Поет з душею скіфського царя

80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпровя і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».

Колись цю річку звали Бористеном, а Скіфією – всі оці краї

Але спочатку Мозолевський написав, що у могилі все було у первісному стані: після похорону, датованого першим тисячоліттям до нашої ери, «ми спустилися сюди першими – жоден археолог не міг сподіватися будь-коли побачити таку багату і непограбовану скіфську могилу». А пізніше у віршах Бориса Миколайовича похований предок обізветься до нас: «Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, і стугонять століття по мені». І повідає нам цей скіфський повелитель, що «це наша з вами Батьківщина, бо як ви з неї вирвете мене?»

Колись вважалося, що нинішні Причорномор’я та Придніпров’я тільки у I тисячолітті до нашої ери звалися Скіфією. Як стверджував Геродот, скіфи прийшли сюди з Азії. А Мозолевський засумнівався. І як засвідчив час, не безпідставно. Виявлені  скіфські пам’ятки пізніше були датовані другим, третім і навіть четвертим тисячоліттями до нашої ери. До того ж мають певні ознаки родової спільності з давнішими пам’ятками аріїв. Точніше – оріїв, які чи не першими займалися тут землеробством та скотарством і називали себе «сонячно-земною расою». А згодом перекочували в Азію. Втім минув час і вони повернулися. Уже скіфами.

Так це було чи інак, – історики не втомлюються дискутувати. Аргументи Мозолевського для них – і нині значущі. Одне безсумнівно: в одвічних шуканнях хто ми і звідки взялися, де наші правдиві корені, мусимо визнати, що несемо у своїх генетичних тайнописах  заголовні родові знаки скіфів-кочівників і скіфів-орачів. Котрі, як писав Борис Миколайович, «у своїх звичаях і ставленні до рідної землі зберегли і багато в чому розмаїтили риси прадавньої орійської культури». Це був мудрий народ, волелюбний і неймовірно хоробрий, працьовитий і талановитий. Свого захоплення ним не приховували навіть творці Біблії.

Скіфи підкорили величезні території від Дону на сході і до Дунаю на заході, Крим на півдні і в межах теперішньої України всю північ. А центром Скіфії були степи вздовж Дніпра від його порогів до Гілеї-Таврії та Великого Лугу, як їх назвуть пізніше запорозькі козаки. Тут мешкали царські скіфи. Все скіфське суспільство ділилося на кілька племен, кожне з яких очолював цар. Але володар центральних, себто царських скіфів, був верховним царем всієї Скіфії. Небувалої могутності вона зажила за царя Атея, який об’єднав скіфські племена в одну потужну державу. Атей дожив до 90 літ і не скорився навіть батькові Олександра Македонського, коли той накинув хижим оком на Кримський півострів та Чорноморське узбережжя. Грізне ім’я скіфів пережило віки, античні автори ще довго не переставали нагадувати його нащадкам, називаючи країну Атея Великою Скіфією.

А вітер знов полин колише, і сплять віки в глибинах дня

32mozolevПро те, як жили та чим займалися скіфи кільканадцять не нашої ери століть, тепер можемо читати у книзі Бориса Мозолевського «Скіфський степ». Борис Миколайович зміг істотно доповнити і збагатити історію наших древніх предків, «виструнчити і майже повно відтворити», як висловлюється його вихованець, заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський. Саме завдячуючи розкопкам скіфських курганів – сам Мозолевський називав їх «листами у вічність» чи «безписьменними книгами». Тисячі цих меморіальних «послань» залишили по собі скіфи. Від Журавських на території нинішньої Кіровоградщини, Мордвинівських на Одещині і Німфейських у Криму – до багатьох ряснойменних у запорізьких степах, і далі аж до Семибратніх на Кубані. Але основні розташовані на Придніпров’ї. Перегорніть, писав Борис Мозолевський, хроніки тих, хто мандрував цими степами у давні часи, – «перше і найбільше, що завжди дивувало й приголомшувало їх, – нескінчені курганні пасма, що простягалися серед духмяного степового безмежжя».

Першою, зафіксованою істориками, була Лита Могила (поблизу нинішнього Кіровограда), розкопана 1763 року волею тодішнього генерал-губернатора Новоросійського краю. Знайдені старожитності – золоту діадему, окуття руків’я і піхов меча, коштовні оздоби вбрання – царський служака запопадливо подарував «государині-імператриці» Катерині ІІ. Археологічні ж розкопки скіфських поховань уперше зафіксовано аж 1830 року, коли на околиці нинішньої розкопали могилу Куль-Оба. Зі скарбом: пластинами слонової кістки і золота, золотими гривнями у вигляді крученого джгута, золотими браслетами, підвісками, діадемами, стрічками, медальйонами та ланцюжками, з амфорами і келихами, карбованими зображенням сценок з життя і побуту скіфів. То були витвори воістину неперевершений майстрів:  коли скарб таки явили на очі світу, кращі на ті часи ювеліри Петербурга та Парижа заповзялися виготовити копії. Заходилися, та так і не змогли. Не здужали навіть дотягтися до майстерності своїх вельми далеких скіфських «колег».

Останньою могилою, яку встигли розкопати до жовтневого перевороту 1917-го, була Солоха. Це вже на території Дніпропетровщини. Але археологів чекала невдача: поховання спустошили задовго до розкопок.  Очевидно, ті, хто заселяв чи гарбав наші землі після скіфів. Зате за радянської влади дослідили сотні скіфських курганів. Особливо вдалими були розкопки Гострої, Гайманової і Хоминої могил – у повоєнні п’ятдесяті, коли новітній етап вивчення скіфских курганів започаткував Олексій Тереножкін.

Росіянин за походженням, він після закінчення Московського університету працював у Середній Азії, здійснивши епохальне відкриття цивілізації стародавнього Хорезму і розкопавши древній Самарканд. Саме там і натрапив на сліди оріїв та скіфів. Вони визначили його наукову долю, привели  в Україну, у степи Скіфії. Став Олексій Тереножкін одним із найавторитетніших українських археологів, доктором наук, професором, лауреатом Державної премії, заслуженим діячем наук України. А 1964-го в експедиції Тереножкіна, котра наввипередки наступаючому кар’єру гірничого комбінату взялася розкопувати Страшну Могилу, з’явився молодий Борис Мозолевський. Хіба міг тоді знати, що саме йому судитиметься незабаром розкопати понад 150 курганів Великої Скіфії, віднайти найбільші, найцінніші їхні скарби, прочитати те, що написали «листами у вічність» про себе горді й непокірні скіфи? А таки міг! Міг, бо знав.! Ще у 23 роки збагнув: посланий скіфськими царями розгадати всі таємниці стародавнього народу. Вибір предків випав саме на нього.

Я скіфським золотом курганним залишусь в памяті твоїй…

То був не сон, а видиво. Перегук історії. Чи ота-таки генетична перезва поколінь. «Минуло вже багато років, але пам’ятаю, як зараз: був похмурий лютневий ранок, імжив в’їдливий дощик, коли мене знайшли у розгрузлій ріллі під прадавньою могилою і на водовозці привезли додому. Пам’ятаю, як парували крупи у коней. І вже зовсім світліли вікна у світлиці, коли баба Настя-повитуха перерізала мені пупа, сповила у чисту пелюшку і віддала мамі…»

Спочатку він прагнув злетіти у небо і навіть далі – у космос до зірок. Вчився в училищі авіації разом з майбутніми космонавтами Добровольським, Шоніним і Волковим. Та коли до здійснення мрії залишалася ніби мить, доля розпорядилася інакше. У Мозолевського знайшли якусь хворобу – і «списали». Найдивовижніше, що легко розпрощався з авіацією – махнув рукою і подався до Києва. Влаштувався кочегаром, вступив на заочне відділення історичного факультету Київського університету і за якихось неповних десять літ видав аж чотири збірки поезій. Закінчував готувати і п’яту, яку назвав «Веретено». Але одного ранку прокинувся і не міг збагнути – наснилося-привиділося чи наяву щось йому сказало: «Кидай усе і їдь розкопувати скіфські могили. Не небо і не поезія твоя стихія і твоє призначення, а споконвічний український степ з його курганами».

skifia_dnepr_02І десяти років не мине, як Мозолевський-археолог добуде на світ Божий більше скіфських скарбів, ніж доти всі археологи разом узяті. До всесвітньо знаної золотої пекторалі – унікальний меч у золотих піхвах, що такого ніхто не знаходив… Але хіба тільки дорогоцінними скарбами – тими, що нині величаються у сховах Нацбанку України і Музеї історичних коштовностей –  він міг пишатися? А піднятий ним з глибин віків знаменитий дерев’яний скіфський віз! Прообраз  української чумацької мажі.

Ось що почув я у Нікополі від Мирослава Жуковського і Світлани П”ятигорець, які не один експедиційний сезон працювали разом з Мозолевським. Якось, коли Борис Миколайович радів мов дитина черговій знахідці, до нього підійшла літня жінка і сказала: «Ви не хизуйтеся цим, а дякуйте Богу за це. При народженні у вас вселилася душа стародавнього скіфа-царя, який точно пам’ятає, де що лежить. І ви тепер просто приходите і берете, а не знаходите».

В це важко вірити, якби не історія з розкопками Товстої Могили: там Мозолевський і натрапив на свою золоту пектораль: 1150-грамовий шедерв скіфсько-античного мистецтва у вигляді триярусного півмісяця з зображеннями скіфів, їх військового та повсякденного спорядження, сюжетних сценок побутового життя, а також звірів, птахів і рослин та квітів. Товста Могила не значилася в плані археологічних досліджень. Та й на такі роботи тоді також не вистачало грошей. Виручав гірничо-збагачувальний комбінат: знімав верхні шари курганів за свій рахунок. Але до Товстої Могили кар’єр ще не добрався. А Борис Миколайович уже не давав спокою директорові комбінату Григорію Середі: давайте розкопувати Товсту і квит! «Це ж чому?», – допитувався Григорій Лукич. І чув у відповідь: «Буде, буде, буде! Чує моє серце – буде, буде, буде щось виняткове у Товстій Могилі! Копати треба!» Середа руками розводив: «Але ж не посилатиму я техніку туди, де, може, й ніколи не видобуватиму руду?»

Допоміг випадок. Комбінат, розширюючи кар’єр, складував рекультиваційний чорнозем. Його й попросили з Дніпропетровського міськвиконкому –  вагонів двадцять чорнозему, на міські клумби. Григорій Середа зметикував: оце і є нагода допомогти Мозолевському. Дорожив ним Середа – як рідним сином. Хитро посміхнувся посланцям міської влади і захитав головою: «Е-е ні, хлопці, свого чорнозему я вам не дам. Але є один курган, з якого не менше двадцяти вагонів і наберете. І не просто чорнозему, а чистісінького дерну – його колись скіфи з дніпровських плавнів возили. Хочете – замовляйте, оплачуйте і забирайте». Ті подумали і погодилися. А Середа того ж вечора відбив телеграму Борису у Київ: «Знайшлися охочі знімати насип з Товстої Могили». Борис Миколайович з’явився  у Нікополь наступного ж дня.

У його книжці «Скіфський степ» читаємо: «Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, під якою лежали могутні володарі старовини… Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів, і від одного помаху моєї руки залежало, воскресити цю таємницю для світу чи навіки залишити її в землі. Це відчуття не можна порівняти ні з чим. Почався важкий і нерівний поєдинок із вічністю. Два тижні підряд я прокидався о 5.30 щоранку і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував екскаваторникам, де виймати ґрунт. І так аж поки насип на східній половині кургану не почав провалюватися у пять окремих могил, заповнюючи в них порожнини, які збереглися до цього часу».

Тільки не плачте, не треба, я  ж вам лишаю світи… 

Диво-пектораль Мозолевський явив сучасникам, коли йому було 35 літ від роду. І коли його звільнили з Інституту археології, бо надто він вже переглядав офіційну історію виникнення українського народу. Руйнував міф про нашу спільну колиску з «великим російським братом». Доводив, що маємо з ними різні корені. Не сумнівався Борис, що Скіфія якою побачив її Геродот, уже встигла пройти довжелезний шлях свого розвитку та державності. Був переконаний, що з появою тут готів народ скіфський не зник безслідно. Розповідають: коли у Нікополь подивитися пектораль примчав тодішній директор Інституту археології Федір Шевченко, йому зашепотіли: «А Борис же зараз не наш співробітник». На що Федір Іванович відповів: «Хто вам таке сказав? З учорашнього дня він знову працює у нас». І ще таке: до Мозолевського ніхто з археологів візуально не міг відрізняти скіфські кургани від нескіфських. Це робив лише він. І обстеживши всі наявні, вніс у реєстр 80 скіфських, з них 24 царські, ще не були розкопані. Дві з них, Жовтокам’янську та Бабину Могилу, встиг розкопати сам. Але потім зупинив свою увагу на одній, що за всіма ознаками не вписувалася ні у традиційні, ні у виняткові. За розмірами була набагато меншою від царських, але оточена глибоким і колись, мабуть, неприступним ровом. Називалася ця могила Соболевою. Борису Миколайовичу тільки-но виповнилося сорок п’ять, як він зрозумів: продовжуватиме вивчати царські кургани чи навіть відкриє нові скарби в них – нічим новим для осмислення скіфського суспільства і світу вони його не обдарують. Зате ця загадкова Соболева Могила, відчув, допоможе проникнути в найбільшу таїну правічного степу. Звідки взялася така упевненість, він і сам не знав, але не піддавав її сумніву.

І приступив знімати насип зі Соболевої Могили. Та відпрацювавши кілька місяців, не міг добутися до мети. Самій гробниці, здавалося, не було кінця: вхідна шахта до основного поховання з’явилася лише на глибині понад десять метрів і йшла далі углиб, наче змагаючись з ним у затятості.  Та Мозолевський був нестримний. І нарешті побачив-таки у далекому кінці підземелля небіжчика. Той лежав на вибілених марах, на шиї масивна золота гривня з левиними фігурками на кінцях. Біля скроні – сережка, на зап’ястях – спіралеподібні браслети, також оздоблені фігурками левів, а на пальцях правиці – два важкі литі персні. Біля лівого стегна оздоблені золотом нагайка і меч, праворуч від голови набір срібного ритуального посуду – ріг, кілік та кубок. На кубкові сцени терзання пантерою і левом коня та гірського козла – ще один шедевр скіфського мистецтва. Ані царського, ні воїнського спорядження. То хто ж це похований? Та ще й ноги небіжчика у бронзових кнемідах, які раніше жодного разу не стрічалися.

І тут зрозумів, збагнув, осяявся думкою Мозолевський, що проник у поховання скіфського жерця-чаклуна, хранителя усіх таємниць свого часу. А цього робити не можна. Порушити спокій решток жреця-шамана – значить приректи себе на близьку й неминучу погубу. Жрець, на відміну від царів, забирав назавжди з собою свої таланти, здібності і знання. Іншим до них зась. То що, відступати, тікати геть з усипальниці? Борис Миколайович, навпаки, зробив кілька кроків уперед. І на зотлілій овечій шкірі серед розсипу срібного намиста угледів раптом набірне кістяне веретено. Таке точнісінько, як те дерев’яне, яке бачив колись у своєї матусі. Яке надихнуло його пізніше писати однойменну книжку поезій. Але тоді у ньому брали гору лише асоціації: веретено як символ нерозривності поколінь у руках матерів-жінок. Тепер же приходили інші: веретено-прядка – знак жрецтва, покликання якого здійснювати зв’язок між людьми, світами і часом.

Пізніше Борис Мозолевський напише останню свою працю – есе «Під скіфським небом». В ньому повідає, що думав і збагнув, відкрив для себе, коли опустився на долівку в усипальниці жерця і розглядав оте його веретено. Що «десятки народів хвиля за хвилею прокотилися нашою землею, поки не усвідомила вона себе, врешті-решт, Україною. Не двічі і не тричі мінялося в ній усе: побут, господарство, соціальні відносини, мови, культура, звичаї, але ніщо не минало безслідно – набутки століть передавалися від душі до душі, оскільки повної зміни населення на терені України, попри всі його переміщення і змішування, ніколи не було». Ще Мозолевський усвідомив: вберігало народ наш з найдревніших епох невмируще почуття власної гідності і національної свідомості.

Рік потому нікопольські друзі Бориса Миколайовича чекали на нього, щоб розпочинати розкопки чергової могили. Мирослав Жуковський, що став за першого помічника Мозолевського, зателефонував у Київ. Слухавку взяла дружина археолога Віра Данилівна. «Борис не може підійти, – сказала, – він зараз прощається зі світом». Після його похоронів передала вірша, написаного на прощання Борисом своїм нікопольським побратимам: «Хлопці, я вас покидаю, ви вже не лайте мене – тільки не плачте, не треба, я ж вам лишаю світи…».

Loading...

Коментар до Поет з душею скіфського царя

  1. Людина, котра знайшла себе, завше має доступ до скарбів цивілізації.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company