Довга дорога додому.

Під гримання коліс ще радянського потяга мої думки злітали високо вгору, до зимового нічного неба, ставали кришталевими сніжинками, поволі падали на посірілу, здавлену, ще осінню оранку і лишалися там, у спокої й натхненні, щоб напоїти змучену землю. Вдивлялася у темінь і думала про зорі, такі далекі, такі чарівні. Мабуть, усе, що нам недосяжне, здається неперевершеним. Люди не вміють цінувати те, що мають. Їм завжди праглося того, що не можна отримати.

Чому так любі зорі? Вони гарні, але холодні. Може, то наш прототип?

Гуркання поїзда. Німий плацкарт, де всі чужі і далекі, а може близькі й рідні. У вагоні – наче окрема маленька планета, де свої виміри, своя гравітація, свої закони. Хтось читає книжку, перегортаючи сторінка за сторінкою; хтось слухає ритми в навушниках (завжди було цікаво, що саме грає у цих маленьких жучках),  хтось давно бачить сни, такі різні на смак… А он знайомляться він і вона: хто знає, може зароджується подружжя.

Мене завжди вабили поїзди. Тим, що можна спостерігати за людьми, пробувати читати їхні думки, ставати на крок ближче до кожного. У ритмі коліс легко поринати у себе і шукати там витоки нового Всесвіту. Тут ти стаєш собою. Саме тим, ким сотворив тебе Господь, а не безжальний соціум. Тут я не просто людина, я частина чогось більшого. Люблю цей дивний світ. Дивний і короткий: вже на світанку повернуся до звичного життя.

Ступлю на перон – оглянуся. Сама до себе: крихта мене залишиться тут, на тридцять третьому місці п’ятого вагона.

І вже вертатимуся сюди. Неодмінно. До темного вікна із зорями і до чужих-рідних облич.