Першоієрарх пострадянської України

Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.

Родина Петлюр дала Україні не лише Голову Директорії і Головного Отамана військ УНР, а й Першоієрарха Української Православної Церкви в США, першого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава.

Степан Скрипник побачив світ 10 квітня 1898 року в Полтаві. Батько його Іван Скрипник – з козаків Миргородського полку, мати Маріамна – рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні Степанового світогляду велику роль відіграли православні традиції. Хрестив його у Всесвятській церкві о. Федір Булдовський, майбутній митрополит. І родина рясніла духовними особами: двоюрідний дядько – священномученик Сильвестр (Ольшевський), був архієпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) – фундатором Іонинського скиту в Києві, бабуся матері схиігуменя Антонія та її онука Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. А дід і батько старостували у полтавських храмах: перший – у цвинтарному, другий – у  Воскресенському. За словами Патріарха, у його родині було «семеро дядьків-священиків по материній лінії». Разом з тітками Мариною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Пізніше згадував: «На літо нам давали, дякуючи дядьку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6-й ранку мусили бути на ногах, йшли до церкви… Я носив свічку на архієрейську службу Божу…»

Навчання розпочав в приватній підготовчій прогімназії В.Шевелева, де здобували освіту діти свідомих українців. Після того як влада закрила школу, бо учні були на святкуванні ювілею відкриття пам’ятника І. Котляревському, Степан продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Там вступив у таємний патріотичний «Гурток українських середньошкільників у Полтаві», яким керували П. Чижевський, П. Ризенко та Ф. Попадич. Певний вплив на формування свідомості гімназиста Скрипника мав його хрещений батько Пилип Іваненко, директор єпархіальних свічних заводів і член українських організацій Полтави. А прикладом для наслідування завжди був дядько Симон Петлюра, який змалку прищепляв йому любов до української історії, культури, літератури. В одному з інтерв’ю, на запитання: «Які постаті на Вашому віку були найвидатнішими?» Мстислав відповів: «Симон Петлюра. Я був пуцвірком. Влітку він приїхав з Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша: «Пани, пани…» А то було якраз на Різдво, і щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато… Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилась, тато зрадів, але мама каже, я боюсь, що цей Сенька зробить з тебе соціаліста. В цей момент, я вважаю, що зерно пустило корінця…»

Патріарх з любов’ю згадував свої роки навчання в гімназії, людей з якими йому доводилося спілкуватися: Павла Чижевського («надзвичайно цікава була людина, він був фінансистом»), адвоката Миколу Дмитрієва, Федора Попадича («відроджував кобзарство, виховував любов до української пісні»), письменників Григорія Коваленка і Панаса Мирного («цей «дядько з бородою» нам цукерки роздавав. А їздив він на вузенькому візку, сам конем правив. Їздив до судової палати. Вже тоді був відомим письменником, пам’ятаю, мама читала його твори»).

Гімназист Степан Скрипник відвідував церкву, співав у церковному хорі, прислуговував владиці Сильвестру. Є легенда, що у час молебну владика дав Степанові поцілувати не панагію (як водиться), а орден – Зірку святого Станіслава. Тітка Марина сказала: «Ось побачите, зі Стьопи тепер будуть люди».

Закінчити гімназії Степанові Скрипнику не випало. Обставини його виключення залишаються загадковими. У своїх спогадах владика Мстислав пояснює це призовним віком – 18 років. Хай там як, але Полтавська гімназія мала значний вплив на формування Степанових поглядів: озброїла його знаннями, налаштувала на патріотичну діяльність, зміцнила національну свідомість.

Очевидно, дитиною він не мріяв про духовний сан. Дотримуючись традицій свого козацького роду, обрав військову кар’єру, вступив до військової школи прапорщиків в Оренбурзі. Революційні події 1917 року і відродження України захопили його. Він стає вояком Першого кінного полку гайдамаків ім. К.Гордієнка. Про це відомо з листа Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому той, сповіщаючи, що син добровільно вступив до полку гайдамаків, просив влаштувати його у військове училище. 1917 – 1921 роки Степан Скрипник провів переважно в бойових частинах Української армії, 1918 року бере участь у поході Запорізької дивізії на Крим. В липні 1918 року німці арештовують його разом з С.Петлюрою і запроторюють до Лук’янівської в’язниці. Після звільнення він знову у фронтових частинах, аж до поранення в березні 1919 року. Підлікувавшись у шпиталі, хорунжий С. Скрипник переходить до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР. Там 1921 року і завершив свою армійську службу. По війні потрапляє до табору інтернованих у м. Каліш, займається культурно-освітньою роботою. Звільнившись, осідає в Луцьку, бажаючи жити і працювати серед свого народу. Але восени 1922 року польська поліція арештовує його за громадсько-просвітницьку діяльність і виселяє з Волині. Вимушено переїздить до Галичини, працює в системі кооперації.

Травневий переворот 1926 року в Польщі і прихід до влади Ю. Пілсудського українці сприйняли з надією. Сподівалися, що маршал, який у 1920 році підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити політику, сприятливішу для українського населення Польщі. С. Скрипник знову повертається на Волинь, активно займається просвітництвом серед селян. Вступає до Вищої Школи Політичних Наук у Варшаві, яку успішно закінчує 1930 року. Одночасно навчається на курсах у Вільному університеті Варшави. І створює свою родину: дружина Іванна Вітковицька дарує йому трьох дітей – Ярослава, Тамару і Маріану. 1930 року Степана Скрипника обрали депутатом Польського сейму від окупованої Волині і Полісся. Він палко відстоював інтереси православного населення «кресів», яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи храми і всіляко утискуючи вірян. Захищав соціальні, національні, освітні права виборців, набув слави визначного парламентарія. А водночас був членом президії Товариства ім. Митрополита Петра Могили у Луцьку і головою товариства «Українська Школа» в Рівному, входив до активу інших українських культурно-громадських організацій. Оберігав українські шкільництво, пресу, стимулював українське національне відродження Волині. Брав активну участь і в різноманітних церковних заходах. 10 вересня 1933 року організував масову маніфестацію в Почаївській Лаврі, яка поклала край московським впливам у Православній Церкві. 1991 року в інтерв’ю журналу «Українське Православне Слово», владика Мстислав згадував: «Ми за Почаїв боролись, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Мене там прекрасно зустрічали. Там я жив 16 років, водив по дві, по три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва. А зараз мене до Почаєва не пускають…»

1938 року Скрипник виступив у сеймі з протестом проти примусового окатоличування православних українців. За дев’ять років роботи в парламенті виголосив близько 20 промов про українське питання, розвиток освіти, церковні проблеми тощо. Цей значний політичний досвід згодом допоміг йому в боротьбі за відродження та розвиток помісної Української Церкви.

На початку німецько-польської війни Скрипник відважно заявив, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка впродовж 20-ти років була для українців мачухою. Він увійшов до Українського центрального комітету, в якому опікувався церковними справами.

Після заняття Червоною армією Львова радянська влада, борючись із «петлюрівщиною», знищила його близьких родичів: братів Андрія й Сильвестра розстріляли, а молодшого Валер’яна кинули у табір, там він і загинув. Сестер Петлюри Марину і Феодосію також стратили. За нез’ясованих обставин просто на вулиці вбили Степанову дружину Іванну. Він вирішив більше не одружуватися, сам піклувався про дітей.

У квітні 1942 року його висвячено на ієрея, згодом пострижено в ченці з ім’ям Мстислава, а 14 травня 1942 року хіротонізовано на єпископа Переяславського – в Андріївському соборі Києва. Для організаційного об’єднання Українською Автокефальною Православною Церквою України, звільненої від більшовицької окупації, єпископ Мстислав відвідує найважливіші осередки: Переяславщину, Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків, інші центри Лівобережжя. Всюди знаходить священнослужителів, практично одиниці після більшовицького спустошення, відправляє богослужіння, на яких виголошує патріотичні проповіді. Під час урочистої служби Божої в переповненому вірними харківському Свято-Покровському монастирі урочисто оголошує про приєднання до УАПЦ митрополита Феофіла Булдовського, який дивом пережив лихоліття більшовицьких репресій. Але активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа не подобались окупаційній гітлерівській владі. 24 серпня 1942 року С.Скрипнику офіційно забороняють перебувати на теренах Київщини. Аби уникнути арешту, мусив виїхати на Волинь. У жовтні 1942 року єпископ Мстислав бере участь у нелегальному Луцькому соборі, учасники якого, представники Автокефальної та Автономної Церков, підписали «Акт поєднання». Це була перемога УАПЦ, і одним з її творців став владика Мстислав. Об’єднання вкрай роздратувало окупантів, і вони почали репресії проти ініціаторів. Найбільший гнів упав на Мстислава. 12 жовтня 1942 року його заарештували. Тримали за ґратами у Чернігові, Прилуках, Києві, погрожували смертю. Багато літ потому, в одному з інтерв’ю владика так описав цей період: «У 1943 році я сидів у камері смертників в Києві. На коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в один напрямок, його – в інший, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл». А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим з таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить од Бога». Утім завдяки клопотанню духовенства в квітні 1943 року єпископа Мстислава звільнили з казематів київського гестапо, але з наказом: не відправляти служби Божої і не проповідувати.

З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а там і до Польщі, де за дорученням митрополита Полікарпа в червні 1944 року організує евакуацію родин українського духовенства у Західну Європу. Це була чимала група: близько 700 біженців, зокрема 10 православних єпископів, 150 священників, з яких 30 – греко-католицьких. Разом з ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. У «Щоденниках» українського письменника Аркадія Любченка,  очевидця цих подій, який перебував у близькому оточенні Мстислава, є запис, датований 15 листопада 1944 року: «Нас прописано в поліційному управлінні і видано нам харчові книжки, як німцям. Єпископат завдяки вмілим заходам Мстислава, поставлено в особливі вигідніші умови».

У 1944 – 1950 роках владика організує церковне життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції, Канади. 1950 року переїжджає до США, очоливши УПЦ: спершу як архієпископ при митрополиті Іванові Теодоровичі, а після його упокоєння 1971 року – як митрополит УПЦ у США. Взявши під свою пастирську опіку єпархії в інших країнах зосередження української діаспори. Особлива заслуга Мстислава – створення «Українського Єрусалиму», або «Українського пантеону» у Саут-Баунд-Бруці, що біля Нью-Йорка. Там осердя Української православної церкви США. Туди перебралася консисторія та інші духовні установи. У 1950-х роках у Баунд-Бруці постала велична церква-монумент святого Андрія Первозванного, у пам’ять про жертви Голодомору в Україні. Храм спроектував  архітектор з Канади Юрій Кодак, син класика української літератури Степана Васильченка. При церкві заклали православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок політичні та військові діячі Андрій Лівицький, Борис Мартос, Іван Омелянович-Павленко, Тарас Бульба-Боровець, художник Василь Кричевський, композитор і бандурист Григорій Китастий, письменники Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Докія Гуменна, меценатка Марія Фішер-Слиж та багато інших визначних українців США. До комплексу «Український Єрусалим» також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

В часи відродження новітньої Української держави митрополит Мстислав спрямовує всі свої сили та досвід для відновлення УАПЦ в Україні. 1990 року на Помісному Соборі УПЦ в Києві 92-річного владику обирають Патріархом Київським і всієї Руси-України. Доля судила саме цій фізично недужій, але духовно могутній людині, очолити перше в історії новітньої України патріарше управління Православною Церквою. Він взявся за цю святу справу надзвичайно енергійно. Вже сам факт, що за три роки Патріарх вісім разів відвідував Україну і працював тут місяцями, говорить сам за себе.

Двічі побував у рідному місті. Через десятиліття тяжкої розлуки. У свій перший приїзд, навесні 1991-го,  відвідав отчий дім і те місце, де була Всесвятська церква, в якій його хрестили, побував на місці зруйнованого цвинтаря, де поховано його батьків.

11 червня 1993 року, на 96-му році Святійший Патріарх Мстислав упокоївся. Місцем його вічного земного спочинку став «Український Єрусалим».

А в його полтавській отчині, в будинку, якому понад двісті років, 24 грудня 1994 року відкрили меморіальний музей. Дякуючи «Сестринству Святої княгині Ольги», яке самотужки частково підрихтувало садибу. Того ж таки року над вхідними дверима встановили меморіальну дошку. А через 12 літ музей преобразили в історичний культурно-духовний центр. Але від того напівзруйнований, аварійний будинок не зміцнів. Полтавська влада ревно обіцяє розробити проект і спорудити новий музей, із сучасних будматеріалів. Звісно, як тільки держава виділить на це кошти. А тим часом родова колиска і музей владики Мстислава, на вулиці його імені, тримається хіба що Божим диханням .

Коментар до Першоієрарх пострадянської України

  1. Бондар Юрій сказав:

    А ще Мстислав любив футбол. Ми зустрічалися. І він тоді благословим наш “Український футбол”, який розпочинали…

Залишити відповідь до Бондар Юрій Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company