Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко,  випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».

Український поет, публіцист, педагог, партійний працівник Олександр Дмитрович Косенко народився 10 вересня 1904 року в селі Великі Будища (нині Диканського району Полтавщини). Сім’я бідувала, взимку на вісім душ – одні чоботи, та й ті  латані-перелатані. Їхня хата, чи не найгірша в селі, більше нагадувала землянку.

Змалку Сашко, меткий і кмітливий, верховодив на своєму кутку однолітками.

Через бідність до школи не ходив, а читати й писати навчився від старшого брата Андрія, школяра. Коли той сідав за домашні завдання, поруч опинявся Сашко. Спершу на це ніхто  й уваги не звертав. Але якось в Андрія не виходила задачка. На допомогу покликав матір, але й вона нічим не зарадила. Зате малий Сашко швидко розв’язав задачу. Наступного дня мати відвела і його до школи. Після детального екзаменування хлопчика одразу прийняли до третього класу. Вчився добре, відвідував просвітянський гурток, яким керував сільський учитель Костенко.

Після  семирічки, другого післяреволюційного року, Сашко  подався до Опішні у профтехшколу. Чи вчився там, чи ні – невідомо: жодних свідчень не збереглося. Проте достеменно знаємо, що  Олександр Косенко  навчався у Полтавському педагогічному технікумі, а 1927 року закінчив Інститут  народної освіти. Тут і проявився його неабиякий хист до поезії. Вірші, нариси, які славили героїку революції, соціалістичне перетворення, друкував у газетах. Його пісні лунали у сільбудах, їх співали шкільні хори.

Випускника інституту Косенка відрядили вчителювати у село Білики Кобеляцького повіту, де він згодом став завідувачем школи. На літературні вечори запрошував письменників, які відпочивали неподалік, у колишньому поміщицькому будинку над річкою. То був  активний і помітний період життя сільського інтелігента. В школі не тільки вивчали  предмети, а й оволодівали деякими професіями. Батьки учнів поважали Олександра Дмитровича, а діти щиро любили.

У Біликах  Олександр познайомився з миловидною, стрункою, довгокосою дівчиною Антоніною. «Переді мною і зараз він постає так зримо, – згадуватиме Антоніна Ярошенко. – Середнього росту, худорлявий, із циганськими рисами обличчя. Тепер би я сказала, що він  дуже був схожий  на артиста Сліченка». Антоніна Степанівна вважала своїм сватом письменника Мате Залку і ось чому: «Поверталась я  від колодязя з повними відрами на коромислі і не помітила, як до мене підійшло троє молодих  чоловіків. Серед них був Олександр Дмитрович. А за ним – Мате Залка і Олександр Іванович Ковінька. Не знаю жартома чи всерйоз  угорець, торкнувшись рукою мого плеча, сказав: «Сашко, поглянь, яка гарна дівчина. Женись на ній, досить тобі парубкувати». Я зашарілася, ладна крізь землю провалитися. Якось розгубився, здалося мені, і Олександр Дмитрович…»

На той час Антоніна  проживала у Полтаві і жених при нагоді передавав їй листи, як правило, написані віршами. Незабаром молоді одружилися. «Жили ми тоді у невеличкій хатині, критій соломою, – тче нитку спогадів  Антоніна Степанівна, – дуже скромно,  за сучасними мірками – навіть бідно. Але весело, дружно, з повагою один до одного і, головне, з любов’ю. Більшу частину своєї платні Олександр витрачав на купівлю книг…Особливий потяг мав до стародруків…Серед рідкісних, тобто перших видань, були твори Шевченка, Соловйова,  Сковороди…Чоловік дуже багато читав…часто повторював, що якби мав більше часу, то знову і знову повертався б до улюблених творів».

Згодом Олександра Косенка призначають інспектором-методистом окружного відділу народної освіти, одночасно він працює викладачем у партшколі. Переїздить до Полтави і незабаром нове призначення – завідувач міським відділом наросвіти. Дружина навчалася в  Інституті соціального виховання. Родина оселилася в будинку на розі вулиць Жовтневої і Комсомольської.

Робота, хоч і була престижною і давала непогану платню, йому не подобалася. Скучав за  школою і свій настрій виливав у віршах та нарисах, які мало не щодня друкував на сторінках  обласних газет. Публікації подобалися читачам, до газет надходили схвальні відгуки. А коли в  «Більшовику Полтавщини» з’явилася стаття  О.Косенка: «Тарас Шевченко у світлі епохи», редактор газети  Яків Донський домігся від міському партії, щоб автора направили на роботу в редакцію – завідувати відділом партійного життя.

Навесні 1932 року, після виходу постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», де йшлося про об’єднання письменників, які «підтримують платформу радянської влади», у Харкові  утворився оргкомітет майбутньої Спілки радянських письменників. Полтавську філію очолив Олександр Косенко. За місцевими творцями наглядав представник міськкому КП(б)У А.Рогаль.

За редакцією Олександра Косенка полтавські письменники підготували дві збірки. Першу, «З риштувань будови», склали статті про соціалістичне будівництво. Назва другої говорила сама про себе: «Революційну пісню – чапаєвцям». До збірки нарисів О.Косенко подав розповідь «Ентузіазм мас непереможний» – про передових колгоспників, які організовують «буксирні бригади», щоб допомоги відстаючим артілям «боротися з куркулями». До речі, про ці «буксирні бригади» Роберт Конквест у відомому дослідженні «Жнива скорботи» пише таке: «Буксирні бригади мало чим відрізнялися від звичайних головорізів. Їхня техніка роботи зводилася до побиття людей і пошуку зерна за допомогою спеціального інструмента – «щупа», – сталевого прута з рукояткою на одному кінці і подібного на свердло на іншому…  До складу бригади входили: член правління сільради або депутат, 2-3 комсомольці, один комуніст і місцевий учитель … Шукали зерно … ламали балки горища, зривали підлогу.., перекопували двір і город …».

У збірці  революційних пісень прізвище О.Косенка зустрічаємо двічі. Слова його «Трактористської» і «Колгоспівської» пронизані революційним пафосом та ентузіазмом:

Ой тріщить старе коріння
– ой тріщить
Куркуля чому насінню не родить?
Бо навколо юність юна
– дорога…
Зацвіла в степу комуна
молода.

Олександр Косенко був ще й лідером молодої талановитої літературної плеяди і редагував журнал «Наше слово». Творчі зустрічі з читачами та й сама робота в газеті йому подобалися, про що свідчить запис у щоденнику: «Віднині я найщасливіша людина в світі! Я маю право писати, що хочу!» Але його фейлетони, викривальні статті подобалися далеко не всім. За час роботи у  «Більшовику Полтавщини» він нажив собі чимало недругів. І вони скористалися політичною ситуацією в країні: на пам’яті ще був процес у  «справі»  Спілки визволення України, а  вже маячив страхітливий 1937-мий…

Та поки що Косенка переводять на роботу до міськкому партії, обирають членом бюро. На жаль, більшість його доробку загинуло або було знищено, тож доводиться цитувати вірші, схожі більше на політичні агітки. Як пише краєзнавець Костянтин Бобрищев: «Олександр Косенко поєднував у собі діаметрально протилежні творчі стихії – ліричну і публіцистичну. Він писав інтимну лірику і водночас був журналістом-трибуном». Збірка ліричної поезії, на жаль, не збереглась.

1934 рік для Косенка став початком фатальних подій, що розкручувалися анонімками, заявами, доносами «доброзичливців». Якраз почалися арешти діячів культури, яких звинувачували в українському націоналізмі, правотроцькізмі тощо. Вірна служба комуністичній партії не врятувала від репресій і Олександра Косенка. Районна комісія з чистки партії виключала його з членів ВКП(б) за націоналістичні погляди, втрату класової пильності і нещирість.  О.Косенко апелював до обласної комісії, доводив безпідставність  звинувачень і, зрештою, домігся поновлення в партії.  Деякий час працював у профкомі трикотажної фабрики і продовжував відстоювати своє  ім’я. Але наклепи і доноси тривали,  його знову вичистили з партії.

О.Косенко розумів, що петля розправи затягується все тугіше і тугіше. Особливо після загадкового вбивства одного з партійних лідерів Кірова, – тоді в країні почалися масові арешти і судові розправи. Щоб не ставити під загрозу життя дружини і доньки, не сказавши їм ні слова, Косенко таємно виїхав до Харкова. Закінчивши короткотермінові курси, працював черговим на залізниці і продовжував добиватися поновлення в партії. І сталося нечуване! Наприкінці вересня 1935 року Центральна комісія ВКП(б) з чистки, куди апелював полтавець, вдруге повернула йому партійний квиток. Але вже в січні 1937 року бюро Харківського обкому партії знову виключає О.Косенка партії, як учасника контрреволюційної троцькістської терористичної групи.

Тікаючи від арешту, він влаштувався викладачем школи для дорослих на станції Красний Луч Донецької області. Але сталінські опричники і тут його вирахували. На допитах у Олександра Косенка вибили зізнання: мовляв, брав активну участь в українській антирадянській націоналістичної групі, яка ставила за мету створення диверсійних груп на залізничному транспорті, підготовку терористичних актів проти керівників партії і радянського уряду, організацію збройного повстання у разі війни.

Трійка НКВС по Донецької області 15 листопада 1937 року засудила Косенка Олександра Дмитровича до вищої міри покарання – розстрілу. Через три дні вирок виконали. При складанні акту під час арешту Олександр Дмитрович, заповнюючи графу «сімейне становище», записав, що сім’ї не має, бо добре знав: не пошкодують ні дружину, ні доньку… Йому було тільки 33 роки.

Наступного року на допитах у катівнях НКВС письменник Пилип Капельгородський свідчив: О.Косенко був членом молодіжного петлюрівського союзу….

19 грудня 1963 року президія Донецького обласного суду відмінила постанову «трійки» і реабілітувала О.Д.Косенка за відсутністю складу злочину. Уже в наш час полтавський журналіст і краєзнавець Іван Наливайко запропонував обласній  письменницькій організації офіційно поклопотатися  про поновлення членства Олександра Косенка в Національній спілці письменників України.