На презентації «Снів неофіта»  –  нової книжки Павла Вольвача – письменник Ку-к сидів збоку, мало не підперши плечем ребра новодруків на стелажах книгарні. Звернувши на нього випадковий погляд, я крадькома спостерігав за ним аж до фіналу… Ніби розривався між ними обома. Уважно слухав Вольвача, а боковим зором знову і знову ловив письменника Ку-ка. Бо якщо Вольвач інтересно розповідав про то, як він писав свій роман, то письменник Ку-к не менш інтересно на все те реагував. Письменник Ку-к за півтори години презентації жодного разу не підвів очей, не подивився вбік книжкового іменинника Вольвача. Жодного разу! Правда, був один момент, коли «письменник збоку» нашорошився, трохи розтулив свої набряклі повіки і з-під них навіть зблиснула іскра зацікавлення, але то було лише мить, про що згадаю трохи далі.

Що б не говорив Вольвач – а він говорив багато і про себе, і про новий роман, – письменник Ку-к на те реагував своєрідно. Він то тримався обома руками за чоло і ніби спав, то поглядом блукав по власних черевиках, то раптом пучками у свій поріділий чупер ковзав, то вії тер, а потім – носа, то нервового совався на сірому стільці і гладив сам себе за вухами…

Вольвач тим часом балакав, і, час од часу спохоплюючись, перепитував чи то Тетяну Терен, модераторку, котра сиділа поруч, а чи публіку: «…напевно, забалакався?», на що «письменник збоку» єхидно посміхався, робив губи – ніби одне місце в курки, і знов пірнав у прострацію. А, може, майстерно її грав, хоча збагнути було годі нащо йому це.

В якихось надто емоційних хвилях довгих розмовних сентенцій романіста Вольвача «письменник збоку» і собі ніби оживав. У ту хвилину, мов сновида, хапав поруч зі стелажа першу-ліпшу книжку, нарочито її гортав, звісно ж, нічого там не помічаючи.  Губи його ворушилися судомно, а хто вміє читати по губах, той безпомильно розібрав би: «Та шо-о-о ти-и-и ґваздиш!»

Єдиний момент, коли письменника Ку-ка перестало ненадовго тіпати, була розповідь Вольвача про те, як він, учетверте поспіль від руки переписавши свій роман, віддав три примірники у троє рук. Віддав тим людям, думкою яких дорожив і думка яких його або спиняла, або штовхала. «Письменник збоку» аж закляк: був як той, що вмер і… дивився!

Хто ж ті люди?!!

Письменницькі губи знову хаотично заворушились, і той-таки, хто читає по губах, відтворив би: «Ану, ж! Ану, озвуч, сарако, той список!».

У тому списку були:  Микола Вінграновський, критик і літературознавець Олександр Хоменко та колишній запорізький злочинний «авторитет», а нині поважний бізнесмен і, здається, депутат. Всі ці люди роман почитали і…

Благословили, зрештою!

«Письменник збоку» названих людей не сприйняв і за літературних авторитетів не визнав. Він знову, як перше, впав у летаргічний сон, а його блазнювата маска стала ще строкатішою. Більше того, коли Павло Вольвач взявся копіювати басовитий голос Вінграновського, який буцімто його із тим романом заохочував, «письменник збоку» мало не заплакав гірко – чи то з жалю до Вольвача, чи до Вінграновського…

*   *   *

Вперше за багато років – а в книгарні «Є» взагалі вперше –  придбав книжку. Книжки не купую з кількох причин. По-перше, дружина не дозволяє, бо у нас нема для них місця… По-друге, я здавна прихильник «прочотних» книжок, ще з часів, коли був активним читачем сільської бібліотеки… Але тепер тулитимуся вдома зі «Снами неофіта», що ще пахнуть друкарськими фарбами. І шо цікаво: до вартості видання у 100 гривень «Є» доточує 32 копійки. Ті копійки якось особливо тішать і мають вигляд «дармової» цукерки до кави з пінкою…

Минув день.

Я його стоїчно витримав.

Навіть не відкрив приховану в квартирі нашумілу книжку Павла Вольвача. Боюсь читати, щоб не розчаруватися. Не йде з пам’яті отой дивний і нахабний «письменник збоку»…

А раптом він не дивний? І не нахабний?