Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача  у неприємне аб’юзивне середовище.

Події картини перенесено на кінець 1990-х – початок 2000-х років. У таке собі життя дисфункціональної родини, де панує матріархат Кайдашихи. Отак під одним дахом намагаються співіснувати аж три родини: батьки і діти. Тут,  власне, як і в сюжеті хрестоматяйної повісті.

За кіносценарієм, Кайдашиха – нещира і сварлива. Така собі маніпуляторка, вміло оббріхує своїх невісток, спричиняючи сварки. Знає, як тиснути на «слабинки» – чоловікові і синів, – аби  у суперечці її було зверху.  На відміну від Нечуєвого персонажа, старий Кайдаш у серіалі не надто набожна людина. Однак із книги таки перенесли, хай і суттєво модернізувавши, майстровитість Кайдаша: у серіалі він володіє автомайстернею, працює із старшим сином. Й охоче прикладається до чарки.

Стосунки між Карпом і Мотрею, зокрема й залицяння, нагадують «книжні». Карпа зображено сильним, роботящим, поважним. У серіалі він бабій, але – в парубоцтві,  до моменту одруження. Розвиток кікоперсонажа Мотрі теж нагадує «першоджерельний»: невістка з роками стає все більше схожою на свекруху. В її характері  помітніше проступають конфліктність, емоційна маніпулятивність, навіть жорстокість.

Молодший син Лаврін обирає собі за жінку «малолітку» Мелашку: вона тільки-но пішла в одинадцятий клас. Творча, мрійлива дівчина  геть не готова до раннього шлюбу, нездала господиня: ані попорати, ні приготувати… Але, як і її літературний прообраз, вона теж уся втягується у родинні чвари.

І, звісно ж, як у нашому кінематографі, ще й про наше ж сьогодення та обійтися без політичного тла? У серіалі це знакові події 2000-х років? Щоправда, почасти творці фільму тут явно передають куті меду: скажімо, заключна серія аж надто заполітизована. І, як на мене, доволі дивно репрезентує мотивацію українських солдат: враження, ніби глядача підводять до думки, що наші воїни — це люди, які полишили дім не захищати Батьківщину, а щоб найперше забути свої «цивільні» проблеми.

Мовний суржик, очевидно, мав додати «атмосферності» й сільського колориту, однак часто-густо просто ріже вухо, а то й викликає  відразу. Не кажу вже про засилля нецензурної лексики, п’янок, жорстокості до тварин, трендової і не завжди доречної еротики. Саме тому серіал, першооснову якого включено до шкільної програми,  не рекомендовано дивитися родинно, з дітьми.

Загальне враження від цієї кіноновинки сумне-невеселе: ніби з ложечки згодували образ «середньостатистичного українського селянина», густо приквецяний токсичною кремлівською пропагандою. Хоча на початку кожної серії у титрах помітно  вказано: «За підтримки Уряду України».  І величається показний логотип Мінкульту…