Осінь прийшла в місто і розгубилася. Здалося їй – на неї не чекали.

Як же так? Ніхто не завважив, що вона вже тут? Осінь присіла на лавочці в парку, поруч із парою закоханих. Відкрила свою валізку. Кілька жовтих каштанових листків випало звідти на землю. Вітер грайливо підхопив їх і неквапно покотив доріжкою, полохаючи голубів. Закохані засміялися – про щось своє. Осінь зняла черевики і випростала втомлені ноги. Поклала поруч свого стильного картатого плаща і капелюшка. І парасолю – таку недоречну о цій порі. «А сонце – ще літнє, –  подумала. – Так дивно…»

І задрімала в осонні.

Місто тішилося теплом – м’яким, оксамитовим, прозорим. Таке тепло буває тільки в міжсезоння. Останнє тепло, ілюзія, що літо затрималося десь тут, поміж дерев, або пішло засмагати на берег Дніпра, і ось зараз повернеться – роздавати обіцянки довірливим. Ілюзії завжди ідуть останніми. А може, й ні.

Осінь дрімала у парку, тонке павутиння тремтіло в затінку дерев, зачепившись за сухе галуззя. Ґави діловито походжали зеленими газонами, вискубуючи з трави перші паростки осінньої меланхолії.

А люди годували голубів. Ловити крихти чужої ласки на теплому асфальті – така гра притомила, приховати це було важко, але птахи старалися. Дарувати втіху – що може бути краще? Хіба що вересневе небо, таке безжурне, нереально синє і безхмарне. І день цей – осінньо-літній, що пахне пожовклим листям, розлитим поміж дерев спокоєм, солодкою ватою, кавою і хризантемами, що їх щасливі закохані забули на лавочці, де спала Осінь. Спала, доки не прокинулася: хтось делікатно торсав її за рукав.

«Скуштуєш морозива?», –  маленький хлопчик простягнув Осені пачку «Каштану». Осінь посміхнулася. Вона любила ескімо. Київське морозиво смакувало їй найбільше.