Інтернетом поширюють відео, де люди на митницях говорять, як вони сумують за Україною і хочуть додому. За кордоном їх гарно приймають, але вони все ж таки гості у чужій державі. Піднесений дух, патріотизм вражають! Та чи не минула ейфорія? Як є насправді?

У німецькій землі Саксонія, в містечку Аннаберг-Буххольц з початком українсько-російської війни створили «Український дім», в якому волонтери допомагають переміщеним особам. Тут справді перебуваєш своєю серед своїх. Саме там я спілкувалася із земляками, що змушені лишити Батьківщину.

Володимир Корделюк (48 років):

«Я вже був і працював за кордоном. Тут значно краща система соціального захисту, надійне медичне страхування. Як на мене, це дуже великий плюс. Заробітна плата в Німеччині та прожитковий мінімум значно вищі. В Україні ми були залежні від кредитів, на жаль, про те, щоб купувати щось за власні кошти, годі було й мріяти. Платня не покривала всі потреби. Німеччина зустріла мою сім’ю доброзичливо, люди відкрили свої домівки, пускали до себе пожити, волонтери допомагали.
Ми їхали автівкою в невідомість, а волонтери вже шукали місце де можемо зупинитися. Для нас було головне – створити безпечні умови для дітей. Ящо відповідати на запитання де краще, то, звісно, – тут. В Німеччині можна вдихнути повітря на повні груди, розслабитись, оскільки все вирішує держава. Тут нема отих наших «дядь у кріслах», яким потрібно занести, щоб тобі щось дозволили. Тут порядок! Звичайно, були певні нюанси та затримки – ніхто ж не сподівався, що почнеться війна. Душа рветься додому, бо там усе рідне, своє, те, що створював своїми руками... Проте якщо думати про майбутнє, то в Німеччині жити легше».

Наталія Рокицька (60 років):

«На Батьківщину плануємо повертатися безумовно. Бо Батьківщина залишилася найріднішою, це те, що змінити не можна. Життя в Німеччині налогоджено добре, але все чуже. Безперечно, відчуваєш себе з одного боку начебто захищеним, з іншого – все одно тут тебе нічого не тримає. Бажання залишитися назавжди не виникає».

Настя Ковальова (16 років):

«Спочатку все здається чудовим, поведінка, ставлення німців вражає. Але з часом бачиш, що набридаєш людям, і складається враження, що вони думають як швидше від нас позбутися. Це напружує. На мою думку, це тому, що німці жили своїм життям. Не мали клопоту, аж раптом ми приїхали. Мої враження: тут дуже гарна природа, довкілля. Але інший клімат і дуже відчутно, як організм пристосовується. Я вірю, що в Україні все ще буде гаразд, все відбудуємо. Додому дуже хочеться: як не є добре в гостях, а вдома краще. Майбутнє планую в Україні. Можливо, тут більше можливостей, але рідний дім – найліпший».

Каріна Покотилова (18 років):

«Мені тут не подобається. Вдома краще. Для мене велика проблема пристосуватися до того, що магазини не працюють у неділю, а в суботу більшість закладів – лише до 12 години дня. Не знаю мови, і це дає про себе знати – також велика перепона. Хочеться додому».

Валентина Тащук (35 років):

«Я в Європі вперше, мені важко оцінити, яка вона має бути. Перше враження: люди добрі, намагаються допомагати. Дуже чисте та охайне місто, красиве, квітуче, враження найкращі. Мені нагадує Межигір’я. Важке питання про майбутнє. Я не знаю, що далі буде, звісно, я хочу додому, але мені там нема чого робити: грошей нема, роботи нема… Найперше буду думати про своїх дітей, обиратиму, як ліпше для них».

Отже, переважна більшість моїх співрозмовників хочуть повернутися додому. Хоча люди старші, бувалі радять не поспішати з поверненням: йде війна, значну територію окуповано, ворог продовжує обстрілювати ракетами мирні міста і містечка, а в деокупованих районах триває розмінування. Тому, кажуть досвідчені, треба витримати паузу.