Олеся БІЛАШ. Монолог про батька

Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що, піднімають в небеса орла.

 Олександр БІЛАШ

 

 

З плином часу, коли музика композитора, вірші поета живуть уже своїм, власним життям, наступним поколінням, молоді важко уявити, що Олександр Білаш – це не лише українська музична легенда, і не бронзове погруддя у центрі його рідного Градизька.

Яким насправді був Олександр Іванович? Саме з цього запитання почалося розмова з Олесею Олександрівною Білаш.

 З досьє «ГРІНЧЕНКО-інформу»

Олександр Іванович Білаш – український композитор жанрів класичної та популярної музики, Герой України, Народний артист СРСР, Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та багатьох інших державних нагород та відзнак. Народився 6 березня 1931 р. у селі Градизьк Глобинського району Полтавської області.

Закінчив Житомирське музичне училище, згодом Київську консерваторію (композиторське відділення, клас професора М. Вілінського), у 1976-1994 роки очолював правління Київської організації Спілки композиторів України.

У творчому доробку композитора понад 400 пісень (серед них знамениті «Впали роси на покоси», «Два кольори», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеленому листі»), музика до кінофільмів, спектаклів, фортепіанні концерти, оперети, дві опери та моноопери, симфонічні твори.

Автор 9 поетичних збірок.

Помер 6 травня 2003 року.

«Митець – це оголений нерв суспільства»

– Будь-яку людину по смерті можна уявити забронзовілим погруддям. А за життя – це все: емоції, буття, відкриті душевні рани. Це любляче серце, або переживання від ситуації, яку не можна вибачити. Тобто – всі спектри життя. А тим паче – творча людина. Хоч це банально звучить, але справді, митець – це оголений нерв суспільства. Такі люди набагато болючіше й емоційніше сприймають несправедливість, зраду чи суспільно-політичні зрушення. Олександр Іванович був дуже різний. Міг бути досить стриманим і виваженим, а міг бути настільки вулканічно-розбурханим, що люди не знали, як з ним правильно спілкуватися. А правильно було – просто, щиро. Він ненавидів брехню, лицемірство і пихатість. У ньому ніколи цього не було, це було йому непритаманне – так батьки своїх дітей у селах не вчили, а він, слава Тобі, Господи, за своє життя у столиці так тому і не навчився. Тому, Білаш – він різний. Почитайте його поетичну лірику, або поезію громадянського звучання. Послухайте його патріотичні пісні, або пісні про любов. Не тому, що я його дочка, але мені здається: тому, хто хоче зрозуміти Білаша, треба слухати його музику, читати поезію. Там всі струни і спектри його емоцій, його душі – вона там просто на виду.

– А поєднання двох творчих особистостей, адже дружиною Олександра Білаша була блискуча співачка Лариса Остапенко…

– Безперечно, це плюс. Творчість – той стрижень, який тримає у бурхливому повсякденному життєвому морі. А справа, якою живуть обоє, – вона цементує практично всі відносини. Дружина – це дружина. Вона й борщ варить, і по хаті у халаті ходить, а виходить на сцену – і це королева. А чоловік – за ним треба слідкувати, йому треба вчасно випрати, попрасувати, а він виходить на сцену, люди слухають його пісні – він для неї геній і талант. Отакі шальки завжди врівноважували. Не даремно вони у парі майже 50 літ прожили. І, як говорила мама, Лариса Остапенко відбулася не завдяки Білашеві, а всупереч його бажанню. Тому що йому її борщі були набагато смачнішими, і він дуже мріяв, щоб діти були доглянутими, у хаті був лад… Мама все це встигала. Правда, завдяки допомозі своєї мами, бабуні Олі, але вона всьому давала лад. Мама була потрясаючою хазяйкою, вміла так гостинно зустрічати людей, так смачно готувати і частувати. Тим не менш, увечері виходила на сцену Національної філармонії, і безперечно, це вже була вишукана співачка.

білаш2З досьє «ГРІНЧЕНКО-інформу»

Лариса Іванівна Остапенко українська співачка (мецо-сопрано), народна артистка України. Лауреат конкурсу вокалістів ім. М. Мусоргського (Москва. 1964). У концертних програмах виконувала твори В. Косенка, Ю. Мейтуса. О. Білаша. М. Мусоргського. П. Чайковського, М. Лисенка. Виступала на сценах Канади, Польщі, Росії.

Викладала у Національній музичній академії України (доцент кафедри сольного співу).

Активно записувалася на радіо, грамплатівки.

– Пані Олесю, чи важко бути донькою відомої людини?  

– Ми з сестрою над цим ніколи не задумувалися. Батьки нас не навчали, що ми діти відомих. Вони нічим не виділялися: ми жили в сім’ї звичайних людей. Це не так, як зараз. Ми ніколи не відчували себе вищими, чи кращими, чи як це назвати, бо одягалися так, як всі звичайні діти, нашими «теплими курортними морями» завжди була бабусина хата. Батько мав можливість з нами поїхати на будь-який курорт, але щоліта – це був Градизьк, улюблена гора Пивиха, потім вже стало Кременчуцьке море, яке залило пасовища, озера, луки… Отак ми по сей день їздимо туди на море. Там батькова хата стоїть, ми там сьогодні підтримуємо такий же порядок. Вона у нас чисто вибілена. Правда, не під стріхою, бо батько у 1970 році її для своїх батьків перебудував з глиняної на цегляну. Там стоїть його рояль. На жаль, його клавіші вже не дочекаються батька… Але люди завжди можуть прийти і подивитися, як працював Олександр Білаш.

Дуже вдячна батькам, що нас так виховували. Бо дуже легко дітям зламати, якщо не долю, то той остов, який не дає совісті низько впасти. Нас зробили настільки невибагливими, що і по сей день, коли кажуть: у вас такий геніальний тато, а мені ніби соромно від того, що я дочка геніального тата. Хоча було непросто, були і заздрощі – люди по-різному реагують. А насправді, батько до всього дуже спокійно ставився. Він же з села не пішов, чи село з нього. Залишився дуже простою людиною, і чванства в ньому ніколи не було. І нас він так вчив, щоб не виділятися.

«Його пуповиння, як було там закопане, так воно його і не відпустило»

– Місце Градизька і Полтавщини у серці Олександра Білаша.

– А там не було місця для чогось іншого! Крім ще дітей та дружини. І творчості. Це щось унікальне. Можливо, і я через нього це сприймаю: я ж не народилася в Градизьку, а дихати без нього не можу. Тільки видається днина, ми з чоловіком, з дітьми, тепер вже і з онуками – все одно туди летимо. Скільки Олександр Білаш писав про Градизьк, скільки він присвятив йому поезій, але ж вони теж виспівані тою ж горою Пивихою. Ця найвища точка на Лівобережжі була наймальовничішим місцем для Білаша. Бо кожен має свій куточок. Хтось має свою найвищу гору чи найглибше море або найрозлогіші степи. Достатньо сказати: його пуповиння, як було там закопане, так воно його і не відпустило. Хоч він дуже рано пішов від матері. У 15 років розпочав самостійне життя. Але при найліпшій можливості просто летів до Градизька. Знав: і пишеться, і дихається йому там легше. А люди теж всюди всякі і різні. Хто ставився до нього із щирою душею, а були й інші, які приходили до нього з різними проблемами. Знаєте, такий наочний приклад був. Коли один чоловік попросив за свою доцю, яку вже у Києві відрахували з інституту (щось не склалося у неї там з навчанням). Він прийшов до батька «со плачами», як казали люди у нас в Градизьку: «Поможи, Сашо». І батько, не знаючи того ректора, пішов, попросив, він вмів з людьми розмовляти: «Ви ж зрозумійте, та це ж дитя, та вона буде вчитися, я буду за нею слідкувати. Я вам тут концертів наспіваю». А йому кажуть: «Олександре Івановичу, та вона вже відрахована, як ви собі це уявляєте?» Але батько таки вмовив. Минув час. Зустрічає того дядька: «Слухай, що ж ти мовчиш? Хоч подякуй, що дитину влаштували». А той каже: «А за що тобі дякувати? Вона ж стипендії не получає». Оце вимір нашої вдячності. Мені здається, Олександр Іванович, при всій своїй величності фізичній, як кремінь такий, могутній чолов’яга, він був дуже ранима людина. І такий чорний мазок на палітрі світлого, воно завжди залишалося. Хіба ж так важко бути вдячними, не забути сказати добре слово? Коли він ішов з дому, його мати навчила: «Сину, ти ідеш у доросле життя. Воно буде дуже різне. Але йди до людей завжди з добром. Вони тобі відгукнуться». Це, мабуть і було його життєве кредо.

– Подейкують, була така цікава історія, коли Олександра Білаша не взяли у Полтавське музучилище, бо, мовляв, у нього немає слуху…

– Любов до музики, певно, народилась разом з малим Сашком, бо і мама – перша співачка на село, та й батько грав на гітарі і балалайці. Тож відчувши серйозний потяг сина до музики, батьки не стали на заваді його прагненням. Трирічним хлопцем взяв він до рук свого першого музичного інструмента, саморобну гармошку, зроблену місцевим майстром-музикою Антоном Гапоненком, і з тих пір вже не розлучався з гармошкою, а згодом з баяном, акордеоном, роялем. А щодо історії з вступом до Полтавського училища… Батько не хотів навіть згадувати про це, бо, як йому здавалося, та історія вже і так заяложена. Але це дійсно було. Його до училища не взяли з таким визначенням: відсутність музичного слуху. Йшлося не те, що про абсолютний, а просто музичний. А в нього ж був абсолютний слух! Своїм життям, своєю творчістю це довів. До речі, коли вже потім його запрошували до Полтавського музичного училища, він приїжджав, зустрічався з молоддю. Хоча це було для нього дуже болісним уроком. Бо амбіції у хлопців і дівчат, які виходять із села – потужні. Посоромленому додому повертатися – такого не може бути! Його дражнили «Бетховеном» за його розкішне звивисте волосся і за те, що він музикував весь час. І раптом Бетховена не взяли у музичне училище! Ні, він все-таки добився свого.

– Цей випадок свідчить про той вольовий стрижень, який в ньому був?

– Характер там був незламний, сталевий. І до останніх днів життя він так і не зігнувся ні перед ким. Єдине, що в нього було – Господь Бог, і його совість.

– Зараз модно казати: «соціальний ліфт». Як хлопець з сільської глибинки досягнув таких висот?

– Згадайте як було. Тоді професори і справжня еліта української нації їздили по всіх куточках республіки, по селах, школах – відшуковували талановиту молодь. І намагалися ці таланти розвивати, допомагали, підтримували, вчили. В сьогоднішньому світі Білаш би і не прижився. По-перше, він не навчився продавати свої твори, лізти по хребтах своїх побратимів. Всякого було, але люди тоді безкорисливо і безкоштовно допомагали. От йому не вдалося вступити до музичного училища в Полтаві, нічого. Він поїхав до Києва. В Києві просто чужі люди знайшлися, які порадили йти до школи робітничої молоді. А там викладали Георгій та Платон Майбороди. Вони того хлопця почули, крім того, що земляк, вони зрозуміли, що в нього є зерно творче. І підтягнули його. Він же до них без знання нотної грамоти прийшов. І кажуть: «Сашко, тобі треба в Житомирське училище». А в тому училищі директор ще його підтягнув, не дав йому зламати життя, коли забирали в армію. Бо музиканта тоді з нього не вийшло би. Мені здається, отой «соціальний ліфт» тоді не був вибудуваний. Його ще не запустили. А тепер – можете тиснути на різні кнопки – то вже від вашої совісті залежить.

 «Нам би своє плекати»

 – Наскільки зараз затребувана творчість Олександра Білаша? Якщо взяти загал теле- і радіоканалів, чому так мало української пісні лунає в ефірі?

– Питання не до мене, а до чиновників, які повинні б керуватися хоч якоюсь програмою розвитку української культури. Кажуть, за гроші можна купити все. Можна, мабуть. Але довіру і любов людей за гроші не купиш. Подивіться, скільки у нас є різносортних артистів, але люди впускають до свого серця поодиноких. Якщо на це звернули б увагу міністерства культури, освіти… Я не знаю, яких ще треба наплодити міністерств, яких програм натворити. Єдине, що чітко знаю: не можна допускати різних кренів, бо зрештою корабель потоне.

білаш3Як можна казати, що композитори радянської доби нині нам не цікаві? Чи оце наше мавпування і запопадливість перед іноземним. Чесно кажучи, серед тих розкручених «шоу-талантів» лише малі одиниці вартують того, щоб вважали їх взірцевими. А так… Навіщо мавпувати? У нас же є прекрасна своя мелодика. Та українська пісня, мова наймелодійніша! Нам би своє плекати. Чого так багато виконавців їде з України? Їм би давати можливість тут працювати. Не розказувати, що вони самі повинні гроші заробляти на своїх концертах, а розробити державну програму і підтримувати талановиту молодь. І в першу чергу не забувати той базис, який склали їм митці інших поколінь.

Що мені вам розповідати, що хата не будується зі стріхи? Що кладеться і вибудовується з фундаменту?.. Білаш незатребуваний, як незатребуваний Майборода, Верменич. Як ціле покоління митців, композиторів, поетів, які склали славу нашої держави. Але тепер нам наче соромно заглядати в їхню творчість. Що вони «не такі». А вони «такіші», ніж багато нинішніх. Бо не обов’язково їм було одягати вишиванку кожен день, і прикладати руку до серця. Вони ту вишиванку на своєму серці носили. І служили Україні вірою і правдою.

– Як складалися стосунки у Олександра Івановича з його творчими партнерами?

– Якщо складалися, то це вже були творчі побратими. Це було просто прекрасне покоління. Як по весні вибухає цвітом бузок, отак вони у 60-70 роках вибухнули цілою когортою письменників, поетів, музикантів. Якщо взяти тільки оточення Олександра Білаша: Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Василь Юхимович, Михайло Ткач, Євген Гуцало… І я ображу половину, якщо далі когось не назву. Їх так багато. Це сонм якийсь був. Просто так, як складалося в останні роки, найбільше створено пісень з Михайлом Ткачем і Дмитром Павличком. Але Олександр Іванович не дивився на титули. Він міг написати музику на поезію абсолютно невідомої людини. Тому що, коли він головував у Спілці композиторів України, туди надходили гори листів, йому надсилали купу текстів. Я нещодавно перебирала його теки з листами… Йому писали і аматори, і професійні літератори. Багато щось він креслив, бо у нього ж потяг до поезії у самого був. Він не міг не влучити у слово, бо сам його відчував. І тому з’являлися пісні на слова абсолютно не відомих йому людей. Йому потім чи писали, чи знаходили телефон, дзвонили: «Олександре Івановичу, дякуємо. Ви написали пісню на мої слова, давайте хоч познайомимось!» Так що він шукав не поета, він шукав вірш. І тому, яку пісню не візьми, вона, якщо не в «десятку», то у «дев’ятку» попадала. Але дуже хотілося, щоб не забули: Олександр Іванович не тільки пісні творив. Як потрясаючий симфоніст, він досі невідкритий музичною громадськістю в повній мірі. Бо на всі свої пісні він сам робив оркестровки. У нього є дві опери, симфонічні, хорові твори. Ну, а наш біль, опера «Гайдамаки», яка не поставлена з 1965 року. До кого не кричу, до кого не звертаюся, всі хитають головами: «Боже! А як так сталося?» От і я питаю: а як так сталося? А сталося так, що тоді, 1965 року, Білаш не захотів поправити Шевченка, не захотів повикидати слова, які не подобалися чиновникам. Думаю, вони Шевченка і сьогодні бояться.

 «Пісенне джерело» не міліє»

 6 березня Олександру Івановичу виповнилося б 85 років…

– Міг би жити.

Так. Розкажіть будь ласка, про діяльність Фонду Олександра Білаша?

– За великим рахунком, Фонд – це гучно сказано. Коли у 2005 році ми його відкривали, були переконані, що якось згуртуємося з однодумцями, зможемо плідніше працювати у фінансовому плані. Бо Фонд для чого потрібен? Для того, аби дати можливість далі розвиватися якомусь таланту. Ми хотіли опікуватися дітками, в першу чергу, з Градиська і району. Ми так і робимо. Але у Фонд ніхто грошей не приносить. Бо у нас в державі якась така система: ті, хто хочуть, і духовно готові, вони не мають грошей. А ті, хто має гроші, вони духовно не готові ними поділитися на справи, які завтра ж не принесуть дивідендів. Але Фонд існує, стараннями родини. Робимо все, щоб не забувалося ані ім’я, ані твори Олександра Білаша. Щороку у його славному Градизьку на Пивисі проходить фестиваль «Пісенне джерело». Він був започаткований Олександром Білашем, потім долучилася Раїса Опанасівна Кириченко. Ось їх вже немає серед нас, а «Пісенне джерело» не міліє. З Києва ми щороку привозимо артистів, яких, можливо, у Градизьку «наживу» і не почули б. Адже на концерт до Києва наші селяни навряд чи приїдуть. Дуже багато колективів привозили: і Капелу бандуристів, і Український народний хор імені Станіслава Павлюченка, а скільки солістів, народних, заслужених, молодих… Отак справа Білаша живе.

Буквально тиждень тому відкрили кабінет-музей Олександра Івановича в стінах Київського національного університету культури і мистецтв. І мені не соромно низько вклонитися Михайлу Поплавському. Він єдиний, хто відгукнувся на мої пропозиції і прохання: рояль мовчить 13 років, куди діти бібліотеку, де майстер-класи проводити? І ось вже відкрили… «Вітальня імені Олександра Білаша». Це велика аудиторія з його роялем, його бібліотекою, з фотографіями. Будемо ще додавати експонатів, поповнювати. Але вже є можливість приходити, проводити майстер-класи з виконавцями-початківцями, композиторами, поетами.

Ну, і на радіо поки що трохи звучимо. Слава Богу, ще не зовсім знищили Українське Радіо. Телебачення менше відгукується, але я вдячна каналу «Культура»: там хоча б якимось чином «виживають» фільми, зняті про таких діячів культури.

 «Завжди знаходяться люди, готові допомогти»

– З огляду на фінансових проблеми, які змушують українську культуру буквально виживати, так і хочеться риторично гукнути: де ж ви, сучасні Ханенки, Терещенки?!

– Слава Богу, Терещенко є, але не в Києві (посміхається).

А щодо фінансових труднощів нашого Фонду? Можливо, в чомусь і моя провина. Бо не вмію ходити з простягнутою рукою. Вмію розказати, що ми хочемо, але не просити. Мені чомусь, як і Олександру Івановичу свого часу, здавалося – це до нього повинні звертатися, це він повинен на чиєсь бажання прийти, розповісти, заграти, створити. Вважаю, Україна і причетні до мистецтва люди, владці, вони знають, хто такий Олександр Білаш. І якщо потрібно щось, для того щоб чи розширити ці знання, або чимось поділитися, вони знають, що я і сестра готові на будь-яку зустріч, готові поділитися архівними матеріалами. Але їм цього, очевидно, не треба. А коли не треба, у мене не те, що руки опускаються, – я просто робитиму те, що можу зробити сама. Хоча завжди знаходяться люди, готові допомогти. В першу чергу, це виконавці, які безкоштовно щороку не тільки на вечори пам’яті Олександра Івановича приходять, а й у школу №24 імені Олександра Білаша, де ми робили не один концерт. Цього року 5 травня до батькового 85-річчя плануємо урочистості в Національній музичній академії імені П. І. Чайковського. І Міністерство культури долучилося до цієї програми, за що їм дуже вдячна. Я за будь-яку допомогу і добре слово дякую кожній людині.

Loading...

Коментар до Олеся БІЛАШ. Монолог про батька

  1. Михайлова Валентина сказав:

    Лесю, ти – велика розумниця! Ми з тобою!!!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company