Ми себе любимо понад усе, правда ж? А чи завжди виправдано? Чому так неохоче пробачаємо людям, коли вони роблять ті ж помилки, що й ми?  Це ж так зручно пояснювати лихі вчинки і поведінку інших їхніми особистісними вадами, а свої «збої» і вади – зовнішніми обставинами. 

Для об’єктивності, змоделюємо декілька ситуацій:  наприклад, ваш друг хронічно запізнюється на зустріч. Для себе ви, швидше за все, поясните це  його неорганізованістю, незібраністю, безвідповідальністю, байдужістю. Для гостроти відчуття хтось навіть пов’яже усі ці вади в один вузол – ось і портрет «негативного героя».

Інша справа, коли запізнюєтеся ви. Отоді винні всі і вся, окрім вас: затори, погода, родичі чи знайомі, які вас затримали… Усе це покликане виправдати вашу необов’язковість.

Такі житейські викрутаси давно висміяв народ: «Бачить чуже під лісом, а не бачить свого під носом».

Науковий термін для пояснення цього психологічно стану запропонував  ще 1977 року американський соціальний психолог професор Лі Росс. Згодом розвинувши думку: мовляв, схильність недооцінювати вплив обставин на інших індивідів є нашою фундаментальною помилкою. Фундаментальність тут ілюструє зовсім не те, що помилка є невиправною, а те, що люди припускаються її в основних питаннях.

Негативне сприйняття інших і прийняття-пояснення своїх аналогічних вчинків зумовлені природою нашого відчуття себе й оцінювання суспільства. Як ж рясна на ілюзії призма нашого світосприйняття!