Оповиті легендою

Зима 1942/43 років на Волині поклала початок активного спротиву нацистській, а згодом і радянській окупації, означилася створенням Української повстанської армії. Земля горіла під ногами зайд. Німецька окупаційна влада скаженіла масовим терором, каральними акціями, розстрілами й арештами. У цій масакрі склала голови родина українських лікарів і громадських діячів Рощинських:  Петро і Ганна. «Як відомих і активних громадян, – пише у спогадах письменник Улас Самчук, – їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед, тепер (тобто, за німецької окупації)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією».

Що ж то за героїчне подружжя, світлий спомин про яке так беріг письменник, що відтворив їхні образи у своїй біографічній дилогії, задовго по війні?

Петро Федорович Рощинський народився навесні 1890 року у містечку Глухові тодішньої Чернігівської губернії. В родині церковного псаломщика росло п’ятеро дітей: троє хлопців і двоє дівчат. Петро закінчив Чернігівську духовну семінарію, входив до місцевого українського гуртка, там заприятелював з поетом Павлом Тичиною. Давав приватні уроки синові Михайла Коцюбинського Юрію, майбутньому полум’яному більшовикові, високопоставленому радянському діячеві і нарешті жертві сталінського терору. В домі славетного письменника мав нагоду спілкуватися з визначними українськими діячами Миколою Вороним, Іллею Шрагом та іншими.

Свій життєвий шлях Петро Рощинський вибрав не у царині духовній. Волів цілити недуги не духу, а тіла – як лікар. Вищу школу почав освоювати у Варшавському університеті а завершив у Московському, 1916 року. У розпал Першої світової війни, тому випускника-медика одразу мобілізували до армії захисників «царя й отєчєства», фронтовим лікарем. Але грянула революція, в Україні проголосили УНР і Рощинський перейшов на службу до рідного війська. Працював лікарем у міністерстві шляхів сполучення, спершу в Києві, а пізніше у Кам’янці-Подільському. Весь цей час у нього  помічникував фельдшером Павло Губенко, майбутній славетний сатирик-гуморист Остап Вишня.

А далі – еміграція з урядом УНР до Польщі. Деякий час Петро Рощинський був службовцем «екзильного» міністерстві шляхів у Тарнові, а коли за  Ризьким договором Волинь опинилася у зоні окупації Польщі,  перебрався до Рівного: влаштувався в лікарню для втікачів. Тут і познайомився з Ганною Струтинською, яка проходила медичну практику. Невдовзі Петро і Ганна побралися.

У 1924 році Петра Рощинського запросилии  до лікарні «Каси хворих» в  Костополі. Працювали удвох з дружиною. Одночасно Петро викладав гігієну в Рівненській українській гімназії,  був шкільним лікарем. Костопільска оселя Рощинських стала не лише осередком фахової медичної допомоги, а й центром українського просвітництва. Петро та Ганна влаштовували новорічні ялинки і шевченківські вечори, проводили освітні бесіди на теми медицини та санітарії. 1927 року громада делегувала Петра Рощинського у Луцьк на церковний з’їзд.

Діяльність української родини, звісно ж,  не подобалася польській окупаційній владі. Почалося таємне і відкрите переслідування, принизливі ревізії та обшуки. 1936 року їх обох звільнили з роботи  і вони залишили Костопіль. Перебралися до Крем’янця: тут Ганна народилася, тут мешкали її родичі. У місті Рощинські відкрили приватну практику і продовжили громадську діяльність. Але й там польські жандарми не давали спокою. Напередодні Другої світової війни Петра Рощинського, «як небезпечну особу», запроторили у страхітливий концентрак для політв’язнів-українців  «Березу Картузьку». Звідти йому вдалося вирватися лише у вересні 1939 року, після захоплення краю радянськими військами

Як колишній старшина армії УНР Рощинський не міг залишатися в більшовицькій Україні. Тому виїхав з Крем’янця, деякий час переховувався у Львові, а навесні 1940 року нелегально перебрався на Холмщину. Влаштувався шкільним лікарем української гімназії у Ярославі.

Показовою була і доля старшого брата Петра Рощинського Володимира, який жив на підрадянській Україні. Про його трагічну долю розповів у нарисі «Невгамовний біль навік» журналіст Іван Наливайко.

Після однорічних педагогічних курсів при Глухівському учительському інституті Володимир працював учителем в Опішні. А по закінченні того ж таки Глухівського інституту викладав фізику й математику у Ковалівці Шишацького району Полтавщини. 1921 року Рощинського-старшого заарештували «за антирадянську діяльність», але за браком доказів через місяць звільнили. Володимир Федорович завідував семирічкою у Полтаві. Але 1932 року заарештовують його сина Юрія, механіка заводу «Метал», за нібито шпигунську діяльність на користь Німеччини. Сфабриковане звинувачення вилилося у судовий вирок:  десятирічка сибірського заслання. А через п’ять років «за участь в антирадянському націоналістичному підпіллі» заарештовують і батька. Із тоді вже стандартний вирок: десять років сталінських таборів. Звідти вчитель Рощинський уже не повернувся…

Ближчала трагічна розв’язка долі і молодшого Володимирового брата лікаря Петра Рощинського. З початком німецької окупації СРСР він знову повернувся в Крем’янець до дружини. Працював повітовим лікарем, викладав гігієну в лісовій школі Білокрилиці та керував місцевим відділом Українського червоного хреста.

До слова, саме 22 червня 1941 року в залі краківської «Просвіти» відбувся Головний з’їзд Українського Національного Комітету, на якому делегати обговорили політичне становище українського народу і роль організації в умовах Другої світової війни. З’їзд обрав керівний провід УНК на чолі з генералом В.Петровим, його заступниками доктором В.Горбовим і професором А.Андрієвським, а головним секретарем став С.Шухевич, стрийко (дядько) легендарного генерала-хорунжого і Героя України Романа Шухевича. Серед членів УНК є й знайоме прізвище Петра Рощинського.

Працюючи в лікарні Крем’янця, він налагодив зв’язки з українським підпіллям, надавав медичну допомогу повстанцям, постачав до криївок ліки та медичні інструменти. Підпільники лікувалися у його закладі, як місцеві «люди із села». Якось Петро Федорович навіть пообіцяв упівцям: «Хлопці, незабаром буду з вами».

Але обставини склалися інакше. Взимку 1943 року гестапівці арештували в Крем’янці групу інтелігенції, серед них і Петра та Ганну Рощинських. Українські підпільники готували напад на в’язницю, встановили зв’язок з полоненими. Місцевий провід УПА стягнув під Крем’янець  близько трьох сотень озброєних вояків. Але німецькі посіпаки таки випередили: ввечері 23 лютого Рощинських разом з іншими заручниками розстріляли на подвір’ї  Крем’янецької тюрми. Лікар М.Данилюк наводить спогади в’язнів, які в цей час працювали неподалік тюрми  і залишилися живими. Вони розказали, як «доктор Петро і небіж доктора Ганни, Юрко Черкаський, вирвали з рук гестапівця автомат, доктор Петро направив його на німців, але схвильований не міг знайти забезпечника, тягнув за курок, а автомат не випалив…Доктора Ганну хотіли перед розстрілом роздягнути, але вона не далася і її розстріляли на доріжці до ями, куди  гестапівець тягнув її за коси…»

«Смерть подружжя Рощинських, –  писала канадська газета «Український голос», – сколихнула Волинь. Тисячі ниток, що в’язали їх з українським селом, нагло і боляче обірвались. Зокрема, далека Костопільщина, що була твором їхніх рук, немов осиротіла. Вістка про їхню смерть дійшла до них, вже оповита легендою». Мешканці Костополя свято шанують пам’ять про лікарів-патріотів Рощинських. Одну із центральних вулиць міста названо на їхню честь.

Часом у суспільстві точиться дискусія: чи була Друга світова війна для українців Вітчизняною? Мимоволі подумав: а як би назвали її брати Рощинські, які жили в часи радянського терору, польської і німецької окупацій? Володимир і Петро, звісно ж, зложили голови не за ту вітчизну, в якій жили і трудилися. Та вітчизна для них, як і для мільйонів і мільйонів українців, була свавільною мачухою.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company