Моє старе авто через ціну пального вже майже рік для мене – предмет розкоші… Воно стоїть під вікнами заціпеніле. Його залізну душу в цю мінливу зиму я відігріваю вряди-годи, піклуючись, якщо чесно, найбільше про те, щоб не «здох» акумулятор. Після чергової завірюхи, коли авто вкотре перетворюється на велику білу копицю, я змітаю дах та шкрябаю вікна.

Так було і тієї суботи.

Я жваво орудував цупкою щіткою і спеціальною шуфелькою для автовікон, аж раптом:

– Дак, а по телевізору ж передавали, що буде крижаний дощ. Дак от воно і є. Шо, поналипало?

– Не те слово! Ніби хтось прозорим клеєм позаливав!

– Дак, а, може, почекать, нехай розтане? Ви тим шкрябалом вікна не попсуєте?

Переді мною стояла пані років під 80! В старенькому, але охайному пальті з хутряним коміром. У немодній, ще, мабуть, з Радянського Союзу, яскравого кольору «махеровій» шапці. Такі ж яскраві мала рукавички. Була висока і навіть – не побоюся цього слова – струнка. А що за очі мала! В них було всього потроху: і цікавості, і жвавості, і шарму, і легкого гумору й причаєного смутку.

– Ну що ти там знову стала?! – метрів за п’ять попереду озвався чоловік, рвучко обірвавши моє таємне захоплення. «Викопний» інтелігент з минулого: в такому ж старомодному пальті, у «пижиковій» шапці й окулярах. Може, якийсь професор або письменник з тутешнього Будинку творчості? Кинулося в очі: був помітно нижчий від неї.

– Мій чоловік, – сказала пані. – Він постійно від мене втікає. Я не годна його наздогнати…

– Ну, і чого ти там стоїш? – незлобливо, але з притиском гукнув чоловік

Я махнув до нього рукою на знак привітання:

– За такого випадку один мій добрий приятель любить повторювати: «Вислухати жінку – це вже пів-справи».

Пані стримано посміхнулася своїми «дівочими» очима і рушила за чоловіком. А він на мою репліку відреагував не одразу – по вистояній паузі:

– Якби вона мені була потрібна, тая справа…

Я дивився услід пані з її чоловіком, аж поки вони не зникли за рогом нашої багатоповерхівки. Вона його, схоже, так і не наздогнала.