З майже окупованого Макарова ми втекли 6 березня. Того дня гатили найбільше: в лікарню постійно везли поранених і мертвих. Я бачила майже всіх, бо ми часто вибиралися з підвалу на перший поверх, аби хоч трохи погрітися.

Якось брела коридором, аж раптом десь за спиною різкий гук: «ДОРОГУ!». І моторошні стогони. Про такі я лише читала. У Багряного, в «Морітурі». Вперше бачила «подрібнених» людей так близько. І чула їх уперше. Скільки тижнів минуло, а мені той стогін при мені. І його вже ніколи не забути…

Тоді ж почула від когось, що треба терміново евакуйовуватись, бо завтра стаціонар зрівняють з землею.

Тато збігав до головного лікаря і скоро повернувся.

– Макарів повністю прострілюється. Міст, через який треба їхати, заміновано. Ніхто нам нічого не гарантує. Житомирською трасою маємо мчати на кулею, там великі відрізки шляху неконтрольовані. – Краще померти, рятуючи дітей, ніж усім покірно чекати тут на свою смерть, – відповіла мама.

І ми стали збиратися. Зборами це не назвеш, бо вже за 20 хвилин усі сиділи в машині. І за цей-таки час я ще встигла потрапити під обстріл у своїй рідній хатиночці. Не оповідатиму деталей, намагаюся не згадувати – надто важко. Скажу тільки, що лежачи у коридорі на підлозі дуже шкодувала, що не поцілувала маму… Під рокотання канонади просила Бога, аби зберіг моїх, і вже почала сповідатися. Не вірила, що виживу, просила прощення за всі гріхи. А тоді, в якийсь момент у дім ускочив тато і забрав мене. Вибухи не стихали, а ми бігли до укриття. Тепер я знаю, про що думають люди перед смертю..

Рушили. Я зробила запис в нотатнику: «13:31 – виїхали. Благослови Боже. Спаси і сохрани».

З усього врізалися у пам’ять шалені татові очі і те, як він «дав по газах» перед замінованим мостом. А на житомирській трасі – купа трупів, згорілих танків, розстріляних машин. Якщо чесно, була впевнена, що станемо одними з них. Єдине, чого тоді хотіла: якщо нас розстріляють, то щоб усіх. Гірше од пекла – вижити серед тіл твоїх рідних.

Але ми доїхали до Житомира… Живі.

Це не про життя. Це про камінний хрест, який залишила сім’я Кононців-Орликів там, у тих родинних стінах, де колись нуртувало живородне щастя.