На руїнах…

– Тож ви нічого не чули?
У відповідь водій маршрутки «Київ-Немішаєве» знизав плечима, повертаючи кожній з нас по 20 гривень, – за проїзд, що так і не відбувся.
– Не чули, – у розмову втрутився іншій водій. Досі він лише курив та прислухався. – Я тут працюю понад 10 років, але ніхто ніколи не цікавиться оцими… руїнами чи як їх там?
– Садиба Остен-Сакенів, – мовила Торі. Це була її ідея: вирушити за 38 км від столиці, щоб побачити старовинний маєток:
 – Вона розташована на межі сіл Немішаєве та Мироцьке.

– О, то це далеченько, – озвалася бабуся. – Вам треба вийти біля лікарні, а далі пішки, і то чималенько…

– Гадаю, то десь біля коледжу, – подав голос інший чоловік. – А може й ні… Але десь там.

Спливав дорогоцінний час, і стовбичити на зупинці не було сенсу.

Порада перша: плануйте свою подорож.

Подякувавши, забралися звідти у пошуках wi-fi. А повернулися вже з мапою і до наступної маршрутки. 50 хвилин дороги промайнули швидко. Наша зупинка – «ота, що за лікарнею та біля магазину «Фора».

Перше враження: тут так гарно! Трактор сунув полем, натужно хрипаючи «чух-чух-чух», неподалік пасся кінь та простягали до неба тонке гілля берізки.

– Хто це тут блукає?.. Звідкіля приїхали, малі?.. Чиї будете?.. Як ся маєте?..

Неподалік прогулювалися чоловіки, роздивляючись нас, гукали, піджартовували і самі з того сміялися… Почувалася ніяково: порожня вулиця, насторожені будівлі, і дратівливий собачий гавкіт – невідь-звідки…

Порада друга: вирушайте компанією та не підсвічуйте своїми гаджетами і всім, що може привернути небажану увагу.

Попри нинішню сумний стан руйнації, маєткові, який ще два століття тому звів тут граф Карл Магнус Остен-Сакен, вдалося зберегти чар фантомної розкоші: величні колони і фігурна різьба вражають. Таке нечасто можна стріти навіть у столичних пам’ятках архітектури.

Десь збоку лунає сміх – хлопчаки катаються на велосипедах. Їм до нас жодного діла немає, і ми за це їм удячні.

Кілька поколінь Остен-Сакенів володіли садибою, перш ніж її придбав граф Воронцов та побудував тут завод. Тоді йому належало безліч маєтків – від Тамбова до Одеси. Проте минув час, і цю графську землю з нерухомим майном на ній перекупив Андрій Кулик, багатий селянин. І вже його коштом неподалік будинку розбили розкішний парк – з місточком через річку, з теплицями та альтанками. За радянських часів садибу віддали під дитячий садок і сільраду.

Будівля пережила революції, війни, кажуть, навіть тогочасні меблі збереглися. Але все знищила пожежа, дев’ятнадцять років тому. Залишила від палацу тільки фасадну стіну.

Смикаємо за двері, які давно не відчиняли. Торкаємося руїни – колись вона стояла стіною. А тут, напевно, височіли сходи. Тяжко і дивно уявляти, як граф десь тут обідав, вечеряв, вкладався спати,  –  поки переступаєш цеглини та купу новітнього мотлоху: пляшки з-під пива, cd-диски, дитячий горщик, рукавички…

Здолавши сміттєві завали, йдемо до парку. У шматочок раю на землі, що ніби зійшов сюди зі сторінок фентезі про Середзем’я. Стежки взялися такою травою, що й землі не видно. Палахкотять осінніми барвами крони. І квіти, що й досі цвітуть – троянди, чорнобривці, багато інших, назви яких і не знаю. Десь поряд хлипає річка, тече собі й тече… А вітер проводжає на зупинку – вечоріє…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company