«Обережно, двері зачиняються! Наступна станція…» Цей голос пізнають із тисячі схожих. Його знають мільйони відвідувачів Київського метрополітену. Цілі міста людей виросли під його бриніння. Для десятка мільйонів він за чверть століття став своїм, рідним, домашнім – як мова найближчої людини. Як вранішня кава чи чай.

Утім мало хто знає цього чоловіка в обличчя. Хоча шанувальники Київського академічного театру ляльок могли бачити та й бачили його навіч: 30 років Микола Петренко пропрацював директором театру.  Прожив театром. Понад 40 спектаклів, з якими колектив об’їздив півсвіту. У цьому заслуга передовсім його керманича. Петренко віддавав перевагу класичним спектаклям. Під час вистав зазвичай був у залі, мав своє «директорське місце». «Виходив на балкончик і спостерігав за дійством, грою артистів. І найголовніше – як сприймає зал, діти. Бо дитячу реакцію вважав непідкупною», –  розповідає заступник директора театру Костянтин Пічугін.

З 21 червня петренківське «заповітне місце» на балконі порожнє. Театр осиротів: його незмінний керманич відлетів у засвіти.

Але голос Миколи Петренка живе. Стрічатиме нас сьогодні, завтра, через місяць, рік… І ще, дуже віриться, довго чутимемо його у нашій столичні підземці: рідний, рідний…