Перестаньмо улещувати «братьєв»!

Як ставимося до росіян

З десяток років тому російський режисер Бортко, який виріс у Києві, зняв в Україні антиукраїнський фільм «Тарас Бульба». Наші митці люб’язно допомагали йому, незважаючи на те, що українське козацтво у фільмі  оббрехали. Далі влада дала широку вулицю для популяризації  фільму, його демонстрували по всій Україні. У пресі з’явилися поодинокі відгуки: люди обурювалися, чому за наші кошти йде антиукраїнська пропаганда. Але патріотів осадили. Зокрема кандидат наук П.Вознюк у газеті «Смолоскип» зауважував: а ви що хотіли, щоб росіяни знімали проукраїнське кіно? Як росіянам ставитися до нас – то їхній вибір, а ми повинні цей вибір поважати, як би емоційно, у якій формі сусід  його не висловлював.

І така позиція була на той час типовою.

Навіть сьогодні в соціальних мережах на тему українсько-російських відносин читаю запис А.Бондаря від 26 липня 2017 року, про те, що в нього росіяни – «друзі і приятелі». І це теж, на мою думку, типова позиція багатьох українців.

Як росіяни ставляться до нас

Добре, хай будуть «друзі і приятелі». Але тоді доречно поставити таке ж запитання, але з протилежного боку: а ми для них хто?

На початку 90-х років минулого століття Іван Драч у  статті «Чи покається Росія» писав: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

Проте ніхто не збирався провести той «перший урок» серед пересічних українців. Натомість російська пропаганда щоденно зомбувала нас  через кіно і телебачення про «доблесть і благородство росіян». І коли російські офіцери пообіцяли не стріляти при відступі наших добровольців в Іловайську,  їм повірили, а вони з танків били по українських хлопцях. Отак ми переконалися, що важить «слово русского офицера», але чи не буде це наш останній «всепрозріваючий смертний скрик», як писав Василь Стус?

Хто винен у смерті молодих людей

В першу чергу чисельні міністри освіти і науки України, які тоді не виконали свого прямого посадового обов’язку – не довели «перший урок» Івана Драча до підростаючого покоління, пальцем не ворухнули, щоб той урок став «невід’ємною складовою свідомості українця». Натомість школа продовжувала, як і в радянські часи, прищеплювати почуття любові і дружби. До росіян…

Коли і як зародилися  «любов і дружба»

Звідки походять ці клятви у дружбі і любові до росіян? Адже коли Іван Драч писав про намір винищити українську націю, він мав перед очима нашу історію – від Богдана Хмельницького і до наших днів. Після столітніх кровопролить пропагувати любов до поневолювача – хіба  не патологія?

Найбільшим лихом став Голодомор 1932-33 років. Вбивство голодом людство вважає найжорстокішим. Голод не тільки забрав життя у мільйонів людей, а й поруйнував психіку тих, хто вижив. Американський історик Джеймс Мейс, який вивчав Голодомор, наголошував: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-ти мільйонним і талановитим народом і велетенською територією, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення себе як державного народу? Мені зрозуміло, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид».

Інші дослідники підкреслюють, що трагічні наслідки посилювала та обставина, що вбивця перебував тут же, на нашій території. Єдиним шансом вижити залишалася хіба що стати схожим на свого вбивцю, зріднитися з ним. У психіку живих міцно вселився страх. Звідси і намагання українців говорити мовою росіян (старші пам’ятають, з якою гордістю наш землячок заявляв свого часу: «я гаварю па рускі бєз акцента»), матюкатися більше за росіян, пити горілку більше за них, проявляти ненависть до українського націоналізму більшу, ніж у них. Звідти й прагнення мати серед росіян друзів і приятелів – як ще один шанс вижити.

Справжнє лице  «друзів і приятелів»

Як і більшість українців, я був у полоні поширених стереотипів про росіян: «загадочная душа», «умом Россию не понять», «это молния, сброшенная с неба», «великий и могучий русский язык», «благородство русского офицера» та інші.

Почав потроху звільнятися із «братнього» полону після розмови у Мордовському таборі для політв’язнів з Дімою Міхєєвим. Діма – аспірант МДУ, російський дисидент, мій приятель. Я запитую:

– Ти жив у Москві. Тобі вистачало місця для життя, вистачало «пространства»?

– Хватало вполне.

– Чого ж ви тоді так вчепилися за Україну?

– Видишь ли, вообще-то Украина мне не нужна. Но когда ставится вопрос отдать ее, я сразу против.

Але кінцеву «крапку»  поставив другий мій табірний приятель-росіянин, дисидент, випускник Саратовського лісотехніччного інституту Пьотр Сорокін. У нього добігав кінця п`ятилітній термін ув’язнення, і одного дня він поділився зі мною своїми планами на майбутнє:

– Кончится срок, уеду работать на Украину…

– Чому саме «на Україну», Петре? – запитую.

– Там хахлы, их е..ать можна, – з російською прямотою відповів він.

Після такої відповіді знімається багато запитань до росіян, зокрема, чому «загадочная русская душа» і чому «умом Россию не понять»? Бо за всі часи (царські, радянські, неоцарські-путінські) росіяни засвоїли, що в Україні імперськими спецслужбами і державним каральним механізмом їм (монархістам, марксистам, демократам, «істинно» православним) забезпечено зверхність і панівне становище. Охочих зручно всістись на наші шиї в «необъятной Родине» завжди вистачало, тож до України переселено і «наїхано» за власною ініціативою дуже багато таких. Переважна більшість із них співпрацювала з КДБ (напряму або через посередників – парткоми КПРС) і активно допомагала репресивним імперським органам «направлять», «бдить», «недопущать», «предостерегать», «предотвращать», «пресекать» і «каленым железом выжигать». Тобто подавлювати найменший національний прояв українців.

І ось настав серпень 1991 року. Українці відновлюють свою державність мирним шляхом. Всі співвітчизники Діми Міхєєва і Пєтра Сорокіна залишилися в Україні, отримали українське громадянство. Українська держава не запитала їх, як вони потрапили в Україну і що тут робили. Українська держава забезпечувала їм рівність з корінним етносом.

А рівність їх і не влаштовує

Вже 1992 року значна частина росіян перейшла в наступ і розпочала демонтаж держави. Умови мирного співжиття з корінним етносом, сформульовані свого часу Михайлом Грушевським, їх не влаштовували. Маю на увазі сказане Михайлом Сергійовичем, що Україна може бути рідним домом для людини будь-якої національності, якщо вона поважає корінний народ, любить Україну і працює на її благо.

«Брати» найперше взялися впроваджувати «дємократію і права чєловєка». У їхньому розумінні. Право оскверняти наші національні святині, право московських попів робити із церков виборчі штаби, право комікам із «Вєчєрнєго квартала» паплюжити українську мову і все українське… У самій Росії розроблялись проекти загарбання України із попереднім розоренням економіки, із встановленням проросійської влади, із зомбуванням населення ідеями «русского мира». Планували десять років на дестабілізацію суспільного життя в Україні, а десь на початку 2000-х років – піти в наступ на Україну. Але повстав чеченський народ і військову операцію відклали на пізніше.

Пам’ятаєте  гасла: «Покончим с Чечней, возьмемся за хахлов»? І, як апофеоз «братньої любові» росіян: «хороший хахол – мертвый хахол»…

І все одно «друзі-приятелі»?

Чи варто, попри всі  очевидні факти геноциду з боку росіян, уперто називати їх друзями?

Ще на початку 2000 років на Всеросійській конференції «Російська мова на рубежі тисячоліть» тодішня дружина російського Президента Людміла Путіна оповістила світ «науковим» висновком: «Границы России – это границы русского языка». Через десять років російський політик Владімір Жіріновскій заявляє: «Русский язык – это наше оружие в ХХІ веке».

Щось ми не чули, щоб «наші друзі» хоч якось заперечили ці «наукові» висновки. Тож якщо «друзі» моїх батьків були у захваті від тосту товариша Сталіна у Кремлі 24 травня 1945 року: «Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа, потому что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза…. Я поднимаю тост за здоровье русского народа не только потому, что он – руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение»; якщо «мої друзі» нічого не зауважили Л.Путіній про «границы России»; якщо «друзі» А.Бондара мовчать, коли російські війська танками і «градами» допомагають російськомовним на Донбасі, а в самій Росії понад 80% росіян схвалюють агресію Росії, якщо це очевидне, то не дурімо самих себе: ніякі вони не друзі, не приятелі. Це ми із деформованою психікою (постгеноцидний синдром) постійно очікуємо, що Росія почне по всій території України «мочить хахлов»: мовляв, тебе і тебе вб’є, а я тихенько залишуся жити, поміж нових «друзів-приятелів»…

З цього приводу політв’язень, лауреат Шевченківської премії Євген Сверстюк писав: «Нині затяжна хвороба знесилює народний організм, ослаблений пасивним очікуванням нових підступів і ударів. Постгеноцидна нація залишається в пасивній обороні…»

Я розмовляю із земляком:

– Та не бійся бути українцем! Поглянь навколо: за це вже сьогодні не б’ють!..

– Сьогодні – ні, – відповідає, – а завтра будуть…

Десь зо два роки тому  ЗМІ  поширили інтерв’ю із сепаратистом, який мінометним вогнем убив наших добровольців.

– Не жаль було вбивати, адже ще вчора ви жили разом і мирно?

– Нет, не жаль, – відповідав колаборант. – Там рядом с ними паслись коровы и они тоже падали от мин. Вот коров было жалко…

Чи позбуваємося постгеноцидного синдрому?

Професор Гарвардського університету Р. Шпорлюк вважає, що постгеноцидний синдром (страх і спроба зробитися схожим на вбивцю) проявлятиметься ще щонайменше років з двадцять. Але чи звільняємося ми від страху сьогодні? Проглядаю  публікації П.Вознюка і А.Бондаря, оскільки вважаю їхні точки зору типовими для 2009  і 2017 років.

І радію, що бачу позитивні зрушення. Той-таки А.Бондар зізнається, що його «друзі-приятелі» лукавлять, афішуючи щось наднаціональне, вище, одночасно тихо і послідовно насаджують звичайну, добре знайому деспотичну російську імперію. Поступ очевидний. Починаємо підніматися на повен зріст, випростовуватись.

А вистачить нас?

Багатьом нам, навіть із ураженою психікою, щиро хочеться справжнього національного відродження, але… після того, як еволюціонують, переродяться наші «друзі і брати» та дозволять і благословлять наше відродження. А вони не поспішають. І не поспішатимуть. Більше того, вони готові остаточно посісти наше місце на нашій же землі. Бо як інакше пояснити, коли чую від «братів-приятелів»: «Уж если этот народ не способен навести порядок, он не должен жить на этой земле».

Але тут виникає питання: «Чи вистачить нас?»  Поколінню, яке народилося після 1991 року, варто задуматися: чи вистачить у нашого народу ресурсу (інтелектуального і матеріального), щоб звільнитися із задушливих обіймів «старшого брата»? Адже то дуже затратна справа. Чого нам коштувала одна лише провокаційна хода через всю Україну, організована  московською церковною братією? Поки ми будемо терпеливо чекати,  щоб «брат» переродився і пустив нас зі своїх «об’ятій», щоб те відбулося лагідно і дипломатично, щоби він, крий Боже, не образився і не розсердився, поки створюватимемо умови аби «росіянам в Україні жилося краще ніж в Росії», – за цей час навколишній світ виставить нам стільки нових викликів і проблем, з якими не зможемо впоратись. Відтак зійдемо з історичної арени і цим ствердимо «пророцтва» доктора історії Д.Яневського, «письменника» О.Бузини, колишнього голови Верховного суду В.Маляренка, росіян В.Жіріновского і В.Путіна про те, що ми і «недонарод», і «недодержава».

Сьогодні маємо багато роботи з упорядкування власного дому – України. Завдання нинішнього покоління – позбутися страху, впевнено йти своїм шляхом. І перестати улещувати росіян, бо їм, бачте, хтось сказав (а ті й повірили), що вони «обречены на величие».

Loading...

Коментар до Перестаньмо улещувати «братьєв»!

  1. Роман сказав:

    Все вірно. Але це потрібно писати – не тільки на сторінках інтернет-видань, але в соціальних мережах, на державних сайтах і в ЗМІ, щоб дана проблема набула всеукраінського резонансу! А не соромітськи замовчувалася, або зрідка несміливо, разово озвучувалася!!!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company