Ребуси Ороса

Цілий тиждень похапцем – трохи зрання, трохи вдень і на ніч, доки сон не зморить – втішався чтивом Ярослава Ороса. Його нова книжка «Чара: історія хвороби» з’явилась у видавництві «Нове дихання», що пов’язане з ім’ям Володимира Даниленка. Книжка штибна, багатьма місцями «шерехата», багатовимірна і суперечлива.

Книжка одверто антагоністична християнству, хоч і без войовничого шаблюцтва. Книжка, зокрема мені, посіяла сум’яття, бо ніби з волі потойбічних сил навернулася одразу після вкотре перечитаного роману Валерія Шевчука «На полі смиренному», що є своєрідною психологічною травестією славетного «Патерика печерського». Отже, «Патерик», потрактований магічним пером Шевчука, а за тим одразу й «Чара» Ороса — ніби крижаної води до тріскучої ватри…

Проте я люблю контрастний душ, і у чтиві також, і хоча більше горнуся до Валерія Шевчука, однак стиль Ярослава Ороса з його розкутим місіонерством арійства — і зачіпає, і хвилює, і бентежить, і спонукає до розмислів…

Але перш, ніж взятись до важливого і стрижневого, власне, заради чого, напевно ж, і ліпилося до купи так багато слів, автор починає з інтригуючої «місяшної» інтродукції, де йдеться зовсім не про місяць, якщо хтось подумав, а про «місяшника, особу, в якої з настанням нового місяця, змінюється стать».

Овсієві, так звуть сього незвичного чоловіка, відведено цілий вступний розділ, що має гучну, але сумнівну назву «Божа дорога». Овсій шукає роботи, тиняється містом, зазирає у вітрини магазинів із книжками, і за тим заняттям потрапляє на очі такому собі покровителеві — метру Боні. Цей загадковий і непевний тип – езотерик, психопрактик, лікар-психіатр, практикуючий духівник, самовідданий баїльник-адепт, утихомирювач душевних хвороб, а до того ще й навдивовижу талановитий портретист-перебендя має в середмісті офіс, де на стінах висять шаржі його пензля, списані із пацієнтів, і куди отак одразу він бере Овсія, не яко «секретутку» на ресепшн, як тому здалося попервах, а як свою, довірену людину.

Овсій – «неодружений, у війську не служив, по лазнях не шастав. Усамітнено мешкає в однокімнатній ошатній квартирі, затлумленій стародавніми першодруками та добіркою сущих видань.., насамперед академічної і модерної поезії…». За кілька років до пенсії його викинули з друкарні «за профнездатність, позаяк офсетний друк повністю витіснив глибокий, а заодно у державній розбазареній поліграфії відбулася революція».

І ось, учора безробітний, а сьогодні Овсій – вже до певної міри маєстатний газда офісу психоаналітика, куди заходять поважні люди. Він призвичаївся, йому подобається. Метра Боні місяцями нема. Метр тиняється симпозіумами, закордонними вояжами. Овсій натомість має тепер гроші і доста вільного на роздуми часу, він неквапом переповідає прожите життя, де з нетерпінням чекав нового місяця, коли втратить чоловічий ефект, коли його «уд увігнеться, втиснеться самотужки у нірку, замість того набубнявіє брость, немовби ружа розповита, відтак… чекання.., щоб знову стати повноцінним чоловіком…». При цій статевій турбулентності Овсій відбивається від педерастів, «які ще за «совка» трималися купно, а тепер і поготів», порівнює себе із альбатросом, утаємниченим блукачем океанів, як у відомому вірші Бодлера, перекладеному Дмитром Павличком…

Все ця оповідка сприймається захоплююче, з тривкою інтригою, але після п’ятого десятка сторінок думка доскіпливо починає підпрасовувати, навіть кепкувати свідомістю: а де ж тая Божа дорога? Натомість маємо нову, розлогу, на багато друкованих сторінок ретроспективу з Чорнобилем, з Горбачовим і Гельмутом Колем, з подорожжю Овсія до Москви, де він дивиться на «аксакала в мавзолеї», потім потайки вболіває за Динамо (Київ) у грі з Торпедо (Москва) на стадіоні автозаводу імені лєніского камсамола, де глядачі несамовито кричать: «Сало, сало»…

Овсій запрошує до Боніного офісу своїх «закадичних корефанів», купує добре «пійло» і хорошу закусь. Він має філософський умоглядний чин на пиятику: «Упийся до срачки, проспися, та за те, що нализався без краю вчора, а сьогодні не знаєш куди голову притулити.., – не кайся. Відпустить… На те вона й оковита, що дарує за чаркою щиру розмову. Тільки пий з одним, двома-трьома, не більше, надійними випиваками. Друзями. Товаришами по чарці. Остерігайся п’яндиг, ледацюг підступних, які сьогодні, бо частуєш їх за свій рахунок, клянуться тобі у повазі, а завтра підставлять, здадуть за милу, просяклу бражкою душу…»

У хмільній і гречній компанії Овсія з Вітьком Мордвином, в їхній жвавій розмові спливає Володимир Винниченко та його оповідання «Матвій Безодня», яке він написав 1908 року і одразу надіслав Євгенові Чикаленку, а той читав його Михайлові Коцюбинському, що якраз у нього гостював, і вони дійшли згоди, що то є «неймовірна видумка»: щоби баба Мокря з’їла унука… А потім був 1933-й… «Але віщий Винниченко з невпевненим у людоїдстві українців Чикаленком через свою щиру любов до Батьківщини змушені були покутувати анахоретами на чужині. А від Тичининого кларнета, як відомо, лише «пофарбована дудка зосталась»…

Заходив до офісу і Мірча Лебедь, однокашник, який свого часу прилаштував безробітного Овсія до праці в… елітарній трупарні. Їхні хмільні бесіди «виводять» читача вже на Богдана Сташинського та Степана Бандеру, «хрестять» паралелями з Олесем Гончаром та Героєм України Григорієм Омельченком… Читаємо тут і про Василя Герасим’юка, який деякий час на Українському радіо «заробляв на хліб та оковиту», про Марію Матіос з її «Солодкою Дарусею» та «яструбками»… Йдеться про прем’єр-міністра Карпатської України Августина Волошина та керівника контррозвідки Мадярщини Шандора Нальлучкаї, які зійшлися у двобої під Хустом… Знову спливає Володимир Винниченко, який 1928 року мешкав у Парижі, і якого запросили на перегляд українських фільмів, зокрема «Звенигора» Олександра Довженка. Після чого Винниченко занотував у своєму щоденнику: «… Соромно було думати, що на перегляді картини є французи».

Словом, стільки всього і одразу, що я ніяк не міг вкмітити (як любить повторювати Ярослав Орос) куди автор веде і що в’яже докупи. Аж наприкінці розділу рушниця на стіні.., а в «Чарі» — порцелянова попільничка на сейфі — «вистрілила». Щодо попільнички, то метр Боня, якому вона дісталась від верховинця, останнього з волхвів білих горватів, одразу попереджав Овсія: не дай, Бог, «забичкувати» в ній недопалок або струсити попіл…

Овсій довго тримався та все ж ослухався. І щойно він запопелив порцелянове дно, як звідти зблиснуло «око циклопа», а ще за мить в ту улоговину окотилося, покрите безбарвною слиззю, біле-білясте козенятко, завбільшки з мізинець… «… В передріздвяний вечір, ідучи від хати до хати, на ясному, рясно вкритому зорями небі, справно осявала нам дорогу Божа дорога, зокрема зірки в сузірї Візничий, де найбільш помітна з них Коза… Згадавши своє дитинство й колядників, я нарешті збагнув, чому, власне, козенятко з’явилось переді мною: місячником і сонцепоклонником, який не перший рік сповідує арійство та заперечує християнство як світогляд українського народу».

З тим дивним вибриком попільнички безслідно та без жодних післямов зникає і метр Боня, і сам Овсій Попільний (за якими щиро жаль – авт.), а натомість динамічне і модерне, не штукарське і класичне повістярство стає раптом фантасмагорією, якоюсь суцільною химерією, з часовими і дійовими проваллями, над якими сяє Арктойська зоря, де є Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош.., де п’ята цивілізація аріїв добігає кінця і слід готуватись до наступного, шостого переставлення, що іменуватиметься Доба Дінапра…

Овсій Попільний зник. Ніби корова язиком злизала. Але ж автор навіщось штовхав його в спину зі сторінки на сторінку, розсував штахетини абзаців, аби той пролазив далі, тримав його попід руки, мов пораненого побратима, а потім взяв і кинув, і пішов, не обернувшись…

Натомість з’являється великий Арієць, що прошкує Києвом, але довго тут не затримується, а опиняється і переносить читача до «Паланки великого Арійця», такого собі модифікованого маєтку, покинутої вівчарні, обнесеної тисовим частоколом. Паланка – «заборонена для стороннього ока. Хто з цікавості і без дозволу просуне сюди голову, буде тяжко покараний»…

Паланка начебто належить Арійцю, хоч насправді в осідку порядкують духи. Арієць лише фарбами передає нащадкам ототожнення. Він працює квачиком на ґрунтовці. Арієць квапиться, аби безсмертні духи лягли на його полотно і не розчинилися безслідно у синьовирі видозмінювання. Він бере на себе обов’язок опікуна пращурів. Так з-під його квачика з’являються чолжони, яким згодом у паланці стало затісно й вони розбрелися хто куди. Великий Арієць лишається сам у робітні перед безліччю рисунків, полотен. Він невпинно працює, щоби передати нащадкам їхній первісний образ…

«До робітні увійшла одна з його послушниць у бузковому пеньюарі, чорних панчохах і босоніжках на високих підборах, тримає тацю:
— Пан буде каву? – подає насторожено чашечку.
Він невдоволено кинув оком на її ледве приховані принади, сьорбнув для годиться:
— Гаразд… Я вдовольню твою хіть, — рішуче повернувся до спраглої. – Ставай рачки…»…

Забави Арійця за тисовим частоколом вартують окремої бесіди під кутом невмирущого і завжди актуального життєпису Камасутри, причому українські унікальні витребеньки з тієї живої практики слід негайно б запатентувати, взявши за першоджерела якраз книжку Ярослава Ороса, бо вкрадуть, як у Івана Пулюя рентгенівське проміння…

Зрештою, якщо відверто, то я знову не вкмітив прихованого сенсу тих численних сексуальних сцен великого Арійця із послушницями, що розтяглись на цілий розділ. У Ярослава Ороса, правда, і на цей випадок є відповідь: «Чоловіче майже втрачено, переважає жіноче. Мужність одійшла з вояками УПА в могилу й замість неї порядкує слабкість. По селах та містечках з ранку до вечора швендяють у тумані п’яниці. Наркомани та примари без кола і двора. Триває сплановане знищення народу. Може й добре… Натомість збережуться стійкі й непохитні»…

Тим часом аж у третьому розділі, принаймні мені, трохи «розвидняється» і сходить арійське сонце. «Не обтяжений марнотами, простуєш Арійським Простором один і належиш лише собі. Там, розумієш, — підуть інші, устелять шлях… Гуртом буде закладена паланка Яжба (Я ж бо Бог, а Бог – Яжбо). Той посад я вже бачу, та ще не смію переступити священний поріг, увійти до господи, споганений скороминущим Часом».

Що ж поза Часом?

А поза часом те, що «люди вірять у чудо, лишень не в себе… Християнство відібрало в людини віру в себе і поставило її на коліна перед розпукою. Така релігія на руку махлярам… Тутешняки сумлінно, вже тисяча років, вірують у спасителя, що на віслюкові завітає нарешті й до них із Єрусалима, покарає їх, а жінок їхніх ощасливить своїм обрізаним череслом».

У спільники і однодумці автор кличе Івана Франка, який «розвінчав абсурдність «Біблії», засудив юдеїв за підступність, докоряв землячкам за байдужість…». Хворий артритом письменник, автор безлічі наукових праць і художніх творів, що їх написав більше, ніж усі його землячки разом узяті.., помирав нікому непотрібний у холодному Львові при випадкових людях, у чужій сорочці та в чужій могилі…

Таких, як Іван Якович було багато. До авторських антихристиянських спільників я б додав, скажімо, злочинця Емменбергера із повісті «Підозра» Фрідріха Дюрренматта, який обґрунтовано доводить, що християни є християнами тільки через непорозуміння. Чи Саніна із однойменного роману Михайла Арцибашева. Роману, до речі, на довгі десятиліття забороненого у російській імперії та Європі, а на автора накладено церковну анафему.

Що ж такого страшного та «порнографічного» писав Арцибашев? А ось: «На людську особистість, занадто шалену, щоб лишатись рабом, християнство одягло покаянну власницю і сховало під нею всі барви вільного людського духу… Воно обмануло сильних, які могли б зараз, уже сьогодні взяти в руки своє щастя, і осередок ваги їхнього життя перенесло в майбутнє, у мрію про те, чого не існує, про те, чого ніхто з них ніколи не побачить… і вся краса життя зникла: загинули відвага, вільна пристрасть, краса, лишились тільки обов’язок і безглузда мрія про майбутню золоту добу… для інших звичайно!.. Так християнство відіграло паскудну роль, і ім’я Христа ще довго лежатиме прокляттям на людстві!..»

Звісно, «Чару» Ярослава Ороса навряд чи хтось заборонятиме та й жодні анафеми авторові, либонь, не загрожують. Як не загрожує, на жаль, і те, що його непроста для прочитання повість може стати знаменом цілому поколінню вдумливих людей, чим, скажімо, свого часу стала повість «Над прірвою у житі» Селінджера чи «Гра в бісер» Гессе. Але зовсім не тому, що фантасмагоріям Ороса бракує обширу чи глибини, а тому, що від часу Івана Яковича Франка українське суспільство мало чим змінилося.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company