Він не встиг уповні здійснити свого задуму, але заповів його завершити своїм учням і послідовникам. Поціновувачам української співочої культури  Павло Муравський відомий як довголітній (понад 20 років!) художній керівник і головний диригент державних українських хорових капел «Трембіта» і «Думка», хору Українського радіо та навчального хору студентів диригентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Ще в  «Трембіті» запровадив свою методику акапельного співу й відтоді не розлучався з камертоном. Прожив століття, відначений Шевченківською премією, званнями «Народний артист» і «Герой України». Та найвище його досягнення – збірня пісенних творів Тараса Шевченка.

«Пісенний Кобзар. Хорова Шевченкіана» у семи томах та зібрання його аудіозаписів побачили світ уже після смерті Митця. Випуск трьох музичних альбомів (по три диски в кожному) здійснено за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду .

У вступі до найповнішого системного зібрання хорової Шевченкіани Павло Муравський зворушливо висловив заповітну мрію свого життя: «Хорові твори на поезію Т. Г. Шевченка я відчув душею ще в дитинстві, коли вчився в семирічній школі й співав у сільському хорі. Репертуар хору складався з українських народних пісень і творів на Шевченкову поезію. …Я дуже люблю й тонко чую поезію Тараса Шевченка, бо вона йде від самого серця! Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається, бо вона сповнена живим мелодійним звучанням. Мій заповітний задум – записати зі взірцевим академічним колективом усю хорову Шевченкіану. Цей мистецький задум довгі роки тримає мене на Білому світі».

Для кількох поколінь українських музикантів він улюблений Вчитель. Виховав понад тисячу диригентів-хормейстерів, створивши свою школу акапельного співу –  Хорову школу Павла Муравського, продовживши традиції великого дириґента і педагога Олександра Кошиця. Його школа – це синкретичне явище, в якому довкола ідеалу чистоти цілісно поєдналися мистецькі й моральні принципи.

Маестро виконав і записав понад тисячу хорових творів різних авторів: А. Веделя, М. Березовського, Г. Сковороди, Д. Бортнянського, Л. Бетховена, В.-А. Моцарта, Дж. Верді, Г. Малера, П. Чайковського, О. Скрябіна, І. Стравінського, О. Кошиця, М. Леонтовича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, багатьох інших українських і зарубіжних композиторів. Особливою подією в музичній культурі стали записані ним «Шедеври української хорової музики» (1972 р.) та  хорові твори М. Леонтовича до 100-літнього ювілею композитора (1977р.).

Протягом останніх двадцяти років життя, незважаючи на поважний вік, Павло Іванович самовіддано працював над хоровою Шевченкіаною. «Виконані кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас... Я цим живу і хочу, щоб хороспіви Шевченкової поезії допомагали жити всім українцям».

За задумом Павла Муравського, такий запис можливо здійснити тільки зі взірцевим академічним хором. Професійний колектив повинен сягнути високого рівня виконавства й тримати його, як еталон українського співу.  Культурницьку й державницьку місію українського хорового співу ще на початку двадцятих років минулого століття дуже високо цінувала європейська музична громадськість, відгукуючись на виступи Української республіканської капели під орудою знаменитого Олександра Кошиця: «…Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у цьому хорі, тоді це була б перша держава в Світі… В українців мусить бути непереможна сила…» Секрет цієї непереможної сили, явленої в пісні, геніально просто розкрив сам О. Кошиць: «Наша пісня – серце, яке гонить кров у жилах нації». 

Але як же непросто було й маестро Кошицю, й маестро Муравському здійснювати своє так і не здійснене до кінця високе мистецьке покликання! Одному не давали працювати на чужині, другому – на батьківщині.

Олександр Кошиць наприкінці життя з гіркотою зізнавався: «В Америці доживаю і чекаю смерті,.. сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати. Та, можливо, що я їм не потрібен». Такі ж гіркі зізнання і в П. Муравського: «Якби в мене спитали, чи переживаю з того приводу, що мене відсторонили від дириґування, я сказав би: «Так, надзвичайно переживаю. Бо в мене відібрали декілька років найкращої, плідної, художньої, професійної, корисної для хорового мистецтва роботи».

Його старання створити взірцевий академічний колектив для запису хорової Шевченкіани розпочалися від проголошення Незалежності й тривали ледь не до останнього подиху. Ми з ним писали звернення до всіх президентів, отримували гарні обіцянки… Та коли стало зрозуміло, що ті сподівання  марні, я запропонував Павлові Івановичу скласти список уже записаних ним хорових творів і видати аудіоальбом «Пісенний «Кобзар». Значну частину хорової Шевченкіани маестро записав свого часу з колективами, якими керував. Павло Іванович негайно підготував перелік цих  творів: вони збереглися в «золотому фонді» Українського радіо, тиражувалися на платівках і компакт-дисках.

Павла Муравського тоді підтримали Національна радіокомпанія України в особі її очільника Віктора Набруска та Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна», за фінансування якого й вийшов 2010 року музичний аудіоальбом «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський». Цими трьома компакт-дисками з 32-ма творами і започатковано аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар».

Павло Муравський був захоплений альбомом, одначе не полишив бажання записати хороспіви заново: «Я відчуваю, що зараз записав би ці твори ще краще, як записував колись. Бо зараз у мене дуже загострений внутрішній слух…» 

Але такої можливості не було. І я запропонував Павлові Івановичу впорядкувати його ноти хорових творів на Шевченкову поезію й видати в кількох томах як цілісне зібрання – «Пісенний «Кобзар», яке потім запишуть провідні хори України під орудою його учнів і послідовників. Маестро запалився ідеєю: «Такого в Україні ще не було. Видання такої великої кількості хорових творів на поезію Тараса Шевченка здійснимо вперше».

У власній багатющій нотній бібліотеці П. Муравського, яка налічує близько 300 томів, виявилося до 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка. Збирав хорову Шевченкіану ще з 30-х років ХХ століття. 160 із них Павло Іванович уже опрацював для записування, систематизував і ретельно склав перелік за групами: твори a-капелла, з інструментальним супроводом, великої форми з симфонічним оркестром. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють його колеги, учні й послідовники. В результаті зібрання приросло народними мелодіями, малознаними авторськими та новітніми творами сучасних композиторів.

Тарас Шевченко – єдиний у світі поет, більшість спадщини якого живе у співі. На «Кобзар», у якому всього 237 поезій, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. У цілому відомо понад три тисячі (!) музичних творів: композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів – від солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, навіть балетів. Музична Шевченкіана надзвичайно багата і, на жаль, маловивчена.

До зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» дібрано 278 творів 121-го композитора й 6-ти аранжувальників та 12 народних пісень. У переважній більшості вони досі лишалися маловідомими й навіть невідомими багатьом виконавцям і шанувальникам хорового співу. Чимало їх узагалі були бібліографічними раритетами.

Нотне зібрання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» та записане на його основі аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»  безкоштовно поширюються в середніх та вищих музичних навчальних закладах, у спеціалізованих музичних та загальноосвітніх школах, бібліотеках, інших закладах культури, а також в інтернеті.