«Розплинуся в тобі і вічно житиму…»

Його французьке життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп. Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.

А після нічних холостяцьких походеньок — вийти опівдні на балкон своєї  розкішної квартири в центрі Парижа і з усією силою свого прекрасного голосу заспівати відому арію так, що зупинялися автомобілі і з вікон навпроти висувалися всюдисущі сивенькі пенсіонерки, а під балконом збирався чималий натовп, щоб із суто французькою безпосередністю реготати й аплодувати, коли він розв’яже пасок свого домашнього халата, під яким не буде нічого, крім шикарного чоловічого тіла… Він міг собі дозволити такі жарти, бо був улюбленцем, балуванцем, знаменитим…

Серед його дитячих фотографій є та, де в першому класі серед учнів у «совдепівській» шкільній формі лише один хлопчик у вишиванці. Це він. Щоб через десять років, після численних перемог на міжнародних конкурсах, винести в рідній Україні страшний своєю парадоксальністю вердикт: у мене був унікальний голос і я розумів, що у мене немає тут перспектив…

Можна тільки уявити: через що довелося пройти вісімнадцятирічному хлопцю зі Львова, щоб заспівати на сцені знаменитого нью-йоркського «Карнеґі-Холу». Після того його запросила на роботу Паризька національна опера. Провідним співаком. Не Київська Національна опера України і навіть не Львівська, де він народився і виріс.
Кадри прекрасного фільму «Міф» про всесвітньо відомого українського співака майорять зображеннями паризьких вулиць: там його обличчя усміхалося із сотень бігбордів, з фасадів консерваторії та філармонії, театрів, з обкладинок глянцевих мистецьких та гламурних журналів.

«А хто сказав, що Донбас не гламурний», — жартує співак, сидячи в окопі з автоматом посеред холодних грудок провесняного українського чорнозему. В Донецьку теж була одна з найкращих оперних сцен в Україні, на яку, як і на всі інші наші сцени, за дев‘ятнадцять років його життя у Франції ніхто ні разу його не запросив… І чомусь думаю, що Василь Сліпак, воюючи у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», не випадково обрав собі позивний «Міф». Не тому, що у французькій мові це похідне від Мефістофель, найзнаменитішої його партії в опері Гуно «Фуст». Швидше, він просто хотів хоча б у такий спосіб лишити по собі пам‘ять в наших черствих душах, стати назавжди українським Міфом краси, таланту, жертовності…

Коли у нього, такого помітного –  двометрового – серед окопів, такого, який не вмів гнутися ні перед ким, влучила снайперська куля, він устиг сказати нам свої останні слова із відомого ОУНівського гімну, колись написаного кров’ю одним із ватажків на стінах радянської в‘язниці: «Розплинуся в тобі і вічно житиму…»

І даруйте, якось не вийшло у мене Прощеної неділі. А коли, щоб відволіктися, ввімкнула черговий «Голос країни», мені захотілося чимось пожбурити в телевізор…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company