Столичний вокзал, мов неприступна фортеця, величаво зирить на людський мурашник, облизує сухі вуста, які катував холодний вітер усю ніч. Щоразу, як тільки опиняюся тут, з’являється відчуття тривоги. Тільки-но автоматичні двері з напускною паузою милостиво впускають тебе всередину і крижаний голос гучномовця вітає нагадуванням, що ти на київському вокзалі, миттю зникає відчуття безпеки. Протяги тут холодні, навіть влітку «ріжуть» спину, що вже говорити про жовтневу прохолоду, яка змушує тремтіти та їжачитись.

Щохвилини повз тебе мерехтять постаті. Привиди: з’являються швидко, зникають ще швидше, не згадаєш навіть, у що вдягнені. Обличчя ніколи не запам’ятовуються, бо по-перше, зір зраджує, а по-друге, люди, здається, не хочуть бути впізнаваними. Хтось, зморений довгою поїздкою в «добитому» вагоні, – без макіяжу, без настрою… Комусь треба якомога швидше скочити в таксі…

Навіть передчуття радісної зустрічі не зігріває, поки чекаєш на повідомлення про потяг, що колись-таки має пристати до рідної платформи. Звісно, думка про теплі обійми, яких так чекала, дарує крапельку щастя. Молодик придивляється, кидає оком на мої коліна, що тремтять, і, певно, силкується збагнути чого б то: від холоду чи від нервів?

Оточена привидами та кам’яницею, молюсь на табло. Приїхала раніше, а тепер полонянка часу. Ще десять хвилин і хтось споглядатиме, як двоє обіймаються та йдуть собі. Але поки що стою одна, вчепившись у новий рюкзак, аби його не зірвали з плеча. Пориви вітру сушать обличчя, куйовдять та плутають волосся.

Аромат розчинної кави не бадьорить – лиш судомить шлунок. Спускаюсь на платформу, гаючи час. Тут найбільша людська течія. Привиди тут не мають опертя.

Тим часом гуркіт наближається. Гучномовець байдуже проказує номер і звідки той прибулець рейки трудить. Потяг біжить на свій вокзал, як син поспішає в обійми до нені. Десь лишилися багряні ліси, стрімкі пагорби і видолинки, мости і станції, розлуки і прощання.