Про любов, нації та зручний сепаратизм

Cьогодні моя близька подруга сказала: «Навіть коли все закінчиться, нас все одно не зрозуміють, бо біда кожного – то тільки його біда»… Розуміння іншого – це не суто інтелектуальний процес, радше процес душевний і духовний, і розуміння, власне, в ситуацій війни й жорсткого конфлікту потребують усі члени суспільства, отже, йдеться зовсім не про співчуття одним категоріям людей на відміну від інших.

Щоб проілюструвати гостроту ситуації громадського нерозуміння, процитую свій допис у Facebook за 2014 рік:

«Чому зручно ненавидіти Донбас…

  1. Будь-яка проблема, яка довго не розв’язується, починає дратувати людину, й вона намагається перевести цю проблему в «зручний» для себе формат. Отже, якщо ти живеш у спокійному регіоні й ніхто з твоїх не на фронті, ти психологічно відсторонюєшся, а на своє виправдання формуєш версію про «регіональну справедливість», ця версія захищає твою совість від психологічних самотортур.
  2. Люди, які тікають з руйнованих регіонів, створюють реальні проблеми для населення України (бо мають десь жити, створюють конкуренцію робочих місць і т.д.), при цьому постійно нагадуючи про те, що в житті не все так добре. Пригадаймо, як дбайливо зустрічали кримчан, що тікали з півострова (який, до речі, ніхто, на щастя, не бомбардував), і з яким роздратуванням приймають інколи луганчан та донеччан). Дуже показово. Людський ресурс «добра і турботи» теж не безмежний, він вичерпується й знову вступають в силу закони психологічного «самозахисту».
  3. Працює також і відвічний важіль: стати вищим, коли хтось принижений. Уцій ситуації ніхто не потребує правди чи розмежування справедливості й несправедливості, людей чесних і безчесних. Тут є тільки «ми» та «ви».
  4. Чим далі триватиме ця жахлива війна, тим більше будуть підігріватися настрої ненависті до Донбасу, причому ця ненависть буде тим сильніша, чим вона несправедливіша стосовно людей інтелектуальних, тих, яким боляче. Тобто сила ненависті буде пропорційна силі несправедливості.
  5. Постати проти сильного зовнішнього ворога дуже важко, натомість накинутися на слабкого свого, який від болю фактично вже конає душевно – це просто й необтяжливо. Крім того, ніхто не побачить чи реагує Путін на принизливі слова, а сказавши їх комусь із Донбасу, зразу бачиш реакцію. Отже, механізм отриманої реакції – ось іще один важіль. Чим більше ми говоримо про те, що Донбас – це не ті гобліни-найманці, дебіли, а люди різних професій, нормальні люди, тим більше викликаємо бажання нас розпинати».

Цей допис, який перепостила на своїй сторінці журналістка Тетяна Заровняя, викликав тоді шквал коментарів, більшість із яких була звинувачувальними, принизливими, причому стосувалися вони не тільки висловленого, але й особи автора. Якщо відкинути певний відсоток «ботів», то все ж картина демонструє рівень самоусвідомлення нації, що відображається в популярній сентенції: «Самі винні».

За останні два роки настрої суспільства істотно змінилися, але агресіятак швидко і простоне викорінюється, рефлексії її можна було спостерігати навіть в студентській аудиторії, хай поодинокі, та від того не менш руйнівні для громадської психології. Тому варто говорити про проблеми переселенців, сепаратизму знову й знову– від цього залежить загальне здоров’я нації, її здатність розвиватися далі.

У ці дні, коли Україна вшановує пам’ять загиблих у Бабиному Яру, варто провести паралель між подіями, розведеними в часі. Що тут спільного, спитаєте? Маніпулятивні схеми, котрими за всіх часів користується агресор.

Читаючи про ІІ Світову війну, завжди жахалася тому, що пережив єврейський народ на території цивілізованої Європи. Тепер розумію краще цю страшну й диявольську стратегію.

У той момент, коли гітлерівці почали нищити євреїв, 8 з 10 європейців пораділи, що вони не євреї й на тому заспокоїлися. 4 з 10 для впевненості почали «кидати каміння в євреїв», щоб всі обов’язково переконалися, що вони самі не євреї. Дехто «кидав» завзято й діяльно, багато махав руками й «відокремлювався» від цієї категорії людей, у чомусь винних, бо так сказали.Хтось сприяв їх нищенню.

Тільки 2 з 10 пробували говорити, що євреї, як і всі інші люди, різні, що серед них є вчені, композитори, філософи, режисери й письменники, є справжні інтелігенти. Та де там! Не на часі було про це думати в епоху суцільної трагедії. Бо кожен за себе, а над усім цим жахом майорить уже знайома нам фраза: «Самі винні»…

Така проста схема психологічних реакцій на проблему: захиститися самому, зробити вигляд, що все так, як має бути, бо мене це не стосується, сліпо вірити, що справді не торкнеться. Нині практично та сама психологічна ситуація довкола іншої категорії людей, цього разу –на окремо взятій території.

Люди так реагують не тому, що вони погані. Вони звичайні. Діють в рамках рефлексів, намагаються захиститися від проблем, навіть певною мірою піднестися над тими, кому зараз гірше, якось компенсувати свою недосконалість, невдоволення життям.

Але поки ми тут ділимося на «касти», усіх нас шиютьу дурні, наша хата горить або вже тліє. Адже «сепаратизм» не тільки в тому, щоб хотіти в Росію, він і в тому, що ми вважаємо одні території нашої країни «вартіснішими»заінші, у тому, що не цінуємо нашу цілісність… Нашу соборність.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company