ПЕРЕЛЯКАНІ ЧИ ПРАГМАТИЧНІ?

Хто підіграє Кремлю у кримському питанні

Імовірність того, що деякі  країни, вихідці з колишнього Радянського Союзу, можуть визнати Крим російською територією, досить висока. Так вважає народний депутат України Рефат Чубаров,  називаючи можливих «визнавантів»: Вірменію, Білорусь, Узбекистан і Казахстан. Представники цього постсовка у грудні минулого року голосували проти резолюції ООН, у якій ішлося про порушення прав людини в окупованому Росією Криму.

Десять років тому мені довелося перекладати з російської на українську книжку президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва «Казахстанський шлях» (видавництво «Етнос»), і певні уявлення про погляди автора маю. Не можна стовідсотково сказати яку позицію він продемонструє стосовно правового статусу півострова, але здруженість двох президентів-довгожителів  Владіміра Путіна і Нурсултана Назарбаєва очевидна. І для неї не стала перешкодою агресія Росії проти України обидва лідери невтомно запевняють один одного у тому, що «не надружаться».

Казахстан тісно співпрацює з Російською Федерацією, обидві країни не виносять на політичне світло своїх розбіжностей, на відміну від, наприклад, такого беззаперечного сателіта Росії, як Білорусь. Схоже, що визнання анексії українських земель не затьмарить державницьке  обличчя пана Назарбаєва і у громадській свідомості казахів.

Описуючи в  «Казахстанському шляху»  становлення незалежності країни, Назарбаєв  вказує на стовпи, що підпирають її політику й економіку. Найперший – прагматична зовнішня політика у всьому.  Неважко  здогадатися, що для президента-прагматика, чия країна все ще перебуває в зоні російського тяжіння, такі ж суто ділові стосунки з Україною стоять не на першому місці.

Ось автор-президент аргументує  перенесення столиці із Алмати в Астану: «А скільки світових столиць засновано біля рік: Санкт-Петербург – на Неві, Москва – на Москві-ріці, Париж – на Сені, Лондон – на Темзі». Київ на Дніпрі не згадує,  зате російську топоніміку – двічі. Може, Київ – не столиця незалежної держави, чи Дніпро – не річка?  Звісно, на підставі лише цього висловлювання, мабуть,  не варто робити узагальнюючі висновки, але істина проявляється і в малому.  І якщо офіційний Казахстан, як припускає Рефат Чкубаров,  визнає Крим російським, то лише тому, що Назарбаєв не хоче мати  схожої проблеми у себе. Сусід не раз прозоро натякав, що Північний Казахстан, як і український Крим, теж може стати російським.  Москва так зараз  брязкає зброєю, що і в дружній Астані тривожаться. Варто не забувати також, що в Казахстані друга офіційна мова – російська, що космодром Байконур – під російською орендою (як тут не згадати хазяйнування у Севастополі Чорноморського флоту Росії).

А ось іще одна «дрібничка» від Назарбаєва: «Нам ще належало вистояти в тривалій боротьбі з Москвою за сировинні багатства Каспію. В Росії нафтове лобі сильно тиснуло на Єльцина, аби той домігся передачі у власність Росії родовища Тенгіз. Я мав багато неприємних бесід із Б.Єльциним щодо цього. Якось під час зустрічі в Москві Б.Єльцин каже мені: «Віддайте Тенгіз Росії». Я глянув на нього, бачу – не жартує. Відповідаю: «Ну, якщо Росія віддасть нам Оренбурзьку область, адже Оренбург був столицею Казахстану. Він: «Ви маєте територіальні претензії до Росії?» Відповідаю: «Та ні». Він засміявся, я також».

Тобто  казахстанський прагматизм має ознаки кон ’юнктури: хай той Крим вважається російським, адже ООН далеко, а з Путіним сім з половиною тисяч кілометрів спільного кордону. Крім того керівники обох держав  так давно сидять у високих кріслах , що «висиділи» свою логіку. За нею основоположні права людини, права нації, як і міжнародне право, – лише декорації для авторитарної політики. Ось один із прикладів застосування такого  «права».   Якось Назарбаєв заявив про те, що чиновників, які відповідають казахською мовою на звернення російською, слід показово звільняти. І найприкріше, що таку вимогу підтримав знаний казахський громадсько-політичний діяч, поет Олжас Сулейменов, який у радянські часи потерпав від влади за патріотизм!

Риторично звучить і таке запитання: чи здатен білоруський президент Олександр Лукашенко також визнати Крим російським? Його президентська практика  цілком збігаєтьсяз практикою згаданих вище управителів. Лукашенко збирався зміцнювати співпрацю з Росією аж до запровадження єдиної валюти. Вже й договір про міждержавний союз підписали.

Звичайно, ми пам’ятаємо  розмову О. Лукашенка з в.о. Президента України О.Турчиновим у драматичному березні 2014 р. Тоді Президент Білорусі не лише визнав українську владу легітимною, а й пообіцяв допомогу у розв’язанні російсько-українського конфлікту. Слова підтримки, то дуже добре, але діла – ще краще. Це той прагматизм,  про який так любить говорити пострадянське президентство. Залежність білоруської економіки від Росії така величезна, що скоро навіть для слів місця не залишиться. Відсутність білоруського керівника на санкт-петербурзькому саміті Євразійського економічного союзу під завісу минулого року видалася політологам дивною. Хтось трактував це  як демонстративний знак до переходу  Білорусі  на самостійну політичну орбіту. Але що важливого для Росії міг сказати Олександр Лукашенко і хто до нього дослухатиметься? Тінь  від Кремля накриває усю Білорусь разом з резиденцією президента.

У Вірменії щодо Криму своя логіка, продиктована Нагірним Карабахом. Воєнний конфлікт, який виник між нею та Азербайджаном, значно розширив територію Вірменії. Конфлікт затягнувся на довгі роки, азербайджанці говорять про загарбницьку політику вірменів і заявляють про готовність повернути втрачене. Тому офіційна Вірменія і підіграє Росії. В однієї – «Карабахнаш», а в іншої –  «Кримнаш». Як і Білорусь, Вірменія економічно залежна від Росії, особливо в енергетиці.

Голосування представника Узбекистану в ООН з «кримського питання» стало, вочевидь, найпершою оглядиною  міжнародного політичного курсу новообраного президента країни. Шавкат Мірзійоєв вибрав проросійський напрямок. Тим часом, президент-початківець –  керівник зі стажем, тривалий час був прем’єр-міністром, а тому послідовно продовжує північну лінію покійного президента Карімова. І пострадянські керівники-довгожителі, і їхні молоді змінники,  вважали раніше Росію пупом радянського, а зараз і пострадянського простору. Московський аргумент так заволодів свідомістю не лише керівників, а й простих людей, що Кремль і тепер пожинає політичні дивіденди,  не особливо  надриваючи свого шовіністичного пупа. Собі на втіху, а іншим – на науку.

У ситуації з українським Кримом збіглося кілька факторів: солідарність проросійських президентів, острах переділу територій, добре скроєна пропаганда. Гіркий для України, але корисний підсумок: ми побачили, хто в пострадянській колбі випадає в осад, розуміємо, що  «хімічна реакція» триває. Для декого процес може стати незворотнім. Бо якщо керівники  згаданих країн побачать «законність» в загарбанні Криму, то з часом декому з них доведеться  погодитися на «законну» передачу Росії власних територій.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company