Кривий Ріг. Залізничний вокзал, умитий дощем. Голос із гучномовця:
«До уваги пасажирів! Розпочинається посадка на потяг сполученням «Кривий Ріг – Київ». Нумерація вагонів з голови поїзда».

Пасажирів на пероні зібралося чимало: з початком повномасштабної війни Кривий Ріг став прихистком для переселенців з різних областей. Як згодом скаже одна з героїнь цієї історії: «Сюди навіть з Тернополя приїжджають»…

Перший вагон. Плацкарт. Моїми сусідками виявилися дві пані. Ще здаля почула, як вони щось завзято обговорювали. Перша – фельдшерка з Херсонської області, здається, з Берислава, нині мешкає живе в Кривому Розі. Друга колишня одеситка, але «сталеве серце країни» (так називають Кривий Ріг через потужний металургійний комбінат) давно стало для неї рідним. Вона тримає шлях до доньки й онуки. Розмовляючи з дочкою по телефону, згадує, що забула взяти мед, «майський». Нітиться: «Склероз, стара вже…».

«Проводжаючі на вихід! Проводжаючі на вихід!» – командний голос провідниці.

Поїзд рушив.

Жінки спілкуються звичною для цього регіону говіркою:

• Прилітало тоді вже дуже, а чоловік не хотів їхать…
• Ой божечки! – бідкається сусідка.

Минає трохи часу і за традицією пасажири беруться розпаковувати «тормозки». Цю процедуру стимулуює провідниця нехитрими «бізнесовими пропозиціями»:

• Хто буде чай, каву?
• А можна мені чай! – вигукує пані, яка забула «майський» мед.
• Вам який? Є чорний, зелений, фруктовий…
• Давайте зелений. А скільки він?
• Десять гривень.

…Всі розмови про наболіле: обстріли, вибухи, окупація, виїзд на підконтрольні території, полон, поранення, руйнування… Пані з Херсонської області розказує про вщент зруйновані школи. Каже, що жодна не вціліла. Згадує життя в окупації, порівнюючи його до й після приходу «рускава міра». У її одкровеннях фігурують слова породжені війною: «ватники», «колаборанти».

• А самольоти як задовбували! Гуділи й гуділи!
• Божечки!
• А як танки ішли! Який лязгіт був!
• Господи, бідні люди, все те стерпіли!
• А буряти, що зайшли!.. Вони ж вообщє кончені!

Пані, яка мала звичку ойкати й часто згадувати Бога, розповіла, що її чоловік помер рано, сорокап’ятирічним: «…Уже 28 годочків, як нема… ой, Боже… Царство Небесне!»

Та, що з Берислава, теж згадувала свою родину. Мати її досі в окупації. Їхати не хоче, каже: «Шо буде – те буде!» Жінка має доньку й сина, якому п’ятнадцять:

• …Якби міг, то вже пішов би [на фронт].
• Це він не учиться зараз?
• Чого ж не учиться? Дистанційно. Але яке то навчання?! Не учиться, а мучиться!

Дістала телефон, відкрила світлини: руйнування, війна, сім’я і… квіти:

• То у вас цвєти такі?
• Фікуси Бенджаміна, – промовила з гордістю. Наче на мить забула про війну.

…Я слухала, і казала про себе: колись ці нехитрі розмови стануть сімейними історіями-реліквіями. Очевидці воєнного лихоліття передаватимуть їх своїм нащадкам, а ті – своїм. Жахливі історії російсько-української війни ХХІ століття які нині просто балачка двох попутниць під стукіт вагонних коліс.