Різдвяна казка Двох

Взірцем любові, ніжності, невмирущості почуттів і поваги одне до одного є мої дідусь та бабуся. Історію їхнього кохання я чула безліч разів, проте щоразу вона звучить по- новому, постає незвичними відтінками й емоціями.

– Після четвертого інститутського курсу, – починає дідусь, – нас, десятеро студентів, відправили на практику до Криму, в Алушту. Поселили у будинок відпочинку «Юність». Одного разу я бродив біля моря і побачив її – чарівну молоду дівчину з тугим чорним волоссям та карими очима. Вона сиділа на ліжнику. До неї раптом підійшов фотограф. Я не розгубився і тієї ж миті сів поруч з нею…

Спалах фотоапарата,.. я спромігся на якийсь невдалий жарт… Але вона щиро засміялась. Я ніколи не чув такого сміху – ніжного і дзвінкого водночас… Пообідньої пори ми з одногрупниками пішли до їдальні. Щойно я зібрався вмоститися на стілець, як за моєю спиною його хтось рвучко висмикнув. Я, звісно ж, гепнувся на підлогу. Вже відкрив рота, щоб сваритися, але почув той самий дивовижний сміх. Це була вона…

Как упал в столовой – твой задорный смех

Сразу я услышал, не услышать было грех,

написав дідусь у своєму щоденнику, і відтоді став «поетом».

А увечері були танці. Дідусь того дня святкував іменини. Зібралася дружна компанія. Дідусь запросив і її. Замовили великий торт. Від ґречного іменинника їй вділили цілих два шматочки! І вона знову дзвінкала сміхом. Уранці вони стрілися біля моря. Дідусь домовився про човен і вони рушили далеко від берега, де плавали великі медузи… Він розповідав їй про життя, його, пригадує, у ці хвилини несподівано потягло на глибокі філософські розмисли.

– Мені здавалося, – дідусь говорить як по писаному, – що я знаю її багато років. Ніби ми були знайомі ще в минулому житті, а тепер знову щасливо знайшли одне одного… І раптом чую її голос: вже за 3 дні має повертатися додому…

До її від’їзду вони не розлучалися. Ні на мить. Йому на той час виповнилося 29, але він почувався біля неї школярем, ніяковів і соромився. Збирав для неї шишки, дарував троянди і римував вірші:

Рвал тебе я розы, шишки с ели рвал,

В лодке по морю катал.

Вечером гуляли под светом луны…

Лунную дорожку не забудем мы.

Три дні промайнули ніби мить. Вона поїхала. А він пообіцяв, що приїде до неї… Ледь не щодня в його щоденнику додавалося віршованих рядків.

Только через месяц я приехал к вам,

Ты меня встречала, думала обман!

Так встречались год мы, может, полтора,

Значит смех в столовой – то была судьба!

Далекого 1973-го, якраз на Різдво, вони й побралися. А невдовзі у них народилась доня. Моя мама.

– Все наше подружнє життя, – сіє теплим зором бабуся, – було радісним і щасливим. Попри труднощі, негаразди… Ці роки, як у тій пісні – наше багатство. Вони найцінніші.

Отака Різдвяна казка про вічні людські почуття. Народжена біля моря. Відтоді найулюбленішим місцем відпочинку бабусі і дідуся стало саме те узбережжя, де вони знайшлися одне для одного… І для мене.

Дідусь щасливо мружиться, а я читаю в його щоденнику рядки з вижовклим чорнилом:

Я благодарен той судьбе, что нас свела с тобой!
Ми познакомились, где шумит морской прибой
И верю я, ми доживём до нашей Свадьбы Золотой!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company