Поезія футбольного поля

Без чого неможливо уявити футбольний матч? Без гравців – певно ж, без м’яча – ясна річ. Без судді – та як же без нього? Та найперше, що хапаємо оком,  умостившись на трибунах, –  саме футбольне поле.  Чи замислюємося,  що люди, завдяки яким насолоджуємось грою, – не прості агрономи, інженери або ландшафтні дизайнери? Хоча у буденних клопотах – як і ми, у міській течії – зазвичай поруч з нами, непримітні. Їздять у метро чи маршрутками, поспішають у гурті перехожих на зелене світло, п’ють  ходову каву біля автокав’ярень  чи купують молоко у супермаркеті. Огляньмося.

Анатолій Колоша – людина, якій завдячують своєю грою мало не кожна знакова футбольна команда України. Він маестро футбольних газонів: доводив до «ума» футбольні поля в Сумах, Сімферополі, Чигирині, був консультантом у Донецьку,  Запоріжжі, Одесі, Полтаві. Брав активну участь у будівництві смарагдового килима для «Дніпра» в Дніпропетровську та нового стадіону «Україна» у Львові.

На жаль, наша країна усе ще не має вітчизняної школи фахівців-доглядачів за футбольними полями. Є самородки, які освоювали та відточували свою майстерність роками. Технічно бездоганне та доглянуте поле стадіону імені Валерія Лобановського – мистецтво такого самородка, Анатолія Колоші. Він істинний талант – багатогранний. І митець футбольних газонів, і справжній митець слова.

Тільки-но познайомились, а враження, ніби знаю його давно. Неметушливий, зажурливий, наче мудрий ворон. А очі – добрі і глибокі, повні приязні. Дивовижжя, як людина, здавалося б далека од мистецтва своєю повсякденною працею, може творити такі чуттєві  та вишукані рими.

Завсідники світової павутини, очевидно, знають вірш, що вже роки «гуляє» океанами інтернет-простору, – «Як романтично пахне ковбаса». Автором цієї сатири якраз і є Анатолій Колоша. Правдивим автором, бо знає день, рік, місце і навіть згадає живого «героя»- україножера, якому присвятив це гірке послання. І «протообраз» першого рядка, ще юнацький ліричний вірш: «Як романтично пахне материнка». Саме він підказав Анатолію Колоші початковий рядок своєї тепер уже знаменитої сатири. Написаної 15 років тому, за десять хвилин і, до речі, – на стадіоні Донецька.

Нині в інтернеті ціла ватага тих, хто наввипередки оголошують себе «авторами». Пан Анатолій на те не гнівається, навіть добродушно посміхається: «Нехай собі. Коли у вірша багато авторів – це означає, що вірш народний».

Він звертається до багатьох жанрів. Його рими веселі, романтичні, навіть святобливі. Він творить  яскраві пейзажі, нуртує коханням, скипається гнівом у громадянській ліриці. І пише правду. За це, до речі, свого часу ночував ніч у камері КДБ разом із відомим дисидентом Анатолієм Лупиносом, відчув усі «принади» обшуку совєцьких спецслужб у власному помешканні…

Ми запитали його, що він написав про Майдан.

– Нічого не написав, – зізнається Анатолій Колоша. – Треба час, щоб переварити все, що відбулося, та й нині відбувається. Не терплю поверховості. Про смерть і про героїв не пишуть за одну ніч. Швидко можна написати хіба про українофоба і ковбасу…

Ми сиділи в ошатній конференц-залі стадіону, слухали його тихі одкровення і щирі вірші. І тепліли серцями, адже його прості і вишукані рими сповнені людяності.

Отакий смарагдовий газон з футболом і римованою таїною від Анатолія Колоші. Його чарівна і тепла на дотик поезія, як живий весняний газон його поля.

 

Анатолій КОЛОША

 Київські графіті

schevchenko1.

Як довго чекаю я дня,
Що зробиш, – минуло літо…
Кривавий оскал вождя
Застиг у холоднім граніті.

І сіра шеренга тополь
Ранжиром завмерла на трасі,
Мов вічна печать-юдоль
На бронзовім лобі Тараса.

Минає каштановий сон,
Повзуть нескінченні колони
Машин, що беруть у полон
Наляканий корпус червоний.

2.

Повітря осіннє й сире,
Напоєне сонцем і смогом.
І дерево в парку старе,
Покрите столітнім мохом.

І віття покручене ввись
Прорвалося у піднебесся.
І падає, падає лист
На груди і голову Лесі.

Тікає Маріїнський парк
Униз від гріха подалі,
Неначе Аврелій Марк
В туніці й зелених сандалях.

Volodymyr 3.

Світла яскравого бязь
Мружиться боляче й гірко.
Дивиться київський князь
На Володимирську гірку.

Чорніє хрестом постамент,
Який полонили гори.
Під землю сховавсь силует
Михайлівського собору.

А води дніпровські мчать
До моря, руйнуючи схили.
… Поцупив диявол меча
В архангела Михаїла.

4.

Міняється дня блакить
В медовому бабинім літі.
І місто древлянське стоїть,
Записане в пам’ять графіті.

Пливе над ним часу дим
У білому павутинні,
Мов новий Єрусалим
Сіяють його святині.

Поділ, Щекавиця, Хорив,
Дзвіниці Лаврської чарка.
І наче на тілі нарив –
Закутих народів арка.

magdeburzke5.

В тумані залізні мости,
Моторні човни і понтони.
О, скільки ще треба пройти,
Щоб всі подолати бетони!

Трудам тим немає кінця.
В житті ж – як на довгій ниві.
Творіння безсмертне творця
Під іменем вічним – Київ.

В очах моїх ніжних встаєш
Стовпом Магдебурзького права.
Столиця у нас таки є,
Але ще немає держави.

7.

Як князь Володимир хрестив
Киян у ріці Почайні,
Перун із семи горбів
На воду дививсь печально.

Сльоза в позолочений вус
З очей дерев’яних скотилась.
І вже не Перун, а брус
Гойдавсь на дніпровських хвилях.

На березі Видубичів
Він виплив і канув у Лету.
… В день сьомий Господь спочив,
Коли сотворив Планету.

5–7 вересня 1975 року, Київ

 

У попелі старих бібліотек

1.

Вокзал річковий, станція Поштова,
Удавом вниз повзе фунікулер.
Шматочок зебри міліціонер
Тримає у руці напоготові.

І сонно позіхають пароплави,
До пристані причаливши борти.
Сирих туманів довгії бинти
Через Дніпро проклали переправу.

І чути панахидний спів Стеценка,
Де на стовпі усівся чорний крук.
Він не забув, як звідси «Кременчук»
До Канева забрав труну з Шевченком.

9aee6c8449_2163412.

Сковорода на площі Контрактовій
Тупцює у гранітних постолах.
Тут шинкували і москаль, і лях,
Впиваючись за сотні років крові.

Лишивши тільки спогад від козацтва,
Собори душ загнавши під асфальт,
Щоб кожен день лукавий «старший брат»
Нагадував хохлам про вічне братство.

Росте бур’ян на місті Пирогощі,
У пащі лева висохла вода.
Тупцює в постолах Сковорода –
Не на своїй, а на Червоній площі.

3.

Фарбує місяць сріблом вікон рами,
Глуху стіну і сірий парапет,
І на стіні мальований портрет
Інкогніто зажуреної дами.

Так світять очі дивної богині,
Ісповнені життєвої жаги,
Що навіть її кровні вороги
Від заздрощів ковтають жовту слину.

Вона ж одна у строгій амазонці
У тиші завороженій, німій
Ховає погляд нерухомих вій,
І на вустах її спочило сонце.

4.

Щити, кольчуги, голубі бланшети,
Від Золотих воріт шматки руїн,
Софії ювелірний передзвін,
А все останнє – тільки на макеті.

Землянки смердів і бояр палаци,
Монастирі та замчище князів,
Торжки, базари, вулиці возів
У танцях скоморохів і паяців.

І поле, вкрите грізними полками,
Гортанний крик монголів, хмари стріл,
Іржання коней, гори мертвих тіл
І вороння над чорними волами.

desyatynnatcerkva5.

Так пишуться літописів руїни:
Вогнем і кров’ю, смертю і мечем,
Жіночим болем, отроків плачем,
Чужинця злого реготом звіриним.

В печерній млі подвижників нетлінних,
У фресок і мозаїк голосах,
І стогоном останнім на вустах,
Що занімів у стінах Десятинних.

6.

Сини Стрибожі хмари розганяють,
Гуде стрімким Хрещатиком юрба,
Пливе Дніпро і сивий князь з горба
Прозорий день хрестом благословляє.

Сміються дзвінко діти у Пасажі,
Каштанове густе повітря п’ють.
Який на них чекає завтра путь?
Хто правду їм про них колись розкаже?

Історії сумної білі плями
Зі свічкою шукаю ім’ярек
У попелі старих бібліотек,
Розстріляних вночі більшовиками.

12–17 вересня 1975 року, Київ

Loading...

Коментарі до Поезія футбольного поля

  1. Леонід сказав:

    Божа поезія!!! Де купити томик сього поета? ТО вірші, котрі варт читати й перечитувати!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company