Олександр ГЕРЕВИЧ: «Гріш ціна тій освіті, якщо вона лише для оцінки і не спрямована на практичну реалізацію»

Коли випадає нагода потрапити у місто над Ужем, завжди намагаюся якщо не завітати, то хоча б телефоном передати вітання Олександру Геревичу і його колегам із Закарпатського обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді (ЗОЕНЦ). Цього разу пощастило: до київського потяга часу вдосталь, і ми знову сидимо у затишному кабінеті Олександра Васильовича, згадуємо наші колишні мандри, експедиції карпатськими заповідними стежками. Так за неспішною розмовою дійшли до питання чому для декого система позашкільної освіти стала зайвою.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Олександр Васильович ГЕРЕВИЧ – український педагог-позашкільник, фахівець-біолог, методист, лектор. З 1979 року працює, а з 1998-го очолює ЗОЕНЦ. Автор понад 70 статей, інструктивно-методичних матеріалів з організації еколого-натуралістичної роботи в школах та позашкільних навчальних закладах, науково-популярних, дослідницьких друкованих видань, відеофільмів, сценаріїв телепередач педагогічного та еколого-природоохоронного спрямування. З 2008 року організував при ЗОЕНЦ роботу дитячої екологічної відеостудії «Дивосвіт» (спільно із обласною ТРК «Тиса»). Відмінник освіти України, заслужений працівник освіти України, переможець Всеукраїнського конкурсу майстерності педагогічних працівників «Джерело творчості» у номінації «Кращий директор позашкільного закладу».

Олександре Васильовичу, що можете відповісти опонентам, які заявляють, що в сучасних умовах система позашкільної освіти своє віджила і взагалі непотрібна?

– В Україні система позашкільної освіти надзвичайно досконала, потужна, багатогранна і результативна. Звісно, меж досконалості немає, і завжди можна знайти такі варіанти, форми й методи педагогічної діяльності, які б зробили її змістовнішою, цікавішою, доступнішою саме для дітей. Але в умовах децентралізації системою позашкільної освіти опікуються на місцевому рівні. Себто визнають потрібна вона чи ні, часто не враховуючи аргументів педагогічної та батьківської громадськості, зрештою потреб самих дітей. В освіті вже й так наламано дров. Згадайте, як свого часу скорочували дошкільні заклади, закривали, об’єднували тощо. А нині батьки ще до народження малечі вимушені писати заяву на зарахування її до дитсадка. Щось подібне можемо мати і з позашкільною освітою. Та коли ми стаємо на її захист, нам кажуть: «Ми не закриваємо позашкільну освіту, ми просто не маємо можливості її утримувати».  Ось через це ми й маємо в довкіллі дуже багато рукотворних, а правильніше сказати спровокованих людською діяльністю чи бездіяльністю, лих. В усьому світі велику увагу звертають на ощадне використання природних ресурсів, збереження рослинного і тваринного світу, чистоту надр, повітря, води тощо. То чому ж не підтримувати діяльність освітян, які пропагують ці програми та впроваджують посильні для дітей практичні природоохоронні заходи? Натомість, тепер, на жаль, часто робиться спроба закрити заклади позашкільної освіти, перепрофілювати їх, об’єднати, «укрупнити». Я категорично проти цього.

– Таким чином педагоги-професіонали можуть втратити роботу?

– Так. І для мене це парадокс, коли з усіх найвищих трибун говорять про створення нових робочих місць. Інша справа, що треба домагатися ефективності в діяльності позашкілля, усувати недосконалість. Що ж, перевіряйте, домагайтесь кращої роботи, але без упереджень, без пошуку обов’язкового негативу. Як на мене, систему позашкільної освіти, зокрема, еколого-натуралістичний її напрям, не можна обмежувати. Так ми погубимо той глибокий і важливий природоохоронний зміст, який в неї вкладається: підвищення екологічної свідомості, культури природничої відповідальності у дітей. Бо сьогодні вони споживачі природних багатств, а завтра стануть, в тій чи іншій мірі, розпорядниками природних ресурсів.

– Можливо, дітям вистачатиме знань, які надає їм загальноосвітня школа?

– Основна школа зобов’язана давати фундаментальні знання, а виховання, набуття практичних навичок – на це спрямована діяльність позашкільників. Я завжди наводжу конкретний приклад, не знаю чи може хтось з цим посперечатися. Є прекрасні розумні, ерудовані дітки, стають вони переможцями місцевих, обласних, всеукраїнських олімпіад, навіть міжнародних. Зокрема і з природничих дисциплін, з питань охорони природи тощо. Повернулась ця дитина переможцем додому, медаль на груди, диплом на стінку… Але ж вона чи він, на жаль, не виростить жодної сільськогосподарської культури, не посадить деревце, не догляне тварину, не підгодує взимку пташину, весною не зробить штучну гніздівлю тощо. То хіба лише цих теоретичних знань достатньо? Гріш ціна тій освіті, якщо вона лише для оцінки і не спрямована на практичну реалізацію, не виховує відповідальності за природокористування та не забезпечує позитивних і конкретних наслідків! А цю практичну реалізацію екологічної освіти можуть дати саме позашкільні заклади. І тут потрібна копітка і, головне, системна та постійна робота. Разова екскурсія – прийшов, побачив, добре якщо запам’ятав, – не матиме вагомих практичних наслідків. Інша річ, якщо йдеться про короткочасні і тривалі практичні заходи закріплення знань, зокрема, польову натуралістичну практику впродовж тижня, десяти, чотирнадцяти, а тим паче понад 20 днів. Наприклад, наші польові практики, наметові табори, комплексні еколого-освітні експедиції, краєзнавчі подорожі, які ми впродовж десятиліть проводимо: «Ойкос», орнітологічний табір «Птах року», іхтіологічний «Іхтіос», табір-школа передового юннатівського та педагогічного досвіду «Юннат». В них під доглядом досвідчених педагогів, науковців діти просто неба спілкуються з природою. Я сам бачу результати такої роботи, коли після наших таборів діти стають зовсім іншими. І не тільки у ставленні до охорони природи.

А далі йде комунікація, особливо ефективна в площині «рівний-рівному». Коли діти своїм братикам, сестричкам, ровесникам у школі розказують про побачене, почуте, пережите в наших наметових екологічних таборах. Їхні набуті знання, перший власний дослідницький практичний досвід – це надзвичайно велика цінність. Його неможливо набути тільки у школі. Так, цьому частково можуть зарадити репетитори. Але (на цьому хочу акцентувати увагу) ми не така багата країна, щоб широкий загал батьків міг платити за набуті дітьми додаткові поглиблені знання з природничих дисциплін, а тим паче за ґрунтовне екологічне виховання. А позашкільні заклади проводять таку роботу безкоштовно. Ми багато контактуємо з колегами-педагогами, нашими сусідами: словаками, поляками, чехами, угорцями. У них свого часу реорганізували систему державної позашкільної освіти на суто економічних засадах. Так, вони частково на себе заробляють, але цей шлях, як вони самі зізнаються, відчутно знизив ефективність навчально-виховного процесу, а головне – результативність. Нині вони шкодують за втраченим і по-доброму заздрять нам.

– Ваш колектив має вагомий досвід практичної екологічної освіти. Чи не могли б детальніше розповісти, скажімо, про екотабори, які організовуєте?

Звичайно. До нас у всеукраїнський наметовий еколого-освітній табір-експедицію «Ойкос» приїжджають дітки з усієї країни. Основним напрямом навчально-виховної роботи у таборі є пізнавальні дослідницькі програми, які включають у себе візуальні спостереження, своєрідний моніторинг, замальовування, фотографування, дослідження флори і фауни різних екосистем, порівняння дивовижних Карпатських краєвидів… Ці інтереси об’єднують юних натуралістів і згруповують для подорожей. Зазвичай до табору ми набираємо діток віком не менше чотирнадцяти років. Бо тривале перебування їх без батьків просто неба за будь-яких погодних умов – це не просто. Хоча діти повинні мати елементарний фаховий натуралістичний багаж знань, набутий в гуртках, клубах, природоохоронних юнацьких секціях тощо. Тоді з ними легше і нам, і науковцям заповідників та національних природних парків, на теренах яких працюємо.

– Наскільки важливо залучати до цієї роботи науковців Карпатського біосферного заповідника, національних природних парків, вишів?

– Цьому питанню приділяємо велику увагу. Бо коли з дітьми працюють ще й науковці, фахівці природоохоронної справи, то це значно піднімає планочку науково-дослідницької роботи: школярі самостверджуються. І потім роз’їжджаються по домівках, пишуть реферати, польові звіти, творчі роботи, які презентують в системі Малої академії наук, виступають з доповідями у школах тощо. Вони самі відчувають, як їм допомагає той багаж знань, набутий у наших таборах, експедиціях, еколого-краєзнавчих, пізнавальних подорожах. Одна справа прочитати про довкілля у книжці, подивитися фільми, телепередачі, але коли дитинка на власні очі, своїми рученятами дослідила, щось зробила, – це вкрай важливо. Бо це вже практичне дослідження природи, а у майбутньому – власноруч набутий досвід. Звичайно, ми б хотіли, щоб більшість діток згодом пішла в науку. Зокрема, по біологічній, а тим паче – природоохоронній стезі. Та це не основне. Головне, щоб дитина вже змалечку в душі ставала захисником природи. Ми виховуємо їх так, щоб вони зрозуміли: незалежно від того, ким будуть у дорослому житті, чим займатимуться, вони – користувачі, споживачі природних ресурсів. І мають свій великий обов’язок перед довкіллям. Цього хтось-колись неодмінно мусить навчити молодь. Повторююсь, ефективно це можуть здійснювати саме педагоги-позашкільники.

– Нині суспільство стурбоване нищенням Карпатських лісів. Закарпаття завжди славилося підготовкою юних лісівників у системі шкільних лісництв. А як зараз?

– Свого часу, згадую, у нас в області було 63 шкільних (учнівських) лісництв: Богданське, Великобичківське, Вучківське, Кам’яницьке… І ми на всю Україну «гриміли», звісно, в хорошому розумінні цього слова. Коли розвалився Союз, ліквідувались колгоспи, яким належала значна частина лісів, ми втратили понад 60% шкільних лісництв. Крок за кроком, упродовж останніх 15-17 років значну кількість їх відновили. І нині в Закарпатті діють близько сорока учнівських лісництв. Є й окремі гуртки лісівників, там проводиться величезна потрібна, цікава й корисна робота. Це не просто дитина вийшла в ліс –  вона має свій учнівський дослідницький гектар, за яким ретельно доглядає. Починаючи від шкілки, із насінини вирощує ліс, допомагає дорослим. Так, звичайно, є й великий обсяг робіт, до яких не можна допускати дітей. І таку працю виконують дорослі. Отак спільно із фахівцями-лісівниками педагоги виховують покоління людей, які будуть, як ми кажемо, жити і належно ґаздувати у лісі. Як відомо, ліс починає працювати як екологічна система тоді, коли зімкнуться крони правильно посаджених дерев. А це щонайменше 30-40 років. Позашкілля відіграє дуже велику роль в екологізації свідомості людей, передусім молоді. Ми співпрацюємо з обласними департаментом екології і природних ресурсів, управліннями лісового й мисливського, водного господарства, з громадськими екологічними організаціями. Я часто повторюю, що медики, якщо хочуть наголосити на важливості своєї справи, кажуть: здоров’я це ще не все, але без нього все інше стає нічим. А я, у контексті цього афоризму, завжди зауважую: здорове, чисте, повноцінне, екологічно злагоджене навколишнє середовище – це ще не все, але без нього все інше, у тім числі і здоров’я людини, справді стає нічим.

– Вже два роки поспіль табір «Ойкос» не проводиться. Чому?

– Кажуть, бракує коштів. Можна погодитися, тому що це немалі гроші. Але ходимо, спілкуємося переконуємо, ведемо переговори, зокрема, і з департаментом екології та природних ресурсів Закарпатської ОДА. Минулого року в нас з ним була домовленість, і він був готовий профінансувати проведення 21-го польового сезону «Ойкосу», виділити на це з фонду охорони природи приблизно 46 тисяч гривень…

– На всеукраїнський табір?

– Так. На всеукраїнський табір-експедицію. Але потім експерти переглянули матеріали нашої заяви на проект і відмовили: мовляв, фінансування державних структур не передбачено –  лише недержавним організаціям. Тоді ми вирішили організовувати екотабори спільно з Товариством охорони природи. Розуміємо, що робити все будемо ми: педагоги працюватимуть з дітками за тими ж нашими програмами і в тих же польових умовах, а фінансування йтиме через громадську організацію. Думаю, зможемо вирішити це питання. Хоча це таки держава справа: освіта й виховання, охорона природи.

– Тим паче держава знайшла кошти на створення вашої філії «Арніка».

– І за це я щиро вдячний. «Арніка» – це наша третя філія. Свого часу у 2002 році ми створили Хустську філію «Нарцис» поблизу унікальної місцини Карпатського біосферного заповідника – Долини нарцисів. А 2006 року у Чорногірському масиві Українських Карпат, біля найвищих вершин – Говерли та Петроса, у селі Лазещина створили Рахівську філію. Це наші творчі лабораторії для роботи безпосередньо в природі: там працюють натуралістичні гуртки, а у період літніх канікул проводяться польові практики, фахові наметові табори, комплексні експедиції. У 2008 році управління освіти і науки запропонувало нам створити ще одну філію – у Воловецькому районі. Тут порівняно близько – унікальні природні об’єкти: Національний природний парк «Синевир», саме озеро Синевир, реабілітаційний центр бурих ведмедів, Вододільний Верховинський хребет, що ділить хід карпатських річок до басейнів Балтійського та Чорного морів, гірські вершини Стой, Пікуй. Для місцевої влади це був варіант зберегти від руйнації будівлю колишнього шкільного гуртожитку у селі Нижні Ворота. А для нас – ще однією можливістю розширити охоплення еколого-натуралістичною творчістю учнів і педагогів. Однак з різних причин, в тому числі й подій на Сході держави, фінансування реконструкції будівлі призупинили. І тільки завдяки особистій ініціативі голови обласної держадміністрації Геннадія Москаля, добрій волі депутатів облради та сприяння директора департаменту освіти і науки Ганни Сопкової вдалося завершити ремонт і в грудні 2016 року офіційно відкрити заклад. Тут є можливість працювати круглий рік: окрім навчальних приміщень, конференц-зали, комп’ютерного класу є харчоблок та готель. Сподіваємося, що в цій філії набуватимуть додаткових природоохоронних знань не тільки наші юннати, але й учні з різних шкіл та позашкільних закладів Закарпаття, а згодом і всієї України. До слова, нещодавно, під час новорічних шкільних канікул, 30 учнів та 4 педагоги зі Станично-Луганського району Луганщини стали першими відвідувачами комплексу «Арніка».

– Погляд у майбутнє. Якою бачите систему позашкільної екологічної освіти?

– Спочатку скажу загалом, бо для України це як ніколи важливо. В позашкіллі напрямів творчості багато: технічна, туристсько-краєзнавча, еколого-натуралістична, образотворча, художньо-естетична… Ми всі за конкретним видом діяльності різні. Однак нас об’єднує важлива державна справа, я б сказав – обов’язок: виховання молоді в усіх необхідних, гармонійно пов’язаних складових: національній, патріотичній, духовній, естетичній, фізичній, валеологічній і, звичайно, нашій зеленій – екологічній. Це і повинно визначати необхідність не скорочувати, не видозмінювати, а зберегти й постійно підтримувати та вдосконалювати позашкільну освіту, тобто ті заклади, що реалізують функції додаткового, поглибленого поліфонічного навчання і всебічного виховання учнівської молоді.

Тепер конкретно щодо позашкільної екологічної освіти й виховання молоді. Для мене і наших колег по всій Україні зрозуміло, що стан навколишнього природного середовища, його спроможність до відновлення, можливість забезпечувати повноцінне існування всього живого, в тому числі людини, сьогодні значною, вирішальною мірою залежить від впливу на довкілля саме людини, від так званого антропогенного чинника. А це визначається рівнем природоохоронної обізнаності, свідомості, культури людей. Тобто, йдеться про екологічно грамотне природокористування. Тож ми, педагоги, повинні докласти всіх зусиль, щоб поняття екологічна освіта й виховання не були просто звуком, банальним словосполученням. Щоб це мало реальні позитивні результати та наслідки. Щоб наші вихованці і тепер, і в дорослому житті берегли й примножували природні багатства, раціонально, ощадливо їх використовували. Тобто, діяли у контексті глобальної програми сталого розвитку суспільства.

За роки роботи у позашкіллі усвідомив: не можна лише за партою навчити розуміти величезний, складний еволюційно-злагоджений механізм функціонування живої природи. Треба йти в природу, в різні її біотопи, екосистеми і спостерігати. Те, що не бачимо неозброєним оком, і велетнів живого світу. Цього можна навчити тільки безпосередньо у природі, спілкуючись з усім живим дивосвітом. В Україні з 2000 року діє Концепція екологічної освіти, що є змістовним дороговказом для природоохоронного виховання молоді. Однак якщо завітаємо до більшості навчальних закладів із запитанням як вони втілюють цю концепцію, доволі часто у відповідь почуємо: «Зараз, хвилиночку, знайдемо вчителя біології». Але ж ми говоримо не про біологію як предмет. Вчитель біології має свої дисципліни: ботаніку, зоологію, загальну біологію, анатомію. Йдеться про життя в усіх складних взаємозв’язках біотичних та абіотичних факторів, про соціальну складову. Як ми, люди поводимося у довкіллі, як споживаємо природні ресурси, як ними розпоряджаємось, як зберігаємо у чистоті надра, повітря, води, яка наша місія… Ось про що мова. Тому має бути фахівець, який зуміє ці програми реалізувати – з дітьми і з дорослими. Це ще один аргумент на користь того, що еколого-освітнє позашкілля повинно існувати. Адже ми працюємо з усіма категоріями педагогів, з усіма навчальними закладами, сприяємо їм в реалізації згаданої концепції.

У День соборності України Президент Петро Порошенко звернувся до тих, хто у всілякій завуальованій формі пропонує відмовитись від окупованих територій, власне, руйнувати країну: «А чи ви збирали ці землі Українські, щоб ними розкидатися»!

Те ж саме скажу на захист позашкілля: а чи ті, хто під різними приводами хоче перепрофілювати, об’єднати, позакривати позашкільні заклади, їх створювали? Чи проаналізували майбутню шкоду від цього? Це руйнація злагодженої освітньої системи, а крім того – провокування беззмістовного проведення часу зі всіма негативними наслідками, які обійдуться державі набагато дорожче, ніж утримання позашкільних закладів.

*   *   *

Серпень вже далекого 1995 року. Дружна команда «Ойкосу» рушає на Говерлу. Звісно, серед хлопців розгорнулося змагання – хто перший зійде на найвищу гору України. Всіх перегнав, буквально увірвався на вершину луганський хлопчисько з окупованої тепер Брянки. Захеканий, але щасливий, високо тримав над головою і всією Україною державний прапор, кольорів рідних степів та небесної блакиті карпатського неба. Тоді в мене промайнула думка: «Цей хлопець – ніколи не зрадить державний стяг». Вже внизу, у таборі, підбиваючи підсумки зміни «Ойкосу», інший луганський підліток оповідав українською мовою про свої враження від Карпатського краю: «За все своє життя я ніколи не бачив гір. Хіба, що терикони. Думав, що перебування в «Ойкосі», серед неймовірної краси карпатської природи, буде моїм найбільшим враженням. Але люди, які тут живуть, яких я ніколи не знав і не бачив, їхня щирість і доброзичлива гостинність – ось що найбільше мені запам’яталося».

Напевне, справа, якій присвятив своє життя Олександр Геревич, його колеги-однодумці – це не лише екологічне виховання.

Не хочу навіть порівнювати кошти, необхідні для проведення «Ойкосу», з тими горами «кешу», позначеними в електронних деклараціях відомих персонажів, які «не вилазять» із «телеящика». Справді – це дві України. І кордон між ними проходить не по річках і полонинах…

Loading...

Коментар до Олександр ГЕРЕВИЧ: «Гріш ціна тій освіті, якщо вона лише для оцінки і не спрямована на практичну реалізацію»

  1. Karoly Szabo сказав:

    Превосходная статья!Таких педагогов ,как Саша Геревич и его коллектив бывает редко!Муждун.Форум “За Тиссу”,Клуб любителей природы и водного туризма/украинско-вергерскийй/ пишет–СПАСИБО г.ГЕРЕВИЧУ и его КОЛЛЕКТИВУ!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company