Пораховані сходинки Віталія Святовця

«Про це важко писать. Хочеться, щоб добрі, щирі люди жили якомога довше… Помер Віталій Федорович Святовець. Без будь-якого перебільшення його можна назвать Королем художньої деталі. Він відкрив кілька художніх засобів, які до цього не були відомі… Земля Вам, Віталію Федоровичу, пухом», – пише науковець Іван Забіяка.

Він був нашим Батьком, літературним Авторитетом на «ПеО» – підготовчому відділенні факультету журналістики Шевченкового університету. Казав, що художні деталі варті художніх образів…

Примушував писати щоденник – «пиши, що вчора чув, бачив, що снилося, чому воно снилося…» А ще обов’язково до кожної розповіді, запису мали підшукати ту-таки художню деталь…

Вчив бути спостережливими.

Підготовче штудіювання відбувалося тоді в нових, щойно збудованих корпусах на вулиці Ломоносова…

Заходить до аудиторії, кладе свій чорний, потертий портфель на стіл і сходу: «Так! Хто мені скаже: яка кількість сходинок до Жовтого корпусу КДУ?»

А хто їх рахував? І навіщо воно?

Власне, більшості з нас у житті ні кількість тих сходинок, ні самі художні деталі не дуже й знадобилися. Скорше стали п’ятим колесом до воза. Та й він сам, дорогий наш Віталій Федорович, після «ПеО», вже на факультеті, досить швидко перестав бути життєвим і літературним месією. З’явились інші, яскравіші постаті.

Але. Скільки б часу не минуло, і кого б та куди не розкидала доля, кожен, хто згадував «ПеО», не міг проминути при тім Святовця.

Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри.

Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, щойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу, бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…

 * * *

Кілька років тому, коли я редакторував у Чернігові, він раптом зателефонував. Це було так несподівано і так приємно!

Так ностальгічно! Бо його голос, який зовсім не змінився, ніби повернув мене раптом у розхристану молодість… Мені на мить здалося, що можна все почати заново… А Святовець, як колись про сходинки, питає в лоба: «Так, а ти знаєш, що ми земляки?» Я не знав.

А він: «якщо вже є свій редактор», то, мовляв, надішлю кілька статей.

– Надрукуєш по блату?

– Матиму за честь.
Домовились зустрітися в Києві. Він дав адресу помешкання, телефони…

Але ні він нічого мені не надіслав, ні я, повернувшись до столиці, йому не зателефонував … Я так і не сподобився, як він учив, рахувати сходинки. Не сподівався, що його сліди на них так швидко вичахнуть…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company