По землі, як по лезу

«Пан знизив голос…
– Землю скуповую, бо ще не досить маю…
Каже і дивиться поверх діда…
Закипіло в старого на серці від такої неправди…
– Ой паночку…
І злякався дід, що посмів… та продовжує улесливо:
– … Вашій же мосці пів світ належить…
Пан обурився. Він сам те зна, що пів світу…
– Але ж не цілий світ…»

Це з кіносценарію. Заплачка до розгорнутої головної дії. Великої і кривавої Коліївщини.

Однойменний фільм Івана Кавалерідзе за його ж таки сценарієм вийшов на екрани 1933 року, коли Україна ще заледве виборсувалася зі смертельних лабетів жахливого Голодомору.

Нині знак-символ Коліївщини невідступно і промовисто зависає – емоційним аргументом, ефектною історичною аналогією чи й звичним страханням – над всеукраїнською суспільною суперечкою довкола прийдешнього земельного ринку. І що вищає градус цієї спірки, що більше вона вулканізується і гучнішає припливами нових учасників, то частіше в цьому вирі пристрасних слів і гасел означується примара «освячених ножів» – масового і неконтрольованого народного спротиву грядущим «глитаям-землевласникам». Хтось уже з усіх сил штовхає в обіг термін «неоколіївщина», вбудовуючи під нього цілий економічний «базис». Інші, хто за ринок будь-якою ціною, звісно, беруть цю аналогію на кпини, чи навіть використовують її як подразника, як червону ганчірку для сердитого бика. Це ж, мовляв, сміху гідне, дикунство якесь! Хто нині на таке зважиться? Кого, мовляв, тепер ця земля коло себе тримає? Селян? Та кому вона здалася? Пайовики у більшості віку добувають, а їхні діти-онуки в містах та по закордонах живуть-поживають, добра наживають. І тільки й ждуть-виглядають законного дозволу на продаж, щоб ті паї-вериги із себе притьмом скинути. А далі все має зробити вільний і ліберальний ринок. Державі – інвестиції, а землю – грошовитим інвесторам. І не важливо, звідки вони прийдуть – аби тільки брали участь у земельних торгах. І без усяких там «консервативних» поправок про обмеження в одні руки! Годі боятися конкуренції земельних олігархів і транснаціональних компаній! Фермери свій час державного захисту, звиняйте, профукали. Нині не 2018-й, а тим паче не 2016 рік, коли влада зважала на їхні умови. Нині нові часи. Лібертаріанство. Тому українським аграріям «треба виходити із зони комфорту й ефективніше працювати». А транснаціональні компанії?  «О, транснаціонали, ой, як страшноЯ пропоную комусь поїхати в Аргентину чи Бразилію. Подивіться: там один із найбільших землевласників вихідець із України. І в нього усе нормально». І висновок у стилі «камеді-шоу»: «Значить, прийдуть японські динозаври, японська Годзилла (таки Ґодзілла, – В.Я.) – і жертимуть український бізнес…» Це не маячня і не цитати з недолугих «коментів»  усяких там «інтернет-ботів» Це уривки з цілком серйозного інтерв’ю цілком притомному виданню Олексія Мушака, екс-нардепа від БПП, чільного радника нинішнього Прем’єр-міністра й активного пропагандиста вільного розпродажу українських сільгоспугідь. Якого ще одне фахове аграрне видання ледь не компліментарно возвеличило: мовляв,  «новый украинский Франкенштейн с аграрно-ITшным привкусом, а по совместительству – земельный «Македонский».  Отако! Не знаю, якою заповіддю керувалися мої колеги, ретельно тулячи до плота недолугі горби цих метафор-порівнянь, але нині пан Мушак усім видом видає, що у зразковому урядовому оркестрі земельних реформаторів він якщо й не перша скрипка, то старший ударний. Останнім часом його високою присутністю означено буквально всі столичні круглі столи, зібрання, дискусії, зустрічі, і навіть «віче», де влада й громадські організації аграріїв «комунікують» про світлі перспективи земельного ринку. Власне, він один із тих «корисних експертів», хто те світло самовіддано несе в маси. І засліплює ним своїх ідейних противників. Як саме – я вже цитував. Та й іще трішки довершу.

Наводячи як безперечний аргумент на користь «транснаціоналів» бразильське аграрне господарство «успішного вихідця з України»,  наш «земельний Македонський», очевидно, розраховував, що читач прийме цей посил на віру. Ще б пак, не втрачатися ж на кілька перельотів хтозна-куди, у другий кінець світу, аби пересвідчитися, правду каже пан Мушак чи таки побренькує. Втім… так сталося, що десять років тому я побував у цих краях, і на полях цього доброго українця теж. Це справді агроімперія, щоправда в ощадних земельних межах. Але куди не кинь оком – неозорі ниви пшениці та кукурудзи. І господар – українець, але з тих, чий дід уже тамтешній, бразильський. І мешкає він у тому ж таки хліборобському штаті Парана, який етнічні українці й розбудували, а не десь у далеких від України екзотичних островах, як наші агроолігархи, чи у курортній Швейцарії, як близький родич пана Мушака, власник агрохолдингу «Кернел» та один із найбільших «земельних магнатів» України Андрій Веревський. І що характерне: воював той господар з українським корінням за свою господарку люто якраз із любими панові Мушаку «транснаціоналами» – з відомою американською компанією, яка прибрала до рук сотні тисяч гектарів бразильських угідь і за кілька десятиліть своїми інтенсивними технологіями практично вгробила тамтешні ґрунти. Та так, що, як розповідали нам керівники державної структури, яка опікується сільським господарством штату, держава мусила терміново одбирати ці землі і рішуче вказала за поріг транснаціональним фірмачам. З величезними труднощами, ризиками, втратами та напруженням міждержавних відносин. Фірму зумисне не називаю, але вона вже не одне десятиліття мордує своєю настирністю та нав’язливістю і наш рідний АПК. Скільки нервів, сил і здоров’я пішло, щоб одбити її масовану атаку з генно-модифікованими культурами на наші угіддя. Щоб хоч якось зачепитися за наші терени, оті транснаціональні фірмачі бралися пригодовувати лобістів з наших високопосадових чиновників, які опікувалися сільгоспвиробництвом, та й, грішним ділом, декого з представників нашої аграрної науки. Тоді спільними зусиллями громадськості та сільгосптоваровиробників від напасних гостей удалося частково відбитися. Українській ниві дали спокій. А нині, якщо вволять наполяганням відомих фінансових донорів України і земельний ринок відкриють для іноземців, такі компанії прийдуть сюди не гостями – повновладними господарями. А точніше, практично нічим не обмеженим мисливцями за швидким баришем. І що тоді буде з нашою нивою, не беруся й гадати.

Єдине сподівання: наші «младореформатори» чи, як вони себе величають, «лібертаріанці» надто близькі до вітчизняного олігархату, щоб ділити його ласий пиріг з кимось, навіть, якщо цей «хтось» – неодмінний доважок до чергового МВФівського траншу Україні. Відслідковуючи за останні пів року метаморфози меседжів очільників влади, все більше схиляються до думки, що голосна кампанія про відкритий для іноземців ринок українських угідь – намагання штучно збурити суспільне обурення в одній точці. Щоб відвести увагу від чогось важливішого, знаковішого. 200 тисяч гектарів землі в одні руки іноземцеві, норма, яку так гучно пропонують узаконити високі урядовці, – хіба ж це не той подразник, який гарантовано збурить суспільну увагу, дасть карт-бланш опозиційним політикам мобілізовувати свій електорат на акції «Ані клаптика рідної ріллі іноземним загарбникам!»? Уже нині, як свідчать соціологи, загроза привласнення українських сільгоспугідь іноземцями – найперша в суспільній оцінці земельного ринку: нею найбільше переймаються понад 40 відсотків опитуваних. І понад 81 відсоток респондентів – рішучі противники продажу української ниви чужинцям. Отож коли суспільні пристрасті розжаряться до звичного червоного кольору, коли густиме бойова канонада партійно-політичних гасел, влада прозріє, почує та милостиво зробить пів кроку назад: відтермінує років на 5, а то й надовше участь у земельному ринкові іноземців. І під загальне «ура!» вдоволених «блискучою перемогою» протестувальників спокійнісінько узаконить оті 200 тисяч гектарів в одні руки, але «нашим», чи то пак своїм «земельним баронам». Спритність рук і ніякого мошенства.

Скільки разів за останні 2 місяці доводилося чути від чиновників радісні реляції про те, що українці сплять і бачать, як би швидше понести на торжок рідні паї. За їхніми ж таки запевненнями, армія прибічників земельного ринку останнім часом множиться ледь не в геометричній проекції. А насправді? Як свідчать найсвіжіші результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», лише 19% респондентів підтримують запровадження продажу землі сільськогосподарського призначення. 73% проти цієї ініціативи, 8% не визначилися. Серед молоді прихильників земельного ринку, звісно, помітно більше, але й там, запевняють соціологи, проти купівлі-продажу земель – не менше 60 відсотків опитаних. То що ж виходить: влада принципових новаторів, а методи старі – інформаційні маніпуляції та намагання ощасливити людей попри їхню волю? Що ризикуємо отримати такою гримучою сумішшю напівправди та «бурі й натиску» від суспільства, до краю наелектризованого нинішніми анексіями та кривавою війною? Та, схоже, рецидиви тієї ж таки «коліївщини». Нехай осучасненої, з префіксом нео-, але кому від того легше?

*   *   *

Наші «лібертаріанці» не дуже охочі пильно зосереджуватися на соціальних наслідках ринкового обігу сільгоспземель. Їх захоплює масовість самої торговиці, «всепродання». І «мантра великого відкупного»: можливості для уряду нових мільярдних запозичень у світових лихварів, а для продавців землі – «манлик» неминучого здорожчання товару. От і Світовий банк уже заманює солодким пряником прогнозу: мовляв, як тільки кане в небуття заборона купувати-продавати українську ниву, ціни на неї виростуть до 3–3,5 тис. доларів за га, проти нинішніх 1–1,5 тис. доларів. Хоча пан Мушак дещо скупіший у передбаченнях: каже, що у перший рік за гектар даватимуть лише 2 тис. «зелених», зате згодом, коли торговицю «розкочегарять», ціна може щороку зростати на цілих 25 відсотків. Чим не щастя для середньостатистичного власника 4-гектарного паю? Вимальовується перспектива цілого багатства, ще й доларового! «Запануєм і ми браття…» І не туди, що гроші – пісок: між пальцями процідяться, а земля – не жито-пшениця, всяка пашниця – знову не виросте.

– На наше переконання, ціна земельних паїв – не найголовніше, – пояснює Ольга ХОДАКІВСЬКА, заступниця директора і завідувачка відділу земельних відносин та природокористування Інституту аграрної економіки НААНУ. – Життєво необхідно забезпечити розвиток сільських територій, аграрного виробництва, зокрема й малого сімейного фермерського господарювання, яке тільки-но почало формуватися. Ті позиції, що нам нав’язуються ззовні, не завжди несуть вигоду. Земельна реформа має бути комплексною, врівноваженою, в інтересах українського суспільства. Наші науковці розробили концепцію реформи, яку виносимо на обговорення. Вона передбачає низку заходів, що мають передувати ринкового обігу сільгоспземель. Це своєрідні запобіжники, для розв’язання внутрішньо-земельних проблем, які виникли у пореформений період, включаючи ті, що з’явилися у час паювання земель. Найперше маємо завершити процес децентралізації, передати землі об’єднаним територіальним громадам, адже частина угідь усе ще в державній власності.

Далі зумисне детально процитую виступ пані Ходаківської на вже згадуваному зібранні за круглим столом противників ринкового «бліц-ринку», щоб донести читачам точку зору фахової науки:

«В анонсованій концепції проведення земельної реформи уряд пропонує випустити на ринок всі три форми власності земель: державну, комунальну і приватну. Але виникає питання: хто буде продавцем земель за межами населених пунктів, де громади все ще перебувають у процесі обєднання? Вкрай необхідно також, як важлива передумова ринку, проінвентаризувати землі у межах об’єднаних територіальних громад, облікувати ці земельні ділянки і внести відомості до Державного земельного кадастру. В деяких громадах реалізовано пілотні проекти інвентаризації земель. І там уже збільшилися надходження до місцевих бюджетів щонайменше на 20 відсотків: ті ділянки, які раніше не використовувалися, нині орендовано і працюють на громаду. Бо орендна плата і земельний податок спрямовуються до місцевих бюджетів.

Такою ж гострою є проблема регулювання земель, переданих у довічне користування фермерам. Нині ця земля у державній власності. Якщо її продаватимуть, то як бути фермерам, права яких і так ненадійно захищено? Адже право постійного користування нині поза законом, не успадковується. Ці питання не потребують для вирішення багато часу. Якщо держава зацікавлена в земельній реформі, яка працювала б для українського суспільства, українського аграрія, українського селянина, – це має бути комплексна земельна реформа.

Коли обговорюється перспектива дешевих кредитів для українських сільгосптоваровиробників, Світовий банк наполягає: в Україні має працювати фонд гарантування повернення кредитів малими фермерами. Такого фонду немає. І навіть коли б його вже почали створювати, на це піде не один місяць. Щонайменше – півроку, а за словами міністра фінансів – то й цілий рік. Відкривати ринок земель, не маючи сформованої інфраструктури, вкрай ризиковано.

В озвученій концепції йдеться про так зване максимальне обмеження земельних масивів в одних руках. Зокрема, в масштабах України – нібито пів відсотка площі угідь країни. А це щонайменше 200 тисяч гектарів сільгоспугідь в одні руки. Отже, на таку кількість землі, за нинішньою урядовою концепцією, можуть цілковито розраховувати й іноземці. Ми вивчили світовий досвід: в жодній країні світу такого немає, ніде жодна компанія не володіє такими гігантськими земельними масивами.

Так само обмеження пропонуються і в межах області – 15 відсотків. І 35 відсотків – у межах територіальної громади. Та найголовніше не обговорюється: хто ж здійснюватиме контроль за дотриманням навіть цих обмежень. Хоча, звісно, їх не можна допустити. Але ж інституції, яка здійснюватиме контроль, регулювання, яка моніторитиме земельні трансакції, законність укладання угод, нині теж немає. Хоча країни Євросоюзу такі інституції мають: агентство, земельний фонд чи земельний банк – в різних країнах вони називаються по-різному. Навіть якщо ми й почнемо тепер формувати таку інституцію, це знову ж таки займе певний час – мінімум до року.

Звісно, в інституційному плані підготовчі етапи до введення цивілізованого ринкового обігу земель потрібні, але анонсувати запровадження ринку вже за декілька місяців чи навіть з липня 2020 року? Очевидно, що ми не встигнемо за такий час забезпечити необхідну інфраструктуру. Щоб захистити не лише українського аграрія, а й українське суспільство і Україну як державу».

Громадські об’єднання сільгосптоваровиробників, здається, нині теж забули «кожен своє». «Младореформаторська» модель земельного ринку отямила більшість, примусила-таки на час відступитися від корпоративного «мого» перед реальною загрозою «нашому».

Денис МАРЧУК, заступник голови Всеукраїнської аграрної ради, запевняє: їхня асоціація за нормальний прозорий ринок, але не такою ціною.

– Добре прийти з великими грішми на готове. А хтось запитає нині наших аграріїв, як вони розвивали виробництво, як 28 років піднімали ці землі, як на початках двохтисячних інвестували кошти, ризикуючи всім, навіть родинами, як вносили в заставу все, що було можна, аби виводити галузь із занепаду? Як розвивали виробництво, вибудовувати сільські території і зрештою виходили у світові топи лідерів аграрного сектору? Ніхто ж не запитував: «Як вам це вдається?» І нині, коли загорілося з ринком землі, ніхто теж не питається їхньої думки. А у них є чітка позиція: на тому етапі, в якому перебуває країна, коли триває війна, говорити про ринок недоцільно: це питання національної безпеки. До того ж ми не підійшли до ринку очищеними від проблем: маємо їх у кадастрі, у реєстрі речових прав, у судах, у правоохоронних органах. Люди не розуміють, як, несучи на плечах такий вантаж проблем, такий тягар корупції і такі мізерні фінансові можливості, протистояти на цьому ринку потужному іноземному фінансовому капіталу, який – до цього йдеться – теж братиме участь у земельних торгах? Як тут порівняти сили на майбутніх земельних аукціонах: іноземці, що кредитуються під 1-2 відсотки, і український сектор, не лише аграрний, якого банки обдирають від 18, а часто під 25 відсотків? Та навіть якщо уряд виконає обіцянку, і наші кредитні установи надаватимуть позики сільгоспвиробникам під 14 відсотків… Де візьмуть ці гроші? Поглиблювати залежність від міжнародних фінансових інституцій, щоб зрештою зробити аграріїв подвійними заручниками такої політики?

Пан Марчук нагадав про обіцянку нинішнього Президента широко обговорювати всі стратегічні і ключові завдання, які вирішуватиме влада.

– Земля – це якраз оте важливе і стратегічне завдання. Тому перш ніж вдаватися до таких різких і радикальних кроків, владі треба послухати людей: на зустрічах у громадах, на обласних форумах, на парламентських слуханнях. Нині діалогу немає. Треба ухвалити закон про референдум і винести на всенародне обговорення питання про заборону іноземцям купувати українську землю.

Обіцяні урядом 15 чи 14 відсотків за кредитні ресурси на купівлю землі – «не та ставка, якою можна змагатися з іноземними покупцями», стверджує директор Інституту аграрної економіки НААНУ академік Юрій ЛУПЕНКО. За його словами, участь іноземного капіталу в українському земельному ринкові «має бути серед останніх запобіжників, які колись можна буде зняти».

– Уряд переконує, що іноземці принесуть нам нові технології, нові інвестиції. Але практика свідчить: усе це може дати (бо й дає!) і наш вітчизняний інвестор, наш сільгосптоваровиробник. Тому цей сподіваний виграш насправді доволі ілюзорний. Українці можуть показати приклад, як працювати у сільському господарстві, і то будь-якій нації! Це не я придумав, це світ визнав: українці – це нація, яка найкраще працює на землі. Тому у нас немає гострої необхідності дозволяти продавати нашу землю іноземцям.

На думку науковця, реалізація прав іноземців повинна ув’язуватися з інтересами національної безпеки і з базовими політичними угодами. «Ми вважаємо, що такою угодою мав би стати повноправний вступ України до ЄС. Тоді у цьому міждержавному утворенні, на його законодавчій базі рівноправна участь громадян ЄС у земельному ринку України була б цілком зрозуміло з точки зору права і логіки».

Юрій Лупенко має чітку відповідь на запитання, яким нинішні реформатори доскіпують попередників за нерішучість і розволіклість: чому ж із року в рік продовжували мораторій на купівлю-продаж сільгоспугідь? Пояснює: це була вимушена необхідність.

–  Бо за майже двадцять років ми спромоглися ухвалити лише кілька законів, з цілої низки прописаних ще у Земельному кодексі 2001 року, які мали закріпити механізм ринкового обігу сільськогосподарських земель. А без цих механізмів, без належної інфраструктури ринку не буде. Електронні торги – це, звісно, популярна і приваблива форма торгівлі, але чи всі продавці, а тим паче покупці зможуть нею скористатися? У нас що, у кожній селянській хаті вже є комп’ютер, інтернет? І чи можуть конкурувати наші покупці землі з іноземними? Середня зарплата у сільському господарстві, за даними липня, не дотягнула й 10 тисяч гривень. Це невеликі гроші, якщо навіть ціна гектара землі стартуватиме від тисячі доларів. А коли це будуть прогнозовані 3 тисячі доларів, земля стає недосяжною для більшості наших селян.

Ігор РЕЙТЕРОВИЧ, керівник політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку, переконаний: поспіх, з яким нинішня влада хоче ринку землі, має причину: заявлені наміри наростити щонайменше 2-3 відсотки ВВП. Хтось переконав уряд, що жива виручка за продану землю, зокрема й від іноземних покупців, гарантуватиме успіх. На думку експерта, це примарні сподівання: ринок землі не забезпечить такого зростання. Зате шкоди заподіє чимало. І не лише економічної та соціальної, бо ж землю фактично зведуть до товарної категорії «сировина». «Навіть наші великі агрохолдинги, які орендують нині сотні тисяч гектарів угідь, добре розуміють: придбавши таку кількість землі, вони неминуче витратять значний ресурс і на 3-5 років фактично випадуть із процесу ефективних капіталовкладень у землю, – запевняє експерт. – І не факт, що в результаті вони залишаться конкурентоздатними і зможуть вижити. А що вже казати про малих і середніх сільгоспвиробників?» Утім Україна може постати ще й перед новими політичними і навіть геополітичними загрозами. «Бо одна справа, коли іноземці орендують землю, і зовсім інша – коли вони нею володіють. У першому випадку – це групи інтересів, а в другому – групи тиску: вони отримують ресурс, людей, які на ньому працюють, і цим можуть реально пресувати владу… І ми можемо отримати ситуацію, схожу на ту, що склалася в одній прибалтійській країні, де 80 відсотків земель скупили росіяни. Це той випадок коли самі собі створимо потужну групу не економічного, а політичного тиску», – прогнозує Ігор Рейтерович.

Колега пана Ігоря експерт Юрій ПОДОРОЖНІЙ попереджає: нинішній пресинг із запровадженням ринку землі може остаточно добити українське село.

– Після об’єднання Німеччини продавати землю у східній її частині, в колишній соціалістичній НДР, почали лише після дванадцятирічного активного підготовчого періоду. Точно такий дванадцятирічний термін заборони витримала і Польща, але – для іноземних покупців сільгоспугідь. Нині там можна придбати в одні руки 300 гектарів землі для фізичних осіб і 500 га – для юридичних. На більше іноземець не має права. Та для того, щоб купити ці, за нашими мірками, «нещасні» 300 гектарів, маєте отримати 2 дозволи: від міністра внутрішніх справ і міністра сільського господарства. На такий от рівень виведено там процедуру купівлі землі іноземцями. Саме до польського досвіду державної підтримки малих і середніх фермерських господарств мали б нині пильно придивитися наші реформатори у владі. Бо фермер здатний забезпечити робочі місця на селі, яке нині катастрофічно знелюднюється. Село в жахливому стані, але із запровадженням ринку, з допуском на нього іноземних покупців української землі, ще й у таких величезних обсягах і в за таким схемами, які пропонує уряд, – воно опиниться на грані животіння і смерті. Іноземний інвестор, навіть якщо й зареєструє тут підприємство, не прийде сюди із соціальними чи культурними програмами. У них одна мета. І це зрозуміло: коли вкладають гроші, природне бажання отримати з цього ресурсу максимальний зиск. Чому ж ми думаємо, що до України потягнеться добрий інвестор і дасть людям робочі місця? Та якщо ті-таки китайці скуплять нашу землю, як це вони і широко практикують по світу, завтра на цих землях сидітиме контрабандою, на одному паспорті, по тисячі китайців!

А от Інна КУХАРЧУК, голова Асоціації фермерів та приватних землевласників Вінницької області, вірить що продаж землі іноземцям найближчим часом не узаконять. А розкручена довкола цього галасна піар-кампанія – звичайнісінький засіб прикриття. Скажімо, аби під шумок проштовхнути законодавчу норму, яка дозволить продавати землю юридичним особам. Отоді, на думку вінницької фермерки, «відкриється поле можливостей для маніпулювання і земельних оборудок, зокрема і за участі іноземного капіталу».

– І ми не зможемо цьому протидіяти. Маючи рейдерство, серйозні проблеми в правоохоронних органах і фактичний параліч судової влади, де не знаходять правди ні маленькі, ні великі господарства. Нині багато підприємств працює на орендованій землі та на землі пайовиків. Почнеться її продаж, а як же бути з укладеними угодами? В договорах пайовиків з агрохолдингами вже закладають норму, що після смерті орендодавця орендар має право розпоряджатися його землею.

Інна Кухарчук вважає: ринок землі треба починати з обігу паїв. Це законне право власника розпорядитися своїм майном. Одна умова: покупцем паю має бути територіальна громада. Щоб надавати цю землю в оренду. І навіть якщо й продавати землю, слід віддавати першість як покупцям сусідам чи тим, хто працює на тій території. Щодо кількості придбаної землі в одних руках, то, на думку фермерки, 200 гектарів – цілком нормальний обсяг. У крайньому випадку, його можна б розширити до 1000 га, але жодним чином не більше.

– Фермерам завжди була небайдужа територія, на якій вони живуть, – наголошує пані Кухарчук. – Ми завжди підтримували соціальні програми. Та й наші земельні податки є основною бюджетоутворюючою статтею переважної більшості сільських і селищних громад. Нині платимо 10-12 відсотків орендної плати, беремо участь у надскладних земельних аукціонах і навіть виграємо їх за чималі гроші. Але коли ця земля стане приватною, плата за неї зменшиться удесятеро: бо податок за орендовану землю – 30 тисяч за гектар, а за власну – щонайбільше 5 тисяч.

Керманичка вінницьких фермерів наполягає: наш агровиробник уже цілком здатен постояти за себе і свій товарний знак на світовому ринкові. Тому іноземні інвестиції мали б найперше спрямовуватися не на ринок української ріллі, а у нашу ж таки переробну галузь:

– Отут варто б не зволікаючи дати можливість купувати інвесторам землю для спорудження переробних підприємств. Будувати переробку на орендованій землі – це проблема, виклик: завтра закінчиться термін оренди і куди власникові заводу діватися з підприємством? Маємо відносно дешеву сировину. Ще вчора були відносно дешеві робочі руки – сьогодні їх немає, але українці готові повернутися додому навіть за половину тієї зарплатні, яку отримують на заробітках закордоном. Молодь уже повертається в Україну і хотіла б ті знання, які набула, вкладати тут.

*   *   *

Дивуюся. Попри гаряче суспільне збурення, попри граничну наелектризованість земельним ринком вітчизняних сільгоспвиробників, од великих до малих, попри жваву активність громадських об’єднань, покликаних відстоювати інтереси аграріїв, попри активізацію навіть тих партій, які про селян згадують лише перед виборами, – одна політична сила таки зберігає при цій веремії своє забіччя і подиву гідний спокій єгипетського Сфінкса. Хоча ще недавно, у розпал перегонів до Верховної Ради, керманич цієї сили на сотнях біл-бордів театрально потрясав кулачком: «Не дамо вкрасти українські землі!» Але Аграрна партія (про неї мова!) зі свистом пролетіла над парламентом, як фанера над Парижем, і кулачок розтулився у долоньку лагідного примирення. Михайло Поплавський згадав, що він вічний «співаючий ректор», і нині на вулицях столиці заряхтіли його мило-щасливі зображення: запрошує на своє чергове епохальне ювілейне шоу.

Звичайний спосіб нейтралізації реальної політичної сили, відповість на цю загадку перший-ліпший фаховий політтехнолог. Для початку зробити з неї заманливий бізнес-проект, а якщо провалиться, довести його до погибельного абсурду. Чи, як казав один літературний герой, «до крайньої точки замерзання».

Не беруся заперечувати. Хоча й тішуся сподіваннями: а може, партія таки знайде сили вчергове обтріпатися од лепу? Може, цей ринково-земельний «бліцкриг» нарешті спам’ятає потенційно притомних не кучкуватися довкола «розкручених» та «брендових» на один день, а гуртуватися справді непроминущими національними цінностями? Земля ж у цій скарбівні – альфа й омега, початок і кінець, Знак Вічності.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company