до їхньої честі, борг мені завжди повертали. Але чому я став ротним «гобсеком»? Бо батьки щомісяця надсилали мені поштовим переказом по 10 рублів: на книжки, кіно, зубну пасту. Навіть моя незабутня бабуся з полтавського села клала в конверт з листом «рублика». А ще ж мав солдатську зарплатню: 2 карбованці 80 копійок! Тому-то, як дехто мені дорікав, я «морально разлагал командний состав нашей часті».

Старшиною роти був у нас Олександр Іванович Берзін. 50-річний чоловік, один з небагатьох у дивізії учасник війни. Майже ніколи не посміхався, хоча мав своєрідне почуття гумору. Його коронна фраза: «У меня воины должны быть чисто вымыты и накормлены!» Вимовляв її завжди з прихованою іронією. Ніколи не матюкався, найстрашнішим з його вуст було: «Га*но чєловєк!»

Казарму наша рота ділила з ОКДО. «Отдєльная команда дєсантного обєспєчєнія» – чоловік 50-60 та кілька дрібних підрозділів: солдати комендатури, шифрувальники і т.п. Елітний підрозділ, свого роду радянські «командос». Їх готували для десантування і захоплення плацдарму. Якщо солдати десантної дивізії за два роки служби мали до двох десятків стрибків з парашутом, то воїни ОКДО – по 150 і більше. Були там майстри спорту та рекордсмени світу з парашутного спорту. Запам’ятався такий випадок. Один солдат родом з Північного Кавказу в день своєї демобілізації, робив заключний стрибок, 170-й. І в нього не відкрився основний парашут. Від непоправного врятував другий, аварійний. Хлопця вітали з народженням удруге – всім ОКДО, в солдатській їдальні, «святковою» вечерею з… печивом та «згущонкой».

Наприкінці 1958 року на озброєння військово-транспортної авіації почали надходити літаки АН-8 та АН-12, розроблені в Київському КБ Антонова. Першими перевчались на нові  машини якраз льотчики нашого вітебського 339-го полку.

«Особовому складу в/ч 22689, який першим освоїв літак АН-12, від генерального конструктора 4 березня 1964. Антонов»

І жодні великі навчання 60-х–70-х років, пов‘язані з десантуванням і передислокацією військ, не обходилися без участі екіпажів 3-ї гвардійської дивізії. У 1961році швидке визначення його місця розташування апарату космічного корабля «Восток-1» з космонавтом Ю. Гагаріним 34 офіцерів, 15 сержантів і солдатів дивізії удостоїли державних нагород. Екіпажі дивізії виконували свій «інтернаціональний обов’язок» в Африці, на Близькому Сході, у В‘єтнамі, Індонезії, Лаосі, Чилі…. На початку 1960 року лише до Ємену було здійснено 610 рейсів, щоб перевезти 16865 солдатів і 2300 тонн вантажів та бойової техніки. А 1968 року коли радянські війська перейшли кордон Чехословаччини, щоб придушити «Празьку весну», мої однополчани десантували 103-тю повітряно-десантну дивізію на аеродром м. Брно. Воювали і в Афганістані…

Кілька слів про «людський фактор» в радянській армії. Було багато трагедій і самогубство, які, звичайно ж, замовчувались. Взимку 1972 року під час караулу на нашому ЗКП дивізії (захищений командний пункт) повісився солдат. Весь особовий склад дивізії зібрали в актовій залі (клубі) і політпрацівник штабу дивізії, підполковник, цілу годину нас «виховував». Головна теза, яка досі в пам’яті: «Ну что ж, если и среди вас есть такие «хлюпики», слабаки, то идите вешайтесь и стреляйтесь!» А за пів року нова надзвичайна подія: групове зґвалтування дівчини солдатами автомобільної роти. Цей злочин усіляко намагалися приховати. Знову зачастили замполіти з «виховними бесідами». А в усіх частинах і підрозділах перед «відбоєм», щоб солдатам нічого «не хотілося», наказали проводити двокілометрові «марш-кидки»… Бігали з нами навіть чергові по частині прапорщики… Хоча всі розуміли: ні розмови, ні кроси не відвернуть лиха. Тому незабаром  «біганину» припинили.

А ґвалтівників таки судили, військовим трибуналом. Я читав наказ по дивізії: за цей злочин позбавили волі 18-тьох, загалом на 163 роки (!). Трьом «упаяли» по 15 років, найменше – 2 роки – отримав лише один із групи. Від половини засуджених – 9-тьох осіб – батьки відмовилися, навіть не приїхали на суд…

У листопаді того-таки 1972 року я демобілізувався і  зупинився на деякий час у сім‘ї своєї двоюрідної сестри в Полтаві. Вони з чоловіком набагато старші за мене. Іван Сергійович, чоловік сестри – учасник війни 1941-45 рр., воював танкістом, учасник параду Перемоги у Москві. По війні закінчив академію бронетанкових військ, а в 60-ті за станом здоров‘я вийшов у відставку.

Так ось, коли я розповідав йому дещо про ту армію, з якої щойно повернувся, він усе більше похмурнів, наливався злістю. Якоїсь миті губи його затремтіли і я, ошелешений, почув навіть не крик, а ревище… Свояк і фронтовик не те, що не вірив, а навіть чути не хотів моїх дальших оповідей: назвав їх підступною брехнею, злісними звинуваченнями та наклепом на радянську армію…. Хоча і тоді, і тепер пишу тільки сущу правду,  те, що сам бачив!

Щоб усі ми, поважного віку і молоді, нарешті реально усвідомили по кому ностальгують ті з наших співвітчизників, хто й досі позерськи святкує лютневий «дєнь советской армії» чи травневий «празнік побєдобєсія». Не на такі унтер-пришибєєвські взірці маємо рівнятися в армії незалежної європейської України.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company