Професор Володимир КОВАЛЕНКО: «Критично оцінюйте те, що вам розповідають, що бачите і чому вас навчають»

Фунікулер. Ще змалечку з усіх видів столичного транспорту він найбільше вабив. Є у ньому щось незвичне, навіть таємниче. Ось так, плавно видряпуючись, старенький вагончик непомітно підносить тебе з метушливого подільського гамору у лагідну тишу Володимирської гірки. Саме тут ми домовилися зустрітися з Володимиром Коваленком.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»
Володимир Сергійович КОВАЛЕНКО народився в Києві 20 червня 1941 року. Доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України.
Закінчив Київський політехнічний інститут, пройшов стажування в Московському інституті фізики АН СРСР, Бірмінгемському університеті.
Входить до п’ятірки найавторитетніших світових експертів з лазерної техніки. Читає лекції в провідних наукових центрах Великобританії, Німеччини, Канади, Китаю, Сінгапуру, США, Тайваню, Південної Кореї, Японії тощо. Дійсний член Міжнародної Академії машинобудування (СIRP), єдиний в Європі та на пострадянському просторі Почесний член Лазерного інституту Америки, обраний Видатним запрошеним професором (DVP-Distinguished Visiting Professor) багатьох іноземних університетів.
Автор понад 600 наукових статей, численних монографій, навчальних посібників, виданих в Україні, США, Болгарії, КНР, інших країнах.

– Дитиною я на Володимирській гірці проводив багато часу, – згадує Володимир Сергійович. – Народився і жив тут поруч, на Малій Підвальній. По війні батьки дуже важко працювали, дитсадків не було, а малюків на день треба було кудись прилаштовувати. Ось і були такі виховательки – бонни. Наша сусідка Віра Миколаївна Палеолог щодня по буднях приводила нас сюди – п’ять чи шість дітлахів. Так що я тут всі доріжки, стежки оббігав, кожне дерево облазив… Відтоді тут багато що змінилося, та й за річкою зовсім інший пейзаж. Але дух Володимирської гірки все ще живий. Єдине, що засмучує: зникає зелень, знищують дерева. У людей якась байдужість до рідного міста. Це дуже і дуже сумно.

– Ви народилися за два дні до початку війни…

– Так, 22 червня мама зі мною ще перебувала у пологовому будинку. Тоді так і співали: «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Вже потім, багато років по війні, на одній з наукових конференцій познайомився з німецьким вченим. Той розповідав, що його батько в той день початку війни брав участь в авіанальоті на наше місто. Ось такі бувають життєві колізії… Ми залишилися в окупації – мама не могла полишити хвору тьотю. А коли взимку 43-го тітка померла, труну з небіжчицею на санчатах мати тягла через пів-Києва на Байковий цвинтар. А мене посадовила зверху на гріб, бо не могла залишити самого…

–  Володимире Сергійовичу, Ви без перебільшення об’їздили півсвіту. Вчилися, працювали, викладали. Невже ніколи не виникало спокуси залишитися?

KOVALENKO.Статические 026–  У перші роки нашої незалежності я збирав статистичні дані. Тоді Україна мала приблизно 6,5% світового інтелектуального потенціалу. Цей показник визначає кількість вчених і інженерів у суспільстві. Пам’ятаєте, чверть століття тому нашу країну вважали кандидатом до «великої сімки» –  G7? І от ми тоді думали, кого ж варто «викинути» з «великої сімки»: Італію чи якусь іншу країну, щоб Україна посіла належне, на нашу думку, їй місце. Справді, і промисловий потенціал був величезний, і сільське господарство розвинене – на наші, звісно, мірки. А інтелектуальний потенціал навіть зашкалював! Тоді вважалося, що Україна має дуже великі перспективи поступу вперед. Це, між іншим, була оцінка авторитетного Deutsche Bank. На жаль, ці надії і прогнози не виправдалися. Безумовно, ми можемо знайти багато різних пояснень і причин, чому так сталося. Але треба більше думати про майбутнє. У мене є можливість їздити світом, і можу порівняти інтелектуальний потенціал інших країн з нашим. Слава Богу, не дивлячись навіть на значний відтік «мізків» за кордон, цей показник ще залишається досить високим. І це вселяє надію на позитивні перспективи. Я тішуся тим, що наше молоде покоління розуміє всю важливість участі в суспільному житті країни. Хоч і не так швидко, як хотілося б, але потроху формується громадянське суспільство. Саме молодь останніми роками виступає рушієм соціальних зрушень. Коли спілкуюся з нинішніми студентами, кажу їм: «Вся надія на вас! Ви енергійні, молоді. Тепер якраз така ситуація, коли ви можете знайти для себе хороші ніші. Навіть якщо поїдете кудись за кордон повчитися, ви там не будете довго жити – обов’язково повернетеся. І ваш досвід, знання знадобляться тут, в Україні». Я це стверджую з власного досвіду. Довелося доволі довго пожити закордоном. Причому, в непоганих, навіть в їхньому розумінні, умовах. Але повністю пристосуватися, адаптуватися до того життя: американського, японського, канадського, німецького чи англійського – дуже важко. Якщо народився в Україні і любиш її, то обов’язково повернешся до отчого дому.

–  Але перебування закордоном не минуло для Вас безслідно?

– Мені пощастило пожити на острівних цивілізаціях, відмінних від континентальних: в Англії, Японії, – країнах, де особливо шанують і зберігають традиції, культуру. Англія – це справді зразок розвитку суспільства в усіх напрямах. Правда, й там, як і в усьому світі, помітна деградація. Але не до такої міри, як у нас чи у тій-таки Америці. Винятком тут може бути хіба що Китай. Ця країна – моє нове захоплення. Дивуюся, як упродовж 20-30 років країна майже з нуля змогла піднятися до таких вершин. Стати однією з провідних в світі. Але Китай теж був у своєрідній ізоляції. Завдяки чому збережено культуру, традиції великого народу.

–  А Радянський Союз? Ми ж теж були ізольовані, за «залізною завісою»…

– Без сумніву. Але й там розвивалася своєрідна культура – звісно, специфічна, заідеологізована. Безумовно, було багато недоброго, навіть жахливого. Але не можна скидати з карбу явних надбань чи досягнень, даючи лише однобічні оцінки різним подіям і явищам. Справді, треба бути об’єктивним.

– Ви згадали про жахливе, а ми ось минаємо Михайлівський Золотоверхий собор, перлину зодчих Київської Русі, знищену у ті-таки радянські часи.  І слава Творцеві, відроджену з небуття в незалежній Україні. Правда, тоді, коли виростав із праху цей Собор, на Майдані знищили залишки Лядських воріт, які пережили навіть навалу орд Батия…

–  Я вам такий приклад наведу. До мене приїжджав по допомогу професор з Пармського університету. Яка у них проблема? Всередині старовинних церков і палаців на стінах неміцно тримаються неоціненні фрески, виконані великими майстрами. Батьки міста готові вкладати великі гроші в проект, щоб дистанційно, за допомогою лазера, оцінювати стан шедеврів. Я їм напівжартома дорікаю: «Ну, у вас і проблеми! У нас все просто вирішується: зруйнувати цю церкву разом з фресками, а потім побудувати нову». Може, це трохи недипломатично і навіть непатріотично, зате правдиво. Маємо багатьох людей, зокрема і на жаль, у владі з нецивілізованим, а простіше – з дрімучим мисленням.  Тому і нищаться у нашому красені-Києві старі будинки. Адже буквально на наших очах скільки зникло їх, унікальних! Скільки неповторного, суто київського пішло з нашого побуту, з нашого життя. А на схилах Дніпра виростають потворні будівлі-одоробла, які справжньому киянину і в кошмарному сні не наснилися б. Ми це, звісно, поступово усвідомлюємо, починаємо боротися, намагаємося не дозволяти цим чиновникам, цим невігласам, яких і в архітектурі, і в мистецтві нині надто багато розвелося, нівечити унікальне обличчя нашого міста. Безумовно, ніякі революційні кроки тут не допоможуть. Бо це культура, освіта. Це приходить поступово. Головне, щоб ми не втратили те, що лишилося.

–  Як Ви долучилися до лазерної тематики?

–  Свого часу, коли вивчав обробку металів різанням, думав: «Боже мій, невже і я працюватиму за всіма цими методиками, якими до мене користуються вже 200 років? І що? На це покласти все життя?!» А тут якраз професор Сергій Олексійович Картавов, декан механічного факультету КПІ, завідувач кафедри технологій машинобудування, випускник Петербурзького Технологічного Інституту, сказав мені: «Володимире Сергійовичу, а якщо вам тему підкину: використання світлового променю для обробки матеріалів»? – «А що це таке?», –  питаю. – «Я, по щирості, сам нічого не знаю, але прочитав в науковому журналі, що люди створюють таку штукенцію. Це має бути щось унікальне!»

KOVALENKO.Статические 047Я взявся за тему і не каюсь. Це справді цікаво! Головним чином, ти працюєш головою. Не тільки мізками, а власне головою. В сенсі – коли пробиваєш стіну. Перш за все у тебе є віра: лазерний промінь можна використовувати в різних галузях і досягти цікавих результатів. Нині лазерні технології – у більш ніж 360 областях людської діяльності. Йдемо далі, в нанотехнології. Справді, можна працювати і на такому рівні: вирощувати біологічні тканини, «ремонтувати» людей, створювати нові матеріали… Часом думаєш: як здорово, все ж були люди –  підказали молоді, що можна йти таким шляхом. Втім, переконаний –  кожна людина повинна мати суб’єктивну думку про те, що відбувається. Тому кажу студентам: критично оцінюйте те, що вам розповідають, що бачите і чому вас навчають. Так треба. Це закон життя. Бо інакше не буде ніякого прогресу, не буде просування вперед. Пропонуйте якісь божевільні ідеї, давайте зачепимося за це, візьмемо в розробку… У мене завжди був аргумент: і через асфальт травинка пробивається! Чому ж нова гарна ідея не проб’ється? Обов’язково проб’ється!

–  За радянських часів лазерна тематика була «закритою»? У спілкуванні з «органами» проблем не виникало?

–  Знаєте, мені небезпеки вистачало і в роботі з лазерами. Я справді йшов новим важким шляхом. Тому мене зараз і називають одним із засновників лазерних технологій в світі. Таким собі лазерним динозавром! Адже перші дослідження в цій галузі почав понад півстоліття тому, в 1964 році. Пам’ятаю, опублікував в Україні один примітивний, як мені тоді здавалося, матеріал: «Прошивка лазерним променем отворів діаметром 200 мікрометрів». І прийшов лист з Москви: «Він не дотримується політики партії уряду! Дослідження в області лазерної технології заборонені для друку!» Мене викликали в спеціальну кімнату: «Що ж ви розсекречуєте матеріали, даєте цінні поради нашим супротивникам?» Спершу таки злякався, а потім розлютився: «Знаєте, на тому обладнанні і в тих умовах, де я працюю, всі отримані результати недостовірні. По суті – це дезінформація». Я, звичайно, лукавив, але спрацювало. Того разу від мене відчепилися, але я можу навести багато подібних прикладів. Це зараз здається кумедним, а тоді…

–  Скажіть, як Вас пойменували «містером Лазером»?

–  Була така історія. На початку 90-х приїхав до Америки. Ходив, як то кажуть, «з роззявленим ротом»: все було цікаво і незвично. І якось ми з Чарлі Олбрайтом, професором університету Огайо, зайшли в магазин електроніки. Дивлюся – на прилавку лазерна указка. Сто доларів коштувала така іграшка. Тоді така сума для нас була неабиякою. Чарлі спитав: «Тобі подобається?», –  «Так, але…» І мій американський колега звернувся до власника магазину: «Ось головний лазерник з Радянського Союзу, його можна назвати «містер Лазер». Він ніколи не бачив такого маленького лазера. Бо його лазерна установка займає пів-кімнати, а тут отака манюнька цяцька. Але він злякався, коли ви сказали, що вона коштує сто доларів», – «Це справді «містер Лазер»? Тоді віддаю йому за півціни!» І я купив, хоч для мене це теж були величезні гроші. І зараз на її прикладі демонструю студентам еволюцію лазерних систем. Тепер та указка в порівнянні з сучасними має вигляд велета. Нині є взагалі надмініатюрні прилади! Нещодавно був у Штатах, бачив так званий діодний лазер. Його діаметр – 14 нанометрів. У десять тисяч разів тонший за людське волосся!

Не так давно в Китаї спілкувався з німецьким професором Мюллером. Людина надзвичайна: фізик, математик, хімік, біохімік, фізіолог! І він у мене буквально вчепився: волів дізнатися, як можна лазерним променем проводити внутрішньоклітинне діагностування. Цей німецький вчений працював над створенням в Китаї дослідницького центру. Я йому кажу: «Навіщо ти так багато зайвого часу витрачаєш? У тебе ж на батьківщині вже є такий центр». А він у відповідь: «У нас така бюрократія, стільки папірців треба писати, щоб отримати фінансування від федерального уряду!»

–  А які перспективи розвитку науки у нашій країні, зокрема, у вивченні та впровадженні нанотехнологій?

–  Мені здається, що керівники, причетні до науки (я їх тільки так можу назвати), зрозуміли: якщо нині не займатися нанотехнологіями, то зовсім відстанемо. Якось мене як експерта запросили взяти участь у визначенні найбільш пріоритетних для нашої країни напрямів розвитку науки. Безумовно, я надав свої пропозиції. А мені у відповідь: це дуже багато, потрібно список скоротити, і вкажіть скільки потрібно коштів на розвиток – у перспективі, на п’ять, десять, двадцять п’ять років. Я їм написав: «Пріоритетні напрями науки в тисячах гривень не вимірюються». Це ж питання життєвої ваги! Якщо сьогодні не будемо відстежувати чим дихає світова наука, то ми вже ніколи не станемо урівень! Ми спілкуємося з іноземними колегами, і хоча б знаємо, що робиться нового в науковому світі. Іноді беремо невелику посильну участь в міжнародних програмах. Тож ми ще не зовсім на узбіччі світових наукових тенденцій. Такої лінії поведінки треба і надалі дотримуватися. Інакше залишимося осторонь науково-технічного прогресу. А сьогоднішній стан української науки і освіти не витримує жодної критики.

KOVALENKO.Статические 030Сподіваюся, наша наука не буде остаточно знищена. І згодом оцінять те, що ми зробили. У тім числі і в лазерних технологіях. Справді, у нас є потенціал, можемо досягти багато. Весь час товчу своїм студентам: не здавайтеся! Як сказав великий китайський філософ Конфуцій: «Вчитися, вчитися і вчитися, і тільки тоді ви подолаєте всі перепони, що виникають на шляху до успіху». Нагадують вам щось ці слова? Нагадують! Але цій мудрості близько двох тисяч років! Ми справді мусимо невтомно вчитися. Ще про стільки треба дізнатися!

Правда, є інша велика мудрість: чим більше знаєш – розумієш, що нічого не знаєш. Це ще Сократ підмітив…

Наш час на Володимирській гірці непомітно змайнув.

–  Саме тут ще залишилася справжня київська аура, –  сказав наостанок Володимир Сергійович. –  Мало де у світі можна так відпочивати душею. А взагалі, Київ – це найкраще місто на планеті! Таких парків, таких святих місць не побачиш ніде.

Ми попрощалися. Професор попрямував алеєю, і старі дерева, лагідно зімкнувши над ним крони, згадували його ще безтурботним хлопчиськом.

Коментарі до Професор Володимир КОВАЛЕНКО: «Критично оцінюйте те, що вам розповідають, що бачите і чому вас навчають»

  1. Нажаль так буває… Ідуть з життя кращі сини українського народу.
    От і сьогодні 30 квітня 2022 року ми втратили світлу людину, колегу, наставника, товариша, друга.
    На вісімдесят першому році життя пішов від нас Коваленко Володимир Сергійович.
    Видатний вчений, його невичерпна життєва енергія та ентузіазм надихали нас на наукові звершення.
    Талановитий викладач з безмежним досвідом та глибинними знаннями, якими Він щедро наділяв усіх та виховав незліченну когорту учнів та послідовників. Його непохитна віра у справедливість та величність розуму вела до прогресу та процвітання.
    Неперевершений співрозмовник з тонким неповторним гумором та умінням знайти правильне слово для кожного.
    Натхненний патріот, що віддавав знання та душу заради процвітання рідної землі.
    Як батько піклувався про долю кожного, чуйно сприймав проблеми людей.
    Ось така це була людина, велика і близька!

    Світла пам’ять про Володимира Сергійовича залишиться назавжди у наших серцях!

  2. Ілля сказав:

    Я хочу віддати шану та велику повагу цієї людині, яку я особисто знав, був з нею знайомий і підтримував теплі дружні стосунки на грунті зайняття спортом. Фактично кожного ранку ми з ним зустричалися на спортивному майданчику на Черепановій горі( резервне поле НСК Олимпийський). Завдяки Володимиру Сергійовичу, ми відстояли спортивний майданчик що там знаходився і навіть домоглися побудови нового з сучасними тренажерами. Світла пам’ять Володимиру Сергійовичу Коваленко.

  3. Ілля сказав:

    Хочу віддати шану та велику повагу цієї гарній та справедливій людині. Я був особисто знайомий та підтримував дружні стосунки з Володимиром Сергійовичем на грунті ранкових зайнять спортом на ” Черепановій горі”(Резервне поле) НСК Олимпийський”. Ми займалися спортом в ранці май же кожного дня, хочу додати, що коли наші чиновники намагалися прибрати спортмайданчик, то Володимир Сергійович прийняв саму акттвну участь у його захисті та збереженні. Скажу більше. Завдяки його авторитету чиновники змушені були встановити навіть нові тренажери, які і зараз використовуються для зайнять спортом громадою Печерського району м. Києва. Світла пам’ять Володимиру Сергійовичу.

Залишити відповідь до Віктор Дубнюк Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company