Сергій Мартинюк: римую, коли хочу викричатися

Український музикант, лідер луцького рок-гурту «Фіолет», громадський діяч і поет  Сергій Мартинюк презентував свою дебютну збірку віршів «Реп’яхи», видану видавництвом «Фабула».

На презентації були «всі свої». Модерував зустріч Іван Марунич. Говорили не лише про поезію, а й про прозу як літературний жанр. І про життя.

Найперше, що цікавило: чому саме «Реп’яхи»?

– Тут все просто, – пояснив Сергій Мартинюк. – По-перше, один з віршів має таку назву, по-друге, реп’яхи мені асоціюються з дитинством… А спогади, вони липнуть до пам’яті. Згадую юнацькі роки, прогулянки лугом, і ті реп’яхи, які постійно набиралися в одяг та волосся…

– В одному інтерв’ю ти згадував роман «Робінзон Крузо», що юнаком читав його по 5 разів на рік і… брався писати свій роман. Але, цитую: «мене відволікла сусідська дівчина», і ти спинився на шостій сторінці...

– Її звали Оля. Це все, що про неї пам’ятаю…

– А що з прозовою книжкою?

– Ще за студентства починав писати роман разів зо п’ятнадцять, але  мені бракувало двох речей: посидючості і готовності довершити розпочате до кінця. Скажімо, написати вірш або пісню – то справа швидка та імпульсивна. З прозовою книжкою – все інакше. Тут має бути сюжет, якісь логічні дії героїв, розвиток подій, і якщо на десятій сторінці ти вже сам нудишся від свого головного персонажа, то… розумієш, чому Гоголь пошпурив рукопис у вогонь.

Або. Добре пам’ятаю, що на третьому курсі університету знову сів за роман. В епіцентрі –  друге пришестя Христа і події відбуваються у місті Луцьку 2004 року. Тільки замість апостолів там були… пацани, які їздили на скейтах. Я в творчому запалі написав сторінок зо сорок. Схарактеризував персонажів, дав їм імена. Розпочав як справжній письменник, але… в сусідньому під’їзді знову з’явилась запаморочлива панянка і роман лишився недописаним…

Бути справжнім письменником – це відмовитись від усього. Проте наголошую – справжнім!

– Але роман ти все-таки подужав?

– Так. Кілька років тому вийшов мій роман «Капітан смуток».

– Складно нині видати книжку?

– Гадаю, це як кому. Скажімо, я лише десь обмовився, що закінчую роман, а вже знайшлися зацікавлені люди, готові його видати. Мені, певною мірою, поталанило. По-перше, я подорослішав і вже мав терпінням довершити розпочате, а, по-друге, коли писав, то навіть не думав – знайдеться видавець чи ні. Просто кайфував від писання. Вважаю, саме це і є найважливішим для письменника – ота насолода творчості.

Що ж до роману «Капітан смуток», то вже два його наклади розпродано. Зауважу, українські видавництва зацікавлені в «крутих» текстах, сценаріях, власне, в цікавих нестандартних особистостях.

Тим, хто бачить себе романістом, раджу усвідомити: чи ти справді готовий від усього відмовитися, сісти і щось вартісне написати? А потім прочитати уривок найближчому оточенню, але обов’язково тим, хто скаже правду. Гірку, неприємну, але правду. Або солодку правду. Але – правду.

– Чому у твоїй новій поетичній збірці «Репяхи» так багато суму?

– Це правда, мої вірші депресивні. Але я вважаю, що добра і щира поезія не від хорошого життя пишеться. Я завжди починаю римувати, коли хочу… викричатись, коли мені бракує сміливості сказати людям правду у вічі. Болючу правду про них самих. Про їхні ґанджі чи підступність… В моїй натурі щось лишилося від дитини. Це своєрідна сублімація. В японських та китайських офісах висять боксерські груші з портретами босів… А для мене чимось подібним є поезія. Якщо ви розумієте про що я.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company