Різдво

Здається, чайник закипів. Хвилин тридцять тому, може й більше. Вже давно вона не слідкує за цим, бо досі не звикла пити чай на самоті.

Сьогодні вона прокинулася ще більше роздратованою, ніж зазвичай – білий, наче шкіра у покійника, сніг не зробить їй настрою, а із пробудженням сонця лише боляче вдарить по очах. На вулиці і так холодно.

Їжа на смак з кожним днем все гірша й гірша. Ніхто не скаже, чи це насправді, чи то лише їй так здається. Для неї смачні харчі ніколи не були головним у житті, до того ж готувати ні для кого.

Батареї холодні. Наче шкіра в покійника. Нема бажання телефонувати майстру: не така вона чутлива до холоду, а грошей все ще не вистачає.

Син подзвонив попередити, що вони не приїдуть. Вирішили святкувати в тещі. Дванадцять страв вже давно не дванадцять, навіть не шість. Їй вистачить й однієї. На столі розпластався оселедець. Нікому не потрібний, задублий. Наче… точно. З нього стирчить ніж – старий, тупий і незворушний , мовби…

Сльоза падає на дерев’яну дошку, розбиваючись на міріади діамантів. Гуркіт пострілів, які вона ніколи не чула, розверзається у її голові. Вибухи та крики. Кожен вечір перед сном вона не може їх заглушити, аби не опинитися уві сні на полі бою. Полі, на якому ніколи не була. Але відчуває його кожного дня. Вона також на війні.

Дзвінок у двері. Цього звуку не лунало у квартирі вже цілу вічність. Вона звикла до тиші.

– Хто там? – вже забула, як це, розмовляти.

– Відкрий, тоді дізнаєшся.

Двері незвичайно легко відчиняються – на килимку два важкі чоботи. Білий, неначе молоко, сніг тепер і на підлозі. Але це не має значення.

Вона кидається в обійми темно-зеленої форми, такої теплої, немов трава під палючим сонцем.

Знов падає сльоза. Гаряча, наче любов.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company