Останні адреси розстріляних адресатів

Сірі таблички на стінах будинків, часто теж сірих, запримітити непросто. Розмір занадто маленький з поштову листівку. А трапляється, що знаки ставлять в арках і внутрішніх двориках. Побачить тільки уважний. Але, зачепившись поглядом, прочитає кілька рядків: хто тут жив, коли заарештований, коли розстріляний, коли реабілітований. За вигравіруваними літерами долі інженерів і математиків, військових і лікарів, тих, кого забрали з останньої адреси…

Київський фармацевт, «польський агент»

Під’їзд, у розумінні 81-річного киянина Едгара Годика, – арка, що веде у двір будинку. У «під’їзді на Комінтерна» – вулиці Симона Петлюри Едуард Олександрович чекає онука. Тут уже зібралися родичі, а сам пенсіонер – з квіткою, документами і роздрукованими на принтері  фотографіями.

У будинку №20  жив дід Едгара Годика Юлій Білецький. Звідси у вересні 1937 року його забрали під арешт. Через місяць розстріляли. Про місце поховання у сім’ї лише здогадки – десь на Биківнянських могилах.

Про останню адресу Юлія Білецького тепер буде нагадувати невеличкий пам’ятний знак – металева табличка розміром 11 на 19 сантиметрів.

– Народився він 1876 року в Подільській губернії, – розповідає онук Едгар Годик. – Сім’я була відома, інтелігентна, заслана за участь у Польському повстанні. Закінчив Київський університет за спеціальністю «фармацевт». Завод, де він працював, раніше належав Південноросійському товариству з торгівлі аптечними товарами. Нині це корпорація «Артеріум». У серпні 1937 року вийшла постанова про боротьбу з ворожими елементами серед польського населення. А дід народився в польській родині,.

На закріплення таблички пішло хвилин п’ять. Куди більше часу йде на розповідь Едгара Олександровича про діда.

– Його забрали і місяць мурижили. Було шість допитів. Слідчий виявився не дуже чесним; через рік або півтора його самого розстріляли за неправильне ведення слідства: він абсолютно все вигадував, – цю фразу Едгар Олександрович вимовляє двічі і замислюється.

– Дід був дуже хворий, мав астму. Йому забороняли приймати ліки і він підписував все, що йому говорили. Доніс на своїх вигаданих «соратників», але назвав тільки тих, кого вже не було в живих. Інтелігента людина. Уявляю, як його мучили. На одному документі чи краплі поту,  чи щось… розпливлася пляма. Важко було читати. Хоча живого діда я не пам’ятаю, мені був рік, коли його арештували.

Після арешту Юлія Білецького його дружину заслали в Узбекистан. У дочки тоді вже була своя сім’я, її не чіпали. Радянська влада брехала рідним, що чоловік помер у таборі в 1947-го. У 1962 році Білецького реабілітували. Тепер всі, хто буде проходити через арку будинку, де він жив, дізнаються про репресованого фармацевта.

«Прості» історії

Створити народний меморіал жертв політичних репресій – ідея проекту «Остання адреса». Його заснував у Росії журналіст Сергій Пархоменко за аналогією до ініціативи в Німеччині «Камені спотикання». У Західній Європі організатори вмуровують пам’ятні знаки у тротуари перед будинками, звідки забирали жертв нацизму. Ініціатори «Останньої адреси» прикріплюють пам’ятні знаки на будинках, де жили радянські репресовані.

Російський історик Микита Соколов наголошує, що пам’ятні таблички – то не меморіальні дошки,  для яких треба отримати дозвіл, доводити, що  людина заслужила на увічнення  пам’яті. Таблички «Останньої адреси», пояснює історик, – це інформаційні знаки. І більшість із них присвячені людям простим.

– Одна із цілей «Останньої адреси» – донести до широкого загалу те, що давно відомо професійним історикам. Спростувати помилковий міф: мовляв, репресії били по партійній еліті. А основна маса постраждалих – селяни.  Із вищої партійної номенклатури – 40 тисяч потерпілих, а репресованих – мільйони.

У березні у Києві  теж зареєстрували організацію «Остання адреса – Україна». Втілювати проект взялися журналіст Дмитро Білобров і координатор Київської школи економіки Ганна Фурман. Організатори зауважують: український проект «Останньої адреси»  повністю автономний. Але таблички тотожні з російськими – за проектом художника Олександра Бродського. Текст написів – українською.

Дмитро Білобров, голова громадської організації «Остання адреса – Україна»  розповідає, що серед його рідних репресованих не було. А ось для Анни Фурман репресії – частина трагічної родинної історії.

– Я онука репресованого. Мого дідуся, Василя Севастяновича Фурмана з Одеси, відправили на заслання  1947 року. Він не поділяв ідей радянської влади, вважав, що у «холодній війні» переможе Америка.

Дуже важливо знати про своє коріння. Тим більше, що зараз в Україні для пошуку відомостей про  рідних створено непогані  можливості. На запити архіви відгукуються швидко.

Едгар Годик згадує, як непросто було з архівами на початку 1990-х років. Організатори «Останнього адреси» беруть на себе перевірку архівних документів, а табличка коштує тисячу гривень. Європейські «Камені спотикання» і російська  «Остання адреса» – теж платні:120 євро і 4 тисячі рублів відповідно.

– Табличку зроблено з нержавіючої сталі особливої ​​марки і класу, до того ж майстер працює вручну, – пояснює Ганна Фурман.

Розстріл замість нагороди

Перші таблички про репресованих у Києві організатори прикріпили 5 травня 2017 року – про лікаря Олександра Єфімова, інженера Георгія Костянтинівського, військового Харитона Гуртовенка. А далі трапилася півторамісячна перерва.

– Надійшло близько 40 заявок. Ми хотіли їх опрацювати і встановити  таблички не лише у Києві, а й Одесі, Харкові…

У столиці, крім таблички Юлію Білецькому, серед перших з’явився  пам’ятний знак на одному з будинків по вулиці Олеся Гончара – математику Вірі Гусєвій-Романівській.

– Її розстріляли за те, за що зараз би нагородили, – каже її онук Олексій Гусєв.

Віра Гусєва-Романівська викладала математику в Київському нічному технікумі. Арештували її у 1938 році, як «українську націоналістку». Через два місяці після арешту розстріляли, хоча родичам повідомили: дали тюремний термін «бєз права пєрєпіскі». Онук згадує: тюремники ще довго  приймали для розстріляної передачі… Реабілітували жінку лише 1989 року.

– Пізно подали заяву, не знали, що таке можна зробити. Якби реабілітація відбувалася автоматично, можливо, це сталося б раніше, – каже онук репресованої.

Батьки, продовжує Олексій Гусєв, про бабусю майже нічого йому не розповідали.

– Мій батько займав високі посади в будівельному інституті. Тому не хотів ризикувати. У моєї тітки останній обшук провели у 1986 році: вона підтримувала стосунки з далекими родичами, які сиділи на Соловках, – пояснює Олексій.

В матеріалах справи Гусєв прочитав, що його бабусі приписували облаштування явочної квартири. Але підозрює: справжня причина арешту в іншому.

– Її чоловік був фабрикантом, на той час це було клеймом, – пояснює Олексій.

Під час установки табличок репресованим киянам не було людно. Актор Тимур Ібраїмов каже, шо прийшов підтримати ініціативу товариша Дмитра Білоброва. Розповідає, що міг би встановити табличку і своїм репресованим родичам, але для цього потрібно потрапити до анексованого Криму.

– Доки ми пам’ятаємо про цих людей, вони живі. Мій дід був розстріляний. Моїх кримських предків ще до депортації 1944 року виселили з Криму. Мама народилася на засланні. Справа не у відплаті, а в пам’яті і розумінні того, що відбувалося. Я для себе колись сформулював, що цивілізація – це спадкоємність. Якщо є спадкоємність, цивілізація існує.

Тимур Ібраїмов разом з мамою, яка цього року померла, створив «Книгу пам’яті» своєї родини.

Дмитро Сахно в одному з будинків по вулиці Гончара знімає квартиру. Оголошення про акцію «Остання адреса» в останній момент прочитав у «Фейсбуці».

– У моєї бабусі батько був в УПА, всю її сім’ю репресували. У 1922 році мого прадіда закатували «активісти»: четвертували і вкинули в колодязь…

Наступні таблички «Останньої адреси» організатори українського проекту  встановлять у Харкові і Одесі.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company