Сергій ФАЙФУРА: «Моя пісня має крила»

Сергій Файфура чимось схожий на Кукриніксів, з їхньою холодною війною проти фашизму, де сутичка на ватмані була не менш пекельною, ніж герць багнетовий. Сьогодні маємо інший фашизм – карликовий, гібридний, але роль яскравих мистецьких засобів у війні така ж важлива і неперебутня, як і сім десятиліть тому. Пісні та кліпи Сергія Файфури жалять «ватників», ніби мохнаті шершні, а українцям повертають почуття гідності і честі. Правда, є між тими Кукриніксами і Файфурою сумна відмінність. Карикатуристів-бійців «совєцкая страна» колись, як і Росія тепер, усіляко підтримувала і заохочувала, а Файфуру рідна держава, з її численними адміністраціями, мінкультами та мінстецями, все не помічає, навіть ігнорує. На жодному телеканалі в країні, де йде війна, пристрасних пісень Файфури, а по-щирості –  маленьких яскравих вистав з неймовірною енергетикою, ви не побачите і не почуєте. Зате там суцільне «русскоє пєніє» і примітивне волання.

Слава Богу, що є Фейсбук, що є ЮТУБ, що є волонтери, з якими Файфура їде на фронт – співає тим, хто часто у тих його піснях і є найпершими героями!

Хто ж він, Сергій Файфура?

А це той виразний чоловік – артист, актор, телеведучий, конферансьє, поет, композитор, менестрель – із розкішними жовто-блакитними вусами, який запам’ятовується одразу і надовго. Своїми піснями  «Бандера», «Дайте волю Надії», «Комбат», «Барон фон дер Пут», «Русский Іван», «Граблі», «Мордата Рада», «Засланці» він увірвався у вітчизняний пісенний, давно вже не провітрюваний клуб – з абсолютно новою мелодикою, стилем, фарбами, драматургією. У тому хутірському клубі, напханому народними і заслуженими, про Файфуру, як і на телебаченні, мовчать і воліють не помічати. Зате на публіці, на стадіонах і на площах, на нашому Східному фронті, де, як і в Ремарка, без змін, – люди від Файфури шаленіють.

Ще рік тому у ЮТУБі з’явився його яскравий пісенний шлягер «Дайте волю Надії». Якби щось подібне об’явилося в Росії – не сходило б із телевізійних екранів, блимало би частіше, ніж «аналітик» Кисельов. А в нас такі пісні «маринують» за рецептами ніжинських огірків. Однак! Навіть під «маринадом» вони творять дива! Як ото заспівав Файфура, «не здолати вам наших надій» – так воно і сталося! Надія Савченко – на волі. Ви розумієте, яку силу має пісня! І вже президент приймає нескорену бранку у своїй адміністрації, вітає зі званням Героя України, а Файфура лише мовчки на те дивиться по телевізору і пише нову пісню…

Так було в Україні в часи  Григорія Савича Сковороди, так досі є, і хтозна коли зміниться.

 …  Сидимо в помешканні Сергія Файфури на столичних Осокорках, в ошатному будиночку, де кожна цеглина мурована його руками, і він розказує про себе.

Плескаті камені у Сиворогах

ф2Родом з древнього села Сивороги на Хмельниччині. Ще коли школярами їх возили сапати кукурудзи, то трактор скультивує рядки, «а ми глендзаємо сапками по черепках». Кукурудзи росли крізь полив’яну історію. У мальовничому яру Сиворогів лежать велетенські, умиті тоннами дощів і порослі мохом два камені. Ту пару величезних плескачів він неодмінно згадував у всіх світах, вони йому не давали ніколи і нічого забути…

–  Як всі сільські діти пас худобу, свині. Сапав на полі буряки і кукурудзи, зсиляв тютюн…

–  Шо робив?                                                                                                                               

–  Зсиляв тютюн. Бач, ти не знаєш. А в нас у селі вирощували тютюн. У колгоспі були великі тютюнові плантації. Він такий пахучий, і ми те листя обчухрували, і кожний корінчик листочка просилювали такими метровими плескатими голками, що називались глицями. Зсиляли на швари і сушили. Всі мої пальці були посічені до крові і поколоті мало не до кісток. І платили нам за то копійки, як платили тоді мізер в селі за всяку роботу. І поставляли все те на тютюнову фабрику у Жмеринку…

Село для мене – це святиня. Згодом я мав щастя поїздити світом, роздивився всю Європу, подорожуючи з театрами  «Лицедеи» і «Мімікрічі». І так часто бувало, що, наприклад, після шикарних шоу зі світовими зірками, скажімо, Мадонною чи Принцом,  у тому ж таки Берліні, в «Треннен Паласт» чи в Лондоні, я повертався до Києва й одразу їхав на кілька день у Сивороги. А там – тато, мама, і я знаю, як вони живуть, і я вбуваю кирзаки і гайда гної чистити… І знаєш, щоразу себе ловив на думці, що між тим блиском Лондона і Сиворогами зубожілими –  розмито межі. І чи правда, думав я, що то все зі мною відбувається? І де правда, а де сон, і як воно переплітається в моєму житті, що є і Лондон, і Сивороги? Як воно так є і як воно так може бути?! Але ж так є! А чому? А тому, що до того треба щиро і чисто ставитись. Сприймати світ яким він є, сприймати чисто обидві його сторони –  блиск і злидні. І при тому щоб не замакітрилася голова, щоб ти навіть у Лондоні лишився хлопцем, який не відрікається від двох плескатих каменів у Сиворогах. Інакше можеш зірватися в прірву. Або чокнутись.

Розумію, шо то є логіка, то рух життя, і нема чого страждати. Ясно, що буде інша Україна. Якась. Але мене болить, що тієї, з плантаціями тютюну, не буде. України мого тата й мами не лишиться. Бо такі, як мої тато й мама, в Україні вже не з’являться. Такі трударі і співаки. Коли вони збиралися у нашій хаті, де ще була мащена долівка, а  на столі блимала свічечка, і коли вони починали співати, то від тої сили, від того резонансу гасючки гасли. Отак звучала в нашій хаті, що стояла на косогорі, українська пісня. Ти розумієш, ось про що я…

– А як же ти визрів до артиста?

– Е! Та про те я ще змалку знав. Мені, напевно, передався хист діда Григорка. Він був у селі неперевершений шуткар. Так у нас казали – шуткар. І така сама моя мама. І я такий. Так шо всьо то від діда Григорка! У 5 рочків я вже в сільському клубі виступав. Співав дуже слізну пісню про шинель. Всі від того співу умлівали, а дехто навіть плакав. А я співав, і не розумів – про що, бо шкірився до вух. А люди плакали. І казали: «Ну, артіст! Ну, внук Григорка Панькара – то урвитель. Артіст росте, їй-бо!»

Суїцидність Індустріального мосту

А потім була музична школа. Музична школа – в райцентрі, в Дунаївцях. Вчився грати на баяні. 12 кілометрів – туди і звідти – попутними грузовиками. Казали: «Ну, шо, Сирьожа Панькарів уже на музику поїхав?» І це після занять у сільській школі йду від села на сошу – так у нас на шосе кажуть –  лапаю машину. Киваю, киваю, поки хтось зжалиться, сідаю, даю 15 або 20 копійок – така була такса – і їду в музичну школу. А там ще 2 км від автостанції до музшколи, так то вже – пішкарусом і бігом. Вже смеркається, якщо то осінь, або мороз, якщо зима. Вертався також попутними, а то темно, страшно, бо ніч має свої права…

Потім після 8 класу поступив у Київ, до Естрадно-циркового училища. У 15 рочків відірвався від батьків. Почав жити у столиці, і це був для мене, певно, найважчий період життя. Було якесь ніби нове народження себе в собі. Тоді ж тут всі «штокали». Все було по-кацапськи. А як точніше – то по-дурному. І це для мене, простого сільського працьовитого хлопця, було настільки тяжко –  просто нестерпно. Бо ти все розумієш, що довкола тебе балакають, і хочеш сказати, а сказати так, як вони, не можеш! І то такий був біль і злам, поки сам не навчився «штокати».

Взагалі було таке напруження від Києва – як від абсолютно ненормального місця для проживання сільської людини. Мешкаючи по вулиці Дашавській, побіля Індустріального мосту, я мало не кинувся одного разу під поїзд. Але поїзд, гадав собі, виберу саме той, що рухатиметься в бік Дунаївців: Київ — Кам’янець-Подільський. Так було психологічно тяжко.

І лиш на третьому курсі, коли вивчив «штокання», коли викладачі, а там були дивовижні, мудрі педагоги, раптом «вгледіли» мене і навперебій взялися «ліпити», аж тоді мені попустило. А вже на четвертому курсі моя улюблена режисерка Марія Рюриківна Немировська готувала мене до Республіканського конкурсу сатири і гумору. А там голова журі – Тарапунька, Юрій Трохимович Тимошенко, а ще – Андрій Сова, Анатолій Паламаренко. І то приїхали «розмовники» зі всієї України. І я перемагаю в цьому конкурсі, отримую першу премію. А читав пародії вже російською. Отак мусів вивернути собі душу. Але переміг. Чужою балачкою…

Визнання від Тарапуньки

Тарапунька – на Ярославовому Валу, в Будинку актора –  встав після присудження премій і сказав: «Люди, дивіться на це дитя, – і показав пальцем на мене, – це майбутнє української естради». Після того я вже працював у сольних програмах Тарапуньки і Штепселя. І вони мене представляли, як нове дарування в Україні.

– Слухай, а що ти попутно про них скажеш?

– Це глибоко українські артисти, але разом з тим з абсолютно єврейським хистом і єврейським даром, і в Тимошенка в тому числі. То цілковито єврейські глузди, зокрема в Тимошенка. І це дуже добре. Бо треба ж зважати, шо то були за совєцькі часи. Шо то за мраки! А вони зуміли з Березіним балансувати, причому гостро балансувати. Це і є єврейський хист. Вижити, зуміти талановито вижити, і дати реальні творчі мистецькі плоди. І я пишаюся, що був близьким до цих людей. Тим більше, Тимошенко надзвичайно велику роль зіграв у моєму житті. Бо невдовзі мене забрали до армії. Я потрапив до внутрішніх військ, служив у Ворошиловграді, конвойником у в’язниці. І десь по трьох місяцях служби саме Юрій Трохимович Тимошенко «забомбив» листами якогось генерала, і мене звідти «визволили», і перевели назад, до Києва, дослужувати в «ансамблє пєсні і пляски внутрєнніх войск»…

Там я і служив, але не втрачав даремно час. До мене на Поділ у військову частину 3217, навпроти Фролівського монастиря, приходила так ж таки Марія Рюриківна Немировська, мій найкращий в світі режисер, і вже готувала на Всесоюзний конкурс артистів естради. І за півроку до «дембеля» мені дають відпуску, і я їду не додому, а в місто Горький, нині – Ніжній Новгород, на Всесоюзний конкурс. І там – теж перемагаю і отримую звання лауреата. Це – 1985 рік. Мене там крепко підтримав і відстояв Борис Брунов – свого часу дуже знаменитий артист і конферансьє, який був головним режисером Московського театру естради. Він сказав: «Серьожка – ти к нам, только к нам…»

Світлана Рожкова

Але трапилася накладка. Бо це життя. Бо я на тому конкурсі закохався. І вона теж була лауреатом. Вона сама з Кисловодська. Вона досі відома і в Росії, і в нас, в Україні – Світлана Рожкова, артистка розмовного жанру. То була страшна любов. Вона приїхала до мене в армію. Де тобі той Кисловодськ, і де тобі той Київ! Але – любов! І після армії я їду не в Москву, не до Брунова, а до неї. Опинився на Кавказьких мінеральних водах. Але та наша любов приносила нам лише муку. Це було якесь хворобливе злиття. Я не любив, я просто хворів тою жінкою. Вчився паралельно в московському ГІТІСі. Але через ту любов до Рожкової залишив інститут… Небачене глупство! Але зі мною щось діялося демонічне. Мене та любов доводила до божевілля.

Зрештою ми розлучилися. Були муки і сльози. І я лечу звідти до Ленінграда, вступаю в Інститут театру музики і кінематографії, на режисуру. Починаю працювати в класному театрі «Буф». Потім гастролі. Потім організовується Ленінградський театр мініатюр. З ним об’їхав увесь СРСР. Потім працював у «Ленконцерті». Їздив на гастролі з Розенбаумом, з Едітою П’єхою, працював з ансамблем «Дружба» – дуже знаменитим на той час колективом під керівництвом Олександра Бронєвицького, чоловіка Едіти П’єхи. Там я був конферансьє.

Кілька слів про Ленінград. Це дуже специфічне для українця місто і місце. Місто – безодня. Кажу тобі про те, що на собі відчув. Там, на Петроградській стороні, я знімав кімнату в комунальній квартирі і три роки, до речі, страждав за Рожковою. Але не про те мова. Ленінград для українського духу – то згибле місце. Місто — на кістках рабів. І в тому його глибинна вада, як говорив Набоков. Я в тому згиблому місті рятувався трьома портретами геніїв України, котрі в мене, мов ікони на покутті, стояли незмінно на столі, – це Шевченко, Гоголь і Файфура…

А на Літейному проспекті був магазин «Книги народов СССР». Я там купив маленький Кобзар. Я ніде й ніколи потім з таким проникненням, з такою глибиною і біллю не читав Шевченка, як там. Закривався в тій кімнаті, читав Шевченка і хворів Рожковою…

Нєвський проспект і Побіянська гора

ф4… Але найголовніша думка про мене, як митця, як про Файфуру в твоїй розповіді має бути пов’язана з ім’ям Ірина. Бо саме там, у Ленінграді, Господь дав мені людину, яка мене і врятувала, і сформувала, і витворила, і виліпила. Це моя свята, найкраща в світі, найчарівніша, моя кохана дружина Ірина.  На Нєвський проспект в поліклініку театральних «работніков» я прийшов з проблемами. Сидів на стільці і раптом звернув увагу на спідницю такої щільної делікатної в’язки кольору беж. І за тою спідницею — лінія стегна… А я ж митець. Я сканую. І підіймаю голову, і як я побачив це обличчя, ці очі, величезні, розкішні вії… Я перелякався. Я перелякався, що зараз зайду до кабінету лікаря, а вона тим часом зникне. Я не пішов до лікаря, я пішов у кінець коридору, завмер, мов соляний стовп і чекав поки вона йтиме мені назустріч…

То були для мене пікові події у житті. Який Республіканський чи Всесоюзний конкурс, який ГІТІС?! Ось, де вирішувалась моя доля! І я виборов цей конкурс. Я молов тоді перед чарівною, незнайомою панянкою дурниці, ніс, як кажуть росіяни, чушь несусвітню, але говорив, напевно, щиро і по-акторськи талановито. Те, мабуть, її і спокусило. Вона залишила свій телефон.

Через місяць ми побралися. Виявилось, що вона українка. Більше того, по татовій лінії  її рідня з Поділля, зі Старокостянтинова. Тобто аж там я знайшов рідну душу. У нас троє синів – Дмитро, Роман, Назарій. Це наше найдорожче багатство.

А в Сиворогах було грандіозне весілля – 350 чоловік, духова музика, свині кололися, тато завозив квас, напинались величезні шатра. Весілля тривало цілий тиждень. Побіянська гора, де було у сиву давнину побоїще з турками, зародила довкола себе того року високу золоту пшеницю, і червоні польові маки поміж неї, і наше у тих пшеницях кохання…

ф5Все наше життя Ірина – мій головний натхненник і куратор, і костюмер. Бо ж вона – театральний художник по костюмах. І весь мій імідж – це вона. Ця моя косичка – це вона, оці мої вуса – це вона. Це все її ідеї. Я з приводу чогось на початках пручався, влаштовував дебати, але якщо вона сказала – так, то вже твердо так має бути. І то кожного ранку вона мені «косу» плете і вуса чеше. І все має бути бездоганно. Вона іміджмейкер. Вона – для мене все в моєму грішному житті!

Пісня і сльоза

І от пісня. Я ж лише з початком війни на Сході України почав пісні писати. Власне, я їх і не пишу. Бо пишуть професійні композитори і поети, а в мене вони народжуються, приходять, ніби хтозна-звідки. Я їх ловлю, немов павутиння з кульбаби, і на ноти припасовую. А Ірина їх тестує. А тестування відбувається так. Я беру гітару, граю, співаю перший куплет, і якщо вона просльозилася – отже буде пісня. Я тоді шліфую, переробляю, але пісня буде! Якщо ж Ірина не просльозилася – пустоцвіт. Пісні не буде. Причому навіть якщо пісня весела чи жартівлива, але вдатна – в Ірини на очах однак сльоза. Отаке в неї глибинне почуття, такий рентген! Так відбувається, коли між чоловіком і жінкою, із двох стає одне. Саме так у мене з Іриною.

– Після весілля у Сиворогах ви знову поїхали до Ленінграда?

– Так, але не на довго. За рік повернулися в Україну, замешкали в Києві. Я почав працювати в Театрі естради, потім у Театрі мініатюр. Потім у Києві зорганізувався Театр пластичної клоунади і пантоміми «Мімікрічі». Нас там було 6 чоловік. Ми мали супер-програму. Без слів, але весела і смішна. Ми об’їхали всю Європу. Мали страшенну популярність за кордоном. Натомість в Україні і третини того не мали. Вдома тоді виступали зрідка, а весь час – по світу.

– Але як вам так вдалося?

– Потрапили в колію. Нас сприймали як пародистів горбачовської перебудови. Ми там із червоними прапорами і не завжди з «обліко моралє». Воно було на хвилі часу і дуже смішне. Там не було якоїсь політики чи соціальної критики, просто весело і смішно. А почалося з того, що «Мімікрічі» переміг на конкурсі і зажив шаленого успіху в Единбурзі, на якомусь театральному фестивалі. Нас запримітив німецький імпресаріо. І пішло-поїхало: Англія, Німеччина, Франція, Іспанія… Жили в «крутих» готелях, їли марципани, дуже добре заробляли. З першої поїздки я повернувся на «Мерседесі». Ми багато працювали в Японії. Японію я об’їхав вздовж і впоперек. З тим театром я надивився світу власними очима.

Потім, як чи не в кожному театрі, почалися тертя. Адже кожен театр – це зборисько ущемлених самолюбств! «Мімікрічі» розпався. За тим – період безробіття. Натомість ми народжували з Іриною дітей, я будував власний будинок. Весь мій будинок – то наші з Ірусею руки і наша невсипуща праця. Вона мені допомагала і цеглу носити, і розчин колотити. Я хочу про дім сказати таке. Будуєш будинок – будуєш себе. Бо будинок це така енергетична конструкція, яка вбирає тебе в себе, а ти вбираєш її. При тому кожен дім має свою ауру, в кожному по-різному дихається, інакше спиться. Тому я будував будинок, щоб тут були друзі. Тут стільки перебуло людей! Приїздять друзі вже моїх друзів із Німеччини, Голландії… Нещодавно монгол приїздив. Заночував і раненько відкланявся. З’являлися люди і навіки зникали. Але лишався за ними слід…

Воїн сцени

– Ну а як і звідки до тебе прийшла пісня?

– Вона, певно, жила в мені від народження, але допіру таїлася, дрімала. А потім раптом прокинулась, розплющила очі. А поштовхом стала війна, ота підступна сусідська агресія. І я ось, що тобі скажу. Всі ці мої пісні не народилися б, якби я не навчався в Київській духовній семінарії. Ми колись знімали від Іонівського монастиря серіал «Паломник». В Єгипті два фільми зняли, на Кіпрі, в Ізраїлі, в Туреччині. Загалом 10 фільмів. Я там був співавтор і ведучий. Це був фільм для каналу «Ера».  І ситуація так дозріла, що я в 47 років поступив у семінарію, і зі мною починається раптом дивовижне – я оновлююсь, ніби починаю заново життя.

Якесь просвітління мені прийшло.

Відтоді і полилась музика, і римовані рядки почали лаштуватись, чого доти я не пробував і навіть гадки не мав, як те докупи ліпити. Саме духовна освіта, духовні знання дали мені поштовх до творчості. Ну, і, звісно, війна. Вона загострила в мені всі відчуття, все моє національне українське єство. А до того – Революція Гідності. Бо образ, який у мене з’явився з жовто-блакитними вусами, він мій з перших днів Майдану. Але, нагадаю, це – Ірусина ідея, а вже втілення моє. Це вистраждане, виплекане, виборене мною.

Ми всі зараз воїни. І ніхто не має стояти осторонь. Кожен у міру своїх сил має долучитись до боротьби за Україну. Мої пісні – моя зброя. Я позиціоную себе нині як воїн сцени. Я хочу, щоб все було по совісті. Війна ж не може бути безкінечною. Вона колись закінчиться. Але як закінчиться, якими набутками і яким втратами? Нам треба навчитись діяти на випередження. Не можна весь час відбиватися. Бо так і будемо відбиватись безкінечно. Ось про то мої пісні і моя творчість.

У мене в пісні «Граблі» якраз про все це сказано:

Біду клепають нам не тільки у Кремлі,
Але й удома. І вже нові граблі…

Кліп ми знімали навпроти Кабміну.

Раз на місяць я їду в АТО – бо треба їхати. Бо співаю хлопцям про комбата і бачу, що моя пісня має крила. І ці відчуття при тому, вони дорожчі понад всяку пусту похвальбу, понад всякі гроші. Хто пережив такі емоції – той знає, про що я кажу. І я маю щастя це знати.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company