Похорон путіна чи весілля шароварщини?

Пильне око «великих комбінаторів» та «ідейних борців за грошові знаки» продовжує виловлювати теми, які наш «зело патріотичний» масспоживач воліє енергійно «хавати». Раніше такі танці на кістках усього вкраїнського звалися «шароварщиною», нині ж, «в актуальному світлі сьогодення», старого кожуха перелицювали і нарекли новою назвою «байрактарщина». І якщо донедавна цього звіра вигулювали в піснях при «кумпанії» ведмедів, балалайок, ваньок-встаньок і схожої бурди, то тепер український шоумен, актор і продюсер Юрій Горбунов заповзявся створити на поживу сьому чудовиську фільм. І не простий, а КА-РА-О-КЕ. Та ще й комедію.

Як відомо, саме в цьому жанрі наші фільми та серіали досягають небачених висот. У тому сенсі, що їх, висот, не видно. «11 дітей з Моршина», «Останній москаль», «Зустріч однокласників», «Гола правда», «Свінгери» – український комедійний Олімп нагадує радше розораний курган. При таких височинах навіть «Скажене весілля», трилогію продюсерського досвіду Горбунова, дивитися, як казала Сердючка, «не очєнь протівно». Звісно, «Ашотік» з його заяложеним «мамайклінусь!» та якийсь маніакальний потяг приправити всі вірменські страви перцем чилі (НЕ характерним для цієї кухні) змушували ронити скупу сльозу (не замилування, зрозуміло). Зате Франсуа вийшов не дуже напомпований штампами, а Назар Задніпровський доволі непогано втілив батька, забембаного стереотипами, і така контроверсія образів дозволила фільмові втрапити до категорії «на один раз». (Можливо, через те, що фабула його не оригінальна, а запозичена у французького «Божевільного весілля»? Але відштовхуватимемось від думки, що у мистецтві ніхто нічого не краде).

Вочевидь, і досі перебуваючи в ейфорії від касових успіхів фільму, Горбунов знову вирішив приміряти продюсерські мешти, покликавши режисером Михайла Куцика, який працював над «Скаженим весіллям», «Останнім москалем» та «Скаженими сусідами». Тизер «кумедії», названої «Похорони Путіна» (з якогось дива саме змосковлене «похорони», а не українське «похорон»), оприлюднили 6 січня. Розмістивши при кінці відеоролика реквізити зі звучним закликом «Збираємо на кіно». Це, власне, єдине, що мене вдовольнило в цьому кліпі.

Якщо після перегляду тизеру в когось лишилося бажання підтримати гривнею народження цієї стрічки, то не варто йому у цьому перешкоджати. Втім, боюся, що коротка нога, на якій продюсер перебуває з нинішніми чиновниками, ставка на назву та тему таки «оформляться» у заявку на фінансування від Держкіно.

Сам тизер, як на мене, із розряду «краще побачити, пошкодувати, що побачив, та забути», бо й словами це не опишеш. Коротко: Олексій Арестович із бездоганною українською, якою ми встигли насолодитись ще з його березневих брифінгів, Андрій Мацола, що змагається з ним в акторській майстерності, та сам Юрій Горбунов, який досі Назарій Запухляк.

А найголовніший герой – наш віковий комплекс меншовартості: він подав ідею цього фільму. Раптом спала на память майже дзеркальна аналогія: черговий «порив творчості» російського режисера Жори Крижовнікова, його «караоке-комедія» «Найкращий день» (назву запозичено з пісні Лєпса).

Горбунов змусив мене навіть трохи попорпатися в російському кіношному баговинні: перечитавши кілька їхніх анонсів та рецензій про цей фільм, упевнився, що хоробливе бажання росіян припасувати собі усюди першість, цього разу таки справдилося: до Крижовнікова «караоке-фільмів» не знімали. Звернув увагу ще на одну спільність. Так би мовити, «із секретів творчості». І Крижовніков, і Горбунов акцентували: успіх їхніх попередніх фільмів («Горько» та «Скаженого весілля») у тому, що глядачі бачать самих себе, що дійство на екрані максимально збігається з їхнім життям, і тому, мовляв, одразу виникає симпатія як до персонажів, так і до самих творів.

Звісно, до честі Горбунова, в його фільмах герої не бульбенять горілку як навіжені, але від того не легше. Перше «Скажене весілля» касово поступається лише стрічці «Я, ти, він, вона» та майже в 5,5 разу випереджає кінодраму «Мої думки тихі», в якій, схоже, ніхто себе не впізнає, навіть попри те що на одержимість виїхати з України закордон ще до повномасштабного вторгнення росії хворіла велика частина населення.

Тож навіщо взагалі запозичувати ідею, навіяну північним вітром? Чи, може, вигадав сам? Однак нині не ХVIII століття, коли Лавуазьє та Прістлі паралельно відкрили кисень, і годі повірити в те, що Юрій Горбунов усі 7 років перебував в інформаційному вакуумі, ані сном ні духом не відавши про російське «кіновідкриття».

Власне, така ситуація на українському знімальному майданчику не вперше: 2019-го та 2020 року телеканал «1+1» ліпив адаптацію (читати: звичайнісінький переспів) російського комедійного серіалу «Іванови-Іванови» і назвав його «Сидоренки-Сидоренки». Він (несподівано, еге ж?) сподобався глядачеві, і це підтвердили рейтинги, бо, очевидно, наш люд там знову побачив себе. Хоча навіть рейтинг не переконує мене у тому, що це відверте кіноепігонство було варто творити. Адже «Сидоренки» фактично дублюють «Іванових», хіба що трохи адаптують московські жарти під українські реалії. По щирості, програючи першоджерелу, бо жарт, повторений двічі, уже не жарт.

З «Похоронами путіна», напевне ж, такого не станеться: тут свій сюжет. Але й хапатися за російську кінотехнологію «караоке-комедії» – в цьому, гадаю, теж знак звичайнісінького епігонства. Для чого це? Щоб пихата московська критика розпатякувала про те, що «хахли без нашего і шагу ступіть не могут»? Та й скажіть, як давно в кінотеатрі вам хотілося співати? І чи хочеться, щоб вам щиро, від душі волали на вухо? Хоча дякую, що монтажисти тизеру припустилися тієї ж помилки, що й Крижовніков: не на всі пісні є текст. Поспівати, як би цього глядачеві не кортіло, не завжди випадатиме: інколи доведеться слухати акторів. Хоча налаштовувати себе на геніальну акторську гру у цьому фільмі, гадаю, теж не варто.

А взагалі з таким успіхом творцям фільму можна було б замахнутися і на оригінальність: скажімо, назвати його дискотекою-комедією. І щоб на якісь епізоді актори встали, завалили з ноги четверту стіну і заходилися вчити глядача танцювальних рухів. А в хореографи запросити ведучу руханки зі «Всеукраїнської школи онлайн». І вже для цілковитої картини трешу запросити за продюсерський стіл «1+1 Медіа».

Зазвичай відгуки на фільм пишуть після його перегляду. У випадку з «Похоронами путіна» все стає доволі прозорим ще з тизеру: це не «Смерть Сталіна» – це «Скажене весілля – 4». Ні оновлення акторського складу, ні навіть претензійна зміна жанру («караоке»), не дадуть фільму додаткових очок. Типова байрактарщина «пізньої доби», Назарій Запухляк додає дрібку шароварщини, а «запозичений» крижовніковський концепт приправляє все це комплексом меншовартості, остаточно знецінюючи кіно.

Коментар до Похорон путіна чи весілля шароварщини?

  1. Юрій Сергійович Коваленко сказав:

    Дуже дякую за гарний матеріал. Прикро,що у ТВ-поводирів мізки все ще загострені на москву.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company