Роз`єднує  не правда, а її тлумачення

Міжнародний центр оборони та безпеки запросив істориків та політологів на онлайн-дискусію про вплив історичного минулого на сьогоднішні реалії, про те, чому трактування подій і фактів обростає ідеологічними мушлями.
У наш час між країнами колишнього Радянського Союзу загострилася боротьба за об’єктивний історичний наратив. Суто історичні події та їхнє трактування переходять на рівень державної політики.
 Чи існує для країн пострадянського простору перспектива єдиної історичної правди? Чи переосмислення трагедій ХХ століття сприятиме консолідації?

Політичний коментатор німецького мовника «Deutsche Welle» та російський журналіст Константін Еггерт вважає, що творення нової російської ідентичності спеціально «припасованими» історичними фактами – це нині  найважливіше завданням президента Владіміра Путіна і його режиму.

–  Можливо, це навіть найважливіша проблема після особистої проблеми владних повноважень. Абсолютно очевидно: Путін бачить своє історичне завдання в тому, щоб подолати «приниження» після поразки у «холодній війні». Одне із завдань – створити «єдину» й «оновлену» історію Росії з таким «героїчним минулим», яке стане об’єктом гордості, радості і захоплення пересічних росіян.

Пан Еггерт  висловив сподівання, що з часом російський народ зможе об’єктивно прочитати свою історію, побачити світлі й темні її сторони. Не впадаючи в крайнощі. Нині ж, на його думку, з офіційною Росією, а відтак і з офіційною російською наукою нічого обговорювати не можна. Історична концепція, яку активно просуває Кремль і всередині країни, і поза нею, для нього значно більше, ніж просто частина політичного процесу. Це перегляд історії, переконаний Костянтин Еггерт.

Зазначимо, таке вже було недалекого минулого, за часів більшовизму, по яких так ностальгують верховоди Кремля. Волюнтаризм в історії такий же небезпечний, як і директивні партійні експерименти над економікою.

Путін не єдиний, хто намагається просувати цю подобу підходів до   історичної науки. Але через вплив Росії, її «правда» стала вагомим фактором світової політики, найперше, в регіоні Балтії та Центральної і Східної Європи. «Оновлену» російську історію зведено буквально до кількох десятиліть, якщо не сказати років, ХХ століття. Другу світову війну, названу ще більшовицькою історіографією «Великою вітчизняною», і нині обрано головним валом, на який намотують усі елементи російської ідентичності. Звідси чисто російське, далеке від реалій, трактування війни, особливо її початкового періоду 1939-1941 років, коли Радянський Союз виступав спільником гітлерівської Німеччини.

Константін Еггерт переконаний: для ментального сьогодення Росії військове вторгнення в Україну стало «третьою вітчизняною війною», одним із рушіїв зовнішньополітичної пропаганди. У кривому дзеркалі кремлівської пропаганди НАТО сьогодні – це Гітлер вчора,  а «бандерівці» сьогодні – вчорашні поліцаї. Тобто у росіян дуже чіткий зв’язок з нав’язаними владою «історичними» уявленнями. І поки в Росії не зміниться політичний режим, говорити про тамтешню історію як науку дуже складно, підсумовує Константін Еггерт.

Але й після переінакшення режиму ситуація швидко не зміниться. Путін піде, а те, що після нього залишиться, ще довго впливатиме на свідомість російських громадян, на їхнє світосприйняття. Тому для лікування суспільних хвороб потрібна не лише об’єктивна інформація, а й тривалий час.

Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак погоджується, що для держав пострадянського простору немає перспективи єдиної історичної правди.

– Для загального об’єктивного потрактування історії потрібно, щоб вона була спільною. Такого немає і ближчим часом навряд чи буде. У будь-якому співтоваристві, навіть на рівні міста чи області, наративи завжди різні, а тим більше, якщо ми говоримо про такі країни, як балтійські держави, Польщу, Україну, Росію. Максимальне завдання – примирити наші народи в оцінці і трактуванні дражливих подій, – вважає історик. І пояснює: Україна має добрі шанси, вона дуже різна як культурно, так і регіонально, мовно. Завдання для істориків і громадян – не створювати загальну пам’ять, а примирити різні точки зору, щоб ми  могли між собою безконфліктно співіснувати.

Якщо в Росії досягли консенсусу щодо Другої світової війни, бо для її громадян це «Велика вітчизняна», то в українців такої одностайності немає. І в цьому між нами суттєва різниця. Історична пам’ять емоційна, вона як суспільний наркотик. А для Росії «героїчне» минуле стало компенсацією за невдачі в реформах, переконаний Ярослав Грицак.

– Найважливішим інструментом примирення має стати повага до носіїв різної пам’яті, поєднана історичною справедливістю, – перебирає слово Антон Дробович, директор Інституту національної пам’яті України. На його погляд, переосмислення трагедій ХХ століття може сприяти консолідації Європи та України, якщо ми будемо готові до компромісів та об’єктивного ставлення до історичної правди.

– Чи відповідальні українці за  своє перебування в СРСР? То було колаборантство чи більшовицька окупація? Ми співучасники Великого террору і Голодомору, чи вважаємо себе лише жертвами? Суспільство має відповісти на ці та інші запитання, і тоді ми отримаємо шанс на порозуміння, – вважає пан Дробович.

Серед тем, в яких має бути обізнаний загал, – правда про Другу світову війну.

– Можна заявити, що ми народ-переможець і перед нами всі повинні схиляти голови. А можна розповісти правду. У складний час  СРСР одночасно звільняв Європу і став її окупантом, – зазначив Антон Дробович. І додав: історична правда, фахово подана, стане ліками для суспільства,

Інститут національної пам’яті, запевняє його очільник, готовий співпрацювати з польськими колегами задля з’ясування  історичної правди і примирення.

– Маємо конкретну пакетну пропозицію, як розгорнути таку співпрацю,  – пояснив Антон Дробович. – Цей пакет містить два блоки.  Перший –   українсько-польські історичні стосунки. Непрості, а тому такі, що потребують якісного діалогу. Йдеться не лише про глобальні питання, а й про цілком конкретні: збереження могил наших діячів,  різних пам’яток, монументів і так далі. Другий блок – це наше консолідоване протистояння та опір агресивним втручанням у нашу історичну пам’ять. Найперше, з боку Росії. Поки що пропозиції наших істориків обговорено на рівні посольств. Польща обіцяє їх вивчити, а тим часом у нашому діалозі виникла пауза.

Голова відділу зв’язків з громадськістю та співробітництва Інституту історичної пам’яті Естонії Сєргєй Метлєв розповів, що науковці їхнього інституту роблять акцент на дослідженні сталінських репресій. Аби ясно зрозуміти витоки того, що відбувалося з країною та її народом.

– Очевидно, що радянське суспільство було абсолютно репресивним і репресії відображають політичні настрої керівництва та його конкретні цілі: від колективізації до арештів діячів довоєнної Естонії. За останні десятиліття наші історики написали масив праць, в яких детально аналізують цю мотивацію радянської влади.

За твердженнями пана Метлєва, нині явно простежується недовіра і керівництва Росії, і провладного російського наукового товариства до роботи естонських істориків.

– Ситуація, – поінформував Сєргєй Метлєв, – загострилася після того, як Європейський парламент ухвалив резолюцію про злочини комунізму і нацизму. І після оприлюднення ідеї створити в Таллінні Міжнародний музей пам’яті жертв комунізму, який об’єднає в загальну експозицію досвід більшості народів світу, що зазнали комуністичної диктатури в її найжорсткіших проявах. Для нас важливо, щоб були заповнені прогалини в історичній пам’яті, адже якщо цього не зробити, цілком можливе переродження небезпечних тоталітарних ідей у новітні форми. Це, власне, ми і спостерігаємо в сьогоднішній  Росії.

На фото: Сєргєй МЕТЛЄВ, Константін ЕГГЕРТ,  Ярослав ГРИЦАК та  Антон ДРОБОВИЧ.
Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company