Петро і Марія

Тиха ніч. Спить село, загублене в океані часу і штормах подій. Лише двоє закоханих, яким сивина забілила скроні, обнялися та про щось говорять, мовби  стрілися вперше.

– Як же будеш без мене?

– Поживу ще років із п’ять, а тоді до тебе, любий…

То були мій прадід Петро і прабабуся Марія.

Петро Пустинник побачив світ 23 лютого 1924 року в селі Бабичеве, Троїцького району Луганщини. Хлопчакував зі своїм братом Миколою, в школі не був відмінником, проте й задніх не пас. Його мати Параска працювала  рядовою колгоспницею, а до того гнула спину на сільського пана. Батько Андрій торгував у сільмазі, потім односельці обрали його головою сільради, а з часом пішов на підвищення, став заступником голови райради. Уже по війні, коли Петро ще навчався в університеті, батька забрали бригадиром на шахту у Кремінній. Там, отримавши виробничу травму,  він і помер у місцевій лікарні.

Того-таки року, коли  батька «мобілізували» на трудовий фронт, Петро і зустрів ту, з якою доля пов’язала міцно – навіки, до останнього подиху. Марія вчилася в медичному училищі. Вправно обшивала себе та сестру Ліду і дуже пишалася  Дмитром,  братом-моряком. Його, Дмитра, Петро і спитав якось на святкуванні Дня флоту: «Чиї то дівчата у таких  гарних сукнях?» Той усміхнувся:

– Ходімо, познайомлю!

… Бачилися Марія з Петром нечасто: навчання, робота… Проте з одруженням не зволікали: побралися 26 вересня 1948 року. Відтоді число 26 для них стало найщасливішим.  26 січня наступного року народилася донька, а ще за кілька років, 26 серпня, – син.

Ніколи прабабуся не зронила про свого чоловіка недоброго слова. Зате часто згадувала:

– Було, сидимо вночі на лаві біля двору, місяць яскраво світить… Петя дуже багато сузір’їв знав, усе їх мені показував, усе розповідав… Шкода, забула багато.

До одруження прадід воював. З початку 1943 року. У самісінькому пеклі ІІ Світової. Після короткої підготовки його 944-й стрілецький полк  зайняв позиції біля легендарної Прохорівки, в епіцентрі страшного танкового побоїща на Курській дузі. Піхота була озброєна гвинтівками та протитанковими рушницями. Людей із села евакуювали, а ті, хто забарилися, сиділи в окопах разом із солдатами. Після бомбового удару німецької авіації почала гатити ворожа артилерія. Землю рвало і розгойдувало під ногами. Далі ромбом посунули німецькі танки, за ними –  есесівці-автоматники…

– Жах і гуркіт, аж нестерпний дзвін у вухах! День перетворився на ніч, села нема – суцільне вогнище… Небо і те палало! А зелене поле стало чорним! – розповідав потім Петро своїй Марії.

Командир відвів полк у ліс. Звідти йшли у нічні рейди, а вдень знову перебивалися у хащах. Давно закінчився солдатський пайок. Вода і три сухарі – такою нормою призволялися не одну добу. Петро ходив у розвідку. Одного  туманного ранку натрапив на «живу» хату. Там його відігріли і нагодували.

Гітлерівці відчайдушно чіплялися за останній рубіж оборони. «Тричі ми ходили в наступ. Кулі свистять, праворуч товариші падають, зліва падають, а я біжу і думаю, що зараз і сам ляжу в ту землю… Але щастя: фрици почали відступати», – згадував прадід про один день із майже місячного жаху Курської дуги…

А потім – тяжкі бої під Смоленськом: боєприпасів нема і підкріплення не йде. Майже оточені, без набоїв, без продуктів. «Краще смерть, ніж полон». Густий дощ стримав наступ ворога, а наших солдатів напоїв водою. Прямо з калюж на дорозі. Згодом прибуло підкріплення – і знову  в наступ…

Так стрілецький полк дійшов до Білорусі, прадід став командиром 45-ти міліметрової гармати ще й розрахунку з п’яти бійців. І ось уже його «сорокоп`ятка» «гасить» вогневі точки і живу силу противника. В одному з боїв він залишився один коло гармати. Зарядив, провів розрахунки… Залп накрив на висотці кулеметне гніздо. Другим знищив кількадесят німецьких солдатів… Ще раз – і вкляк навіки ворожий танк. Відкривши шлях для наступу.

1 лютого 1945 року їхній стрілецький полк підійшов до Кенігсберга. У розвідку відправили найдосвідченіших, серед них і прадіда. В одному із сараїв натрапили на поснулих гітлерівців. Зав’язався бій. Ворога знищили, але самі опинилися у пастці. По них, оточених, ударив німецький міномет. Уламками будівлі та осколками  прадіда поранило… «Так горіло всередині, відчував, як тече кров, часто втрачав свідомість. Останні слова, які почув від командира: «Хлопці, тримайтеся! Підкріплення йде!»

Опритомнів уже в пов’язках, на ношах –  несли у медсанбат.

З-під Кенігсберга кілька днів санітарний поїзд тягнув їх у тиловий Горький, нинішній російський Нижній Новгород. Дорогою часто спинялися: пропускали ешелони з бойовою технікою та поповненням для фронту і вивантажували померлих. Багато їх насіялося по чужих станціях і полустанках.  А Петро вижив. Уже у шпиталі хірурги дістали з-під правих ребер кілька ворожих осколків. Довгих дев’ять  місяців на знеболюючих, прикутий до ліжка – рани  не гоїлися.

Одужавши, ще з півроку служив у Москві. Уже після перемоги. Там зустрів товариша з рідної бойової частини, а той усе поривася привітати його з орденом Червоної Зірки – за взяття Кенігсберга-Калінінграда. Прадід про це нічого не знав. Та в армійських архівах свого імені серед нагороджених теж не знайшов: ордени тоді давали живим, а його, відправляючи в тил, схоже, вважали безнадійним. Отак одним махом викреслили з життя і з нагородних документів… «Нічого, згадають коли-небудь і про нас!», – повторювала його невеселу примовку  прабабуся.

«Червона Зірка» прадіда так і не знайшла.

Повернувшись у село, працював бухгалтером, але через сильні головні болі мусив лишити посаду. Господарством теж довго займатися не міг, нестерпно кололо в грудях. «Велика кількість металевих тіл», – поставили діагноз лікарі. Тоді це був вирок. І прадід поспішав жити. На День перемоги повіз свого онука Сашка до Прохорівки, показав, де були окопи, де стояв його стрілецький полк. Село живе, відбудоване, поля радісно зелені… Поля, які він так тяжко визволяв.

У рідному Бабичевому ініціював побудову пам’ятника загиблим односельцям, збирав гроші. Біля монумента завжди були квіти: для тих 180-ти односельців, які не повернулися з війни, чиї імена вкарбовані не в граніт – у людську пам’ять. Тепер у його селі щороку меншає людей, вікна життя згасають то в одній, то в іншій оселі. І квіти біля пам’ятника з’являються рідше.

… Світало. За ніч наговорилися, попрощалися. Обоє відчували: скоро… Він попросив не виносити нагороди на похорон, а іменного годинника віддати правнукам. Як і за життя, всі його прохання вона виконала. Не дотримала лише свого слова. Прожила без нього не п’ять, а двадцять п’ять років. Прабабуся померла влітку, їй мало б виповнитися 92 роки.

Годинник прадіда Петра на моїй долоні: тихенько виковує секунди, відбиває пульс часу…  Відкриває для нас добу нових історій і нового життя.

Loading...

Коментар до Петро і Марія

  1. Оксана сказав:

    Хочу висловити щиру подяку автору статті. Цікава історія не тільки за змістом, Бере за душу небайдужість людини до історичних подій, до історичної спадчини родини. Якби всі люди так само шанували…Та що там шанували, хочаб володіли шнформацією про історичні події своєї родини, то душа країни заповнилася саме тим патриотизмом, про який, ми багато говоримо протягом останнього часу. Бажаю успіхів Вам, шановна пані Анастасія.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company