Сергій ЗАМІДРА: «Дітям вкрай не вистачає неформальної освіти»

За майже три роки, відколи Сергія Замідру обрали головою Немішаєвого, бюджет селища збільшився ледь не втричі – з 3,7 до 10,8 мільйона гривень. За тих-таки майже три роки молодий керманич зумів не просто розворушити громаду, збадьорити активну її частину і заохотити до важливої громадської роботи шкільну молодь – він повернув багатьом землякам віру в те, що громада – справді великий чоловік. І навіть не маючи й частини фінансових, ресурсних, бізнесових можливостей столиці, до якої звідси півгодини їзди електричкою, отим немішаївським «великим чоловіком» можна успішно розвивати селище, запроваджувати помітні зміни на краще – та так, що добра слава про це покотиться не лише Бородянським районом, а й докотиться до владних кабінетів столиці, перемайне адмінкордони Київщини і навіть почують її за кордонами країни.

«Вундеркіндер»

Це так поштиво називають свого голову немішаївські бабусі-дідусі – аж геть не за три вищі освіти, які має, бо він це й не афішує, а за інноваційні проекти, котрі енергійно втілює в селищі з командою однодумців. Немішаївські бабусі-дідусі нині значно «придвинутіші» навіть за своїх київських однолітків: бо знають, як вмикати смартфонами вуличне освітлення, сканувати проїзд у маршрутці з персональної картки пенсіонера і навіть як боротися з колорадським жуком за допомогою дронів. А це все – Замідра і його команда. Всього лишень за три роки врядування.

Він спить і бачить, як оці їхні розумні, ефективні проекти, що поступово але неухильно перетворюють існування його земляків на справді людське, гідне життя, ширяться селами-містечками району. І як об’єднують громади в потугу, здатну гори нинішніх проблем перевернути, а таки по-європейськи заможно-щасливо зажити.

Немішаївські новації високо оцінило журі і глядачі ток-шоу «Лідер нації», яке стартувало на одному з провідник вітчизняних телеканалів. Сергій Замідра бере участь у цьому змагальному телемарафоні і вже на старті вирвався вперед. Гладачів захопила розповідь про зроблене за оці три роки немішаївськими селищними реформаторами. І заява Сергія Замідри, а точніше його гучна заявка… на крісло Прем’єр-міністра України. Звісно, не популістичне «вже і тепер»: для мудрого та передбачливого усьому свій час.

Запитую пана Сергія, чи після такого гучного старту у ток-шоу прокинувся знаменитим, чи впізнають його на чужих вулицях.

– Поки що ні, – каже, ховаючи усмішку. – Було, щоправда, кілька разів – водії автівок, які мене підвозили. Але згодом впізнаватимуть, запевняю… Хоча моє завдання – не бути тим, кого впізнають. Насправді пішов у цей телевізійний проект, щоб популяризувати справи  нашої громади. Ідею, яку розвиваємо у себе і яку дуже хотілося б поширити по всій Україні: «смарт-сіті», «розумного містечка». На своєму рівні ми це робимо наскільки можемо і навіть трішки більше. До нас по досвід уже їдуть з інших районів Київщини, з інших областей України. Запрошують до себе в регіон: зустрітися з тамтешніми громадами, розказати про те, як міняємо на краще наше Немішаєве. І це при тому, ми поки що не об’єднана громада. Якщо ти робиш щось нове – потрібен період: перебороти, довести, переконати. Маємо приклад: відомий на всю країну «смарт-сіті» Дрогобич. Молодці, бо вони з невеликими грошима  і за короткий час зробили реально надзвичайно багато. І нині за відкритістю – серед перших в Україні.

«Не в моїй натурі жити оглядаючись»

– Пане Сергію, Ваша нинішня посада керманича немаленького ще й «прикиївського» селища – це мета, до якої довго йшли?

– Звісно, ні. Я доти багато років розвивав спорт на всеукраїнському рівні. Потім Національна академія державного управління і паралельно з навчанням упроваджував певні проекти регіонального розвитку. А найголовніше в точці мого вибору – асоціація «Молодь змінить Україну» Богдана Гаврилишина. Я член асоціації, в 2014 році за підтримки Богдана Дмитровича ми вивчали досвід в Норвегії. А далі вибори і ключова позиція, що маєш думати глобально, але діяти локально. Глобально думай, на рівні міністерському впроваджуй, штовхай, нанеси і витримай удар, а потім спустися вниз, туди, де справді треба чорно робити. І роби. Це та ідея, яку пропагував Богдан Гаврилишин. І в 2015 році члени нашої асоціації взяли участь у місцевих виборах. Четверо стали депутатами різних рівнів, а я селищним головою.

– Відчули різницю між очікуваним і реальним? Не шкодуєте нині, що пішли на цей вибір?

– В принципі, ні. Не в моїй натурі жити оглядаючись. Достатньо один раз переосмислити вчорашній день і треба про нього забувати, а дивитися вперед.

– Вдається?

– Мені – так, а от чи легко моїй команді – це, як кажуть, питання. Бо коли ти постійно рвешся вперед, у твоїх соратників, природно, можуть виникати і запитання і нерозуміння чому такі рясні зміни. Нас у селищній раді небагато – 10 чоловік апарату. Половина працівників – молодь. Але нам телефонують з деяких великих міст, кажуть: «У вас класно, у вас є команда. А у нас є лише мер. Одинаком, і йому набагато важче, ніж вам».

Ясна річ, і нам нелегко, дуже бракує грошей. Тому придумуємо такі речі, які не потребують великих коштів, і намагаємося з тими проектами вийти в люди. І зазвичай, коли зустрічаюся з керівництвом міст, в бюджеті громад яких сотні мільйонів гривень, і чую розгублене «що нам робити?», пропоную жартома обмінятися нашими бюджетами. Обіцяю: ми за ці кошти в себе багато чого доброго зробимо і вам допоможемо.

А про свою посаду? Я знав куди йду. І не розраховував на те, що тут буде свято. Бо свята тут нема, а тим паче, коли хочеш змін. Я радий, що тоді, коли посів цю посаду і настав час міняти, мої друзі, добрі знайомі, однодумці з громади підтримали мене. Це, насправді, вкрай важливо, коли з тобою готові працювати: найперше – в робочих групах селищної ради. Коли готові до змін і готові змінювати. Це бажання об’єднало нас. Навіть опонентів, які збирали натовпи, ми після виборів увели у виконком: хочете працювати – включайтеся, будемо у праці разом.

– Ви тутешній, корінний?

– Я народився на Черкащині, але з першого року життя мешкаю в Немішаєвому.

– Тобто, коли обиралися на голову, проблеми «чужий-прийшлий-варяг» не було.

– Відносно. Сім років перед виборам я працював, так би мовити, на всеукраїнському рівні, в Києві: був генеральним директором Ліги «М-1 Україна», а до цього – віце-президентом Української федерації ушу. Тому мене тут менше бачили. Добре знали в нашому колишньому відомому радгоспі-технікумі, бо я там виріс, знали мою родину.

– Хто Ваш виборець?

– Я особливо не аналізував. Думаю, люди різного віку. На цих виборах у мене склалася трохи кумедна ситуація. Про результати я довідався лише за кілька днів після голосування. Вибори в неділю, а я закінчив свої передвиборчі перегони ще у середу і поїхав до Калуша, вчитися танцювати: в суботу в мене було весілля на Івано-Франківщині. Відіграв весілля – перший день, другий,.. і вже геть опісля із соцмережі довідався, що виграв вибори.

– І як зустріла цю звістку дружина?

– Нормально. Вона теж із нашої асоціації. Насправді це була її базова думка про те, що коли хочемо змін, то треба активно братися змінювати найперше там, де мешкаємо, – у рідному селі, селищі, місті… Відтоді минуло майже майже роки, і нині, очевидно, вона задумується, чи правильно тоді мене переконувала.

– Є сумніви?

– Робота голови – це… Знаєте, це коли громада – твоя друга дружина. Вона потребує дуже багато часу. Особливо якщо ти намагаєшся її змінювати, а не звично вести, як у нас прийнято: є гроші – робимо, щось у бюджет капнуло – розібралися… Якщо працювати в такому «плавному» режимі, фактично плисти за течією, тоді це один життєвий темпоритм, очевидно, комфортний. Але якщо шукаєш шляхи якісних змін на краще, тоді ти практично свій вільний час мусиш віддати громаді. Для сім’ї це неабияке випробування. Мені просто пощастило з дружиною.

«Громади мають бути сформовані в межах частин районів»

– За багато років суспільних перетворень у наших людей виробилося ледь не фізіологічне несприйняття слова «реформа». Найперше тому, що надто багато відверто руйнівного реально супроводжує процеси, які наша влада, незалежно від партійного окрасу, йменує цим словом. Починаючи від реформування промисловості, яке породило нинішній олігархат, аграрного сектору, яке виплодило латифундії, земельних відносин, із масовим «землехапством», – і закінчуючи сьогочасною судовою, медичною реформами чи гучно задекларованою децентралізацією. Показово, що на недавньому круглому столі, присвяченому проблемам децентралізації на Київщині, експерти, наголошуючи, що це єдина реформа, яка мусить рухатися знизу, водночас ремствували: для її успішного втілення, мовляв, бракує політичної волі. Себто того суто владного каталізатора, який дається «згори». Вже й логіка свариться?

– Насправді, творці закону про добровільне об’єднання територіальних громад заклали у нього три важливі посили. Перший – можливість ініціативи знизу, другий – адміністративні рішення, які підтримують чи не підтримують цю ініціативу, третій – глобальна точка популяризації реформи, на рівні держави. Просто вкрай необхідно донести, розказати людям, що таке децентралізація. Навчити їх, як ефективно її реалізувати, як з користю для громади об’єднуватися. І то швидко, щоб ця балаканина це не встигла масам остогиднути.

Цього не робимо. Бо для того, щоб пояснити це масштабно, треба ж долучити до цього авторитетні ЗМІ, найперше ті телеканали, які формують громадську думку. І звісно ж, активно включитися на регіональних та місцевих рівнях, їхніми можливостями й ресурсами. Я фактично починав цю реформу в Київській області: був одним із п’яти експертів «Офісу реформ». Ми тоді впроваджували це наскільки могли. 5 чоловік на цілу область – це надто мало, так само, як певна кількість наших офісів і 10 чоловік у міністерстві – це кричуща мізерія для втілення такої реформи в масштабах країни. Основна проблема – базова, за інших умов ми б уже давно пройшли всі необхідні етапи.

Але ця реформа по суті дуже важлива і для європейців. Вони воліють бачити по сусідству нормальну адекватну країну, з якою можна мати справи. Основна ідея децентралізації – розподілити відповідальність і ресурси так щоб одне одному не заважати. Працюєш на рівні громади – відповідай за все на цьому рівні, звісно, крім того, що перебирає на себе держава, – скажімо, безпекові функції. Ось вам ресурс – розпоряджайтеся ним на свій розсуд, щоб ефективно розвинути свою територію. І коли приїжджають інвестори – чи то з іншої області, чи з іншої країни – вони чітко знають, що їм треба зайти в одні двері і там вони отримають всю інформацію. А за нинішніх умов інвестор усе ще шукає відповідей, заходячи в багато дверей. Закінчується це ходіння по муках зазвичай тим, що інвестор перебирається в ту країну, в якій може почати свій бізнес набагато простіше і спокійніше. Тому й європейці вважають цю реформу першочерговою для нас і заохочують, щоб вона відбулася. Зрозуміло для чого: за цим стоїть економіка.

А на рівні держави вже включається політика. З одного боку, треба змінити і перебудувати систему, з іншого – для політичних груп потрібно комусь завоювати вплив, а комусь його зберегти. Оце дуже сильно заважає. Ми насправді не бачимо чіткої позиції: одна і та ж політична сила в одній області виступає проти децентралізації, а в іншій її підтримує. І таке простежується в різних політичних силах, включно з тими, що нині при владі. Хоча і Президент і Прем’єр-міністр чітко за цю реформу, вниз по владній вертикалі вона повною мірою не реалізується. Вже на рівні області – затята боротьба за впливи, за позиції, за те, де і як нарізатимуть виборчі округи… Бо будь-які зміни об’єднань потенційно можуть упливати на зміну виборчих округів для виборів до тих-таки обласних рад. Тому політика тут явно впливає на ці процеси: десь прискорює, а десь їх стримує. Другий варіант переважає.

А опустімося до рівня району. Є регіони, які наполягають, щоб громади збереглися в межах району. Як на мене, це ненормально: район часто великий, а наші люди ще не навчилися керувати маленьким. Моя позиція: громади мають бути сформовані в межах частин районів. Вони, як би це важко не було, мусять навчитися працювати, домовлятися з сусідами – про спільні проекти, а можливо – і про спільні органи управління. З часом, коли це перейде на інший рівень розуміння і коли виникне потреба в тіснішій співпраці – можливе укрупнення  громади, як це зазвичай відбувається в цивілізованому світі. Але громадам треба дати можливість найперше реалізуватися в невеликих об’єднаннях – десь від 10 тисяч населення. Сьогодні середня громада в Україні – 8,5 тис. людей. Є звісно, і цілком працездатні громади, в яких 4,5 тисячі населення. Для нашої області, гадаю, громади від 10 тисяч людей можна відпускати і хай собі вчаться працювати самостійно. Але поки що триває гонитва за великими районам.

І нарешті низовий рівень – сільські і селищні голови. Вони покликані знайти найефективніші механізми, як забезпечити створення громади. І тут уже надто довго точаться розмови. Виснажливі і набридливі, бо з кожним роком на громадські обговорення приходить все менше людей.

Натомість все залежить від глобального механізму впровадження реформи в державі: забезпечувати її втілення повинні професійні групи. І їх, таких «летючих бригад», має бути цілком достатньо, що швидко зробити справу. Вони фокусуються на певній частині, приїжджають, доносять людям усіма можливими способами що це таке. Треба почути всі зауваження, швидко на них відреагувати, зважити на проблем і знайти спосіб їх усунути. Не зволікати і не відкладати на потім.

Розуміємо, великого ресурсу в державі немає, реформу розпочали, а тих, хто швидко може впровадити, знайти правильне рішення, правильну відповідь на кожне злободенне запитання, – не так багато. Комусь пофортунило, комусь в регіоні лучився експерт, який може знайти вихід зі скрути чи відповіді на такі питання. Але загалом ця реформа надто зволікається.

– Хто має входити у ці «летючі бригади» і хто їх формуватиме?

– Такі групи вже є. Скажімо, в нашій області одна з них діє при регіональному відділенні Асоціації міст. Є експерти, які працюють при центрах розвитку місцевого самоврядування. Їх менше десятка, але вони працюють глобально з громадами, що створюються і де починаються рухи у цьому напрямку. Якщо ж ідеться про «сіру зону», де нині немає громад, то це має бути група, яка працюватиме за донорські кошти, а якщо позиція обласної влади відкрита і щонайбільше сприяє об’єднанню, – то і від облдержадміністрації. А Міністерство регіонального розвитку мусило б координувати з усіма організаціями, щоб формувати групи зовнішніх, дистанційних експертів. «Летючі бригади» – це фактично фасилітатори, вони не конче мають бути експертами якогось надвисокого рівня, бо це дорого і в масштабах держави неможливо. Але вони мусять уміти виявити проблему, звести між собою людей, скоординувати зусилля, аби не зволікаючи цю проблему усунути. І звісно ж, повинні знати куди звернутися, щоб швидко отримати відповіді на всі питання громади.

– Громада зазвичай іде за своїм головою, прислухається до його думки. І часто-густо ця думка буває вирішальною. То, може, треба працювати передусім з керівниками?

– І з ними, але і з громадою теж. Треба комплексно підходити: не в усіх громадах голови налаштовані на вирішення – або бояться, або не те почули, або прив’язані до партійного колективного рішення.

– Саме такі незацікавлені керманичі знайдуть тисячу й один аргумент, аби схилити громаду нічого в себе не міняти.

– Не один голова вирішує. За законом, ініціативу щодо об’єднання чи приєднання громад можуть висувати голова, третина депутатів і громадськість порядком місцевої ініціативи – хоча третій спосіб процедурно дуже ускладнено. Третина депутатів – значно легший варіант: якщо гальмує голова, треба працювати з ними.

– Але ж депутати теж прекрасно розуміють, що в разі обєднання громад значній частині вже не світитиме депутатство.

– Звісно, таке буде, і частина депутатів цього остерігається. Та все ж там можна знайти підтримку. Нехай не третини депутатів одразу, нехай за третину доведеться поборотися. Але прагнення добрих змін, загального добра зрештою має перемогти дрібні амбіції.

– Враження, ніби кількість, величина стає самоціллю цієї децентралізації. Невже три-чотири села, які були колись в межах одного господарства, не здатні процвітати?

– Цілком здатні. У кожному конкретному випадку треба прораховувати. І ясно уявляти чи готові села об’єднавшись прийняти удар, щоб потім процвітати. Об’єднані громади повинні ухвалювати тактичні рішення. Чи одразу на себе переймати освіту, медицину? Що робити спочатку, а що потім? В об’єднаної громади, крім тієї зони відповідальності, яка вже була, постане завдання організувати систему роботи, за яку доти відповідав район. А це нові виклики. Якщо громада велика, вона потенційно зможе одразу все взяти у свої руки і тому швидше організувати систему управління. Але чи дає це можливість швидше забезпечити розвиток території? Питання. І ще – наскільки ефективний саме цей механізм? Бо коли громада невелика, коли бракує грошей, голова мусить визначити пріоритети, які можуть дати ресурс. Якщо, скажімо, піднімаємо освіту – далі нашим дітям даємо додаткове навчання з бізнесу, вони займатимуться підприємництвом і в такий спосіб приноситимуть в бюджет громади гроші. А, можливо, найперше треба вкласти кошти в дороги. Чи навпаки, замість того, щоб вкладати мільйон у дороги, закупити на ці гроші додаткове обладнання для медицини, і це збільшить сюди потік людей навіть із сусідніх громад, а відтак дасть економічний старт громаді. Або ж, як уже в нашому форматі, краще сфокусуватися на якихось інноваційних рішеннях, прикриваючи при цьому проблеми благоустрою частково, аби вони в принципі не зашкодили всьому проекту. І включати певний ресурс на впровадження інноваційних практик. Це популяризуватиме громаду як інноватора, а отже сфокусує на ній увагу інвесторів.

– Які аргументи в розмові з людьми знаходите, щоб схилити до обєднання?

– Якщо ми об’єднуємося, ми цілковито відповідаємо за розвиток нашої території. Якщо ми об’єднуємося, нами вже не керуватимуть згори – чи то район чи вище, – не вказуватимуть, як нам піднімати освіту чи як тут розвивати будь-які інші напрями. Якщо об’єднаємося, ми формуватимемо і впроваджуватимемо дальші зміни. Якщо ж не об’єднаємося, деякий час ще проіснуємо так, як існуємо, але рано чи пізно держава змушена буде завершити цей процес і чітко визначитися з якимось одним механізмом. І цей вибір, швидше за все, буде на користь об’єднаних громад.

 Чим швидше угіддя передадуть громадам, тим краще це і для громад, і для угідь

– Ви згадували про зручності «єдиних дверей». Нині і пресою, і соцмережами тиражується багато застережень експертів про те, що обіцянка держави передати саме обєднаним громадам землі сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів – є по суті способом консолідації угідь, стимулюванням такого собі «земельного банку», дуже зручного для «земельних баронів», бо тепер їм справді можна обмежитися лише візитом в оті «єдині двері» голови громади.

– Позаторік у нашому районі зіткнулися з проблемою. Коли почали аналізувати землі сільгосппризначення за межами населених пунктів, виявили: ті начебто вільні масиви, які планували виділити учасникам АТО, уже давно «невільні». Їх роздали: по 2 гектари – і геть не з рівня району. Постаралося обласне головне управління Держгеокадастру. А це ж землі громади, вони в її адміністративних межах. Тому чим швидше ці угіддя передадуть громадам, тим краще це і для громад і для угідь. За землю хтось має відповідати. Земля – це реальний ресурс, і об’єднана громада, безумовно, має отримати його для свого розвитку. Вона і тільки вона повинна планувати, що робити із землями. Передати їх в управління? Можливо. А громада повинна питати тих-таки депутатів і голову: «Передали наші землі? А що це нам дає?». І якщо сподіваного потоку ресурсу не буде, – міняти і керманича, і депутатів. Хоча цілком імовірно, що десь буде й таке, про що ви згадали.

Один із наших проектів, які робимо в Немішаєвому разом з нашими партнерами, – формування геопорталу громади. Торік провели аерофотозйомку селища. Коштом селищної ради: насправді, це невеликі гроші. І всім новоствореним громадам пропоную починати з інвентаризації.

– Чи морально отак торгуватися з громадами: обєднаєтеся – отримаєте додатковий земельний ресурс. Йдеться ж не про дароване кимось, а фактично про повернення свого – їхніх-таки споконвічних предківських нив.

– З точки зору моралі – тут, очевидно, є питання. Але це й вимушений крок – щоб пришвидшити процес об’єднання. Розвиток не може відбутися в тісних рамках. Для розвитку потрібні території. Та й людей, які мешкають навіть у крихітних селах, де одна вулиця і десяток хат, не можна залишати поза цими процесами, напризволяще. В об’єднаної громади більше спроможності вдихнути у такі малі села друге дихання.

Нині чимало говорять і пишуть про те, що адмінпослуги треба наблизити до людей. Але як це зробити в умовах району? Скажімо, нині Центр надання адмінпослуг – у Бородянці, і туди змушені добиратися люди з усіх сіл. То яке ж це наближення? Тому ми в нашій потенційній об’єднаній громаді плануємо розмістити центральний офіс адмінпослуг у селі Микуличі, а фронтальні офіси – ще в кількох населених пунктах. Звісно, з розширенням громади кількість їх лише збільшиться. Нині формуємо реєстри територіальної громади Немішаєвого, поширимо це на всю об’єднану громаду. І створимо систему, яка дасть можливість вкрай оперативно реагувати на проблеми, що виникають у будь-якому місці.

Тобто, ми працюємо над розвитком громади. Хоча реально розвиваємося в тих межах, які є, і плани свої будуємо на основі наявних сьогодні ресурсів, намагаючись максимально ефективно прописати їхнє використання. Ми не маємо сільськогосподарських угідь за межами: так склалося, що з поділом нашого радгоспу-технікуму переважна більшість його сільгоспугідь відійшла в адміністративне відання інших населених пунктів. Маємо землі промисловості: 7,2 гектара в межах населеного пункту, розпорядником яких є селищна рада, і понад 30 га – за межами селища, які акумулюють компанії. З ними, втім, знаходимо спільну мову, в контексті нашого бачення їхнього розвитку. Працюємо безпосередньо з власниками. Розглядаємо можливість створити там технопарк. Як би не було, а з часом усі громади працюватимуть з власниками земель – чи то з комунальними, чи з приватними. Над спільним завданням –максимально ефективно розвиватися.

– А тим паче коли кожен клаптик землі у вашому прикиївському селищі воістину золотий…

– Сьогодні земля вже не в ціні. Золото – і біля Києва також – це люди, ресурс. А земля? Вже в ділі технології «вертикальних полів». Тому вона втрачає колишню цінність. Так, це ресурс. Звісно, не маючи певної території, не можна розташувати підприємство. Але нині – не земля головне. Є гроші – викупили землю.

– Але ж земля може дати гроші.

– Можливо. Проте вони не такі великі. Та й земля за гроші – це банальний продаж ресурсу. Це не точка розвитку, це точка продажу. А насправді є потужніші ресурси. От ми і вчимося, не маючи значної кількості землі, залучати додаткові ресурси і шукати варіанти ефективного розвитку.

– Ви прихильник того, щоб землю продавати? Включно із сільгоспугіддями.

– Складне питання. Принаймні, я до кінця для себе ще не визначився. За нинішніх механізмів, які діють у державі, коли гарантій ніхто нікому дати не може, – цей рух цілком може звернути у протилежний бік від сподіваного: до концентрації всіх земель в одних-двох руках. Тому моя відповідь: поки що швидше ні, ніж так.

Чи зупинимо «селомор»

– Геть сумна статистика: за час незалежності з мапи України безслідно зникло понад 600 населених пунктів. Понад 90 – у Київській області. Для порівняння: у тій-таки Франції після Другої світової не пропало навіть хутора: там за цим пильно стежить держава. Чи не підніме обєднання громад хвилю нових смертей сіл і селищ, як це вже, до слова, було колись із бригадними селами – коли укрупнювали колгоспи і радгоспи?

– У нашій об’єднаній громаді цього точно не буде. А от приєднання до міст обласного значення потенційно може десь ці процеси прискорити. За нинішніх умов, коли немає глобальних механізмів захисту і розвитку сільських територій, для тих громад, які фокусуватимуться на міському розвитку, це ймовірна загроза. Хоча насправді все залежатиме від керманича.

– Тобто, маємо реально готуватися до нових масових втрат сіл і навіть селищ?

– Якщо тільки на рівні держави не запустимо механізм розвитку територій, а не розвитку міст, – тоді, очевидно, так. І тут слід збагнути одне: нам необхідно сфокусувати потік людей з міста до села. Найперше, що може цьому сприяти, – перехід до іншого механізму стягування податку з доходів фізичних осіб. Сьогодні цей податок сплачують за місцем реєстрації підприємств. А за його рахунок фінансується освіта й медицина. Так, держава перерозподіляє дотацію, але дотаційні регіони від цього постійно страждають. Приклад – наш Бородянський район. Отримує дотацію за рахунок того, що більшість його працездатного населення трудиться в Києві і весь податок з їхньої роботи осідає там. В цілій низці країн цей суто соціальний податок сплачують за місцем проживання працівника. Є країни, громадяни яких вибирають де сплачувати цей податок: за місцем роботи чи мешкання. І це теж нормально. Наш нинішній порядок сплати ПДФО відверто несправедливий. Перерозподіляти його за місцем проживання платника вважаю чеснішим. Розумію, що у міст набагато більше можливостей впливати, зокрема й на депутатів, які це рішення узаконили б. І тому в найближчій перспективі не плекаю жодних ілюзій щодо такої зміни.

Яким чином економічно підняти територію? Зробити так, щоб там було цікаво працювати. Те, чим нині опікується Інститут агарної економіки, – підтримка середнього бізнесу і фермерства – це правильно! Поки є ще з ким працювати, поки люди на місцях не розучилися трудитися, це треба робити. І забезпечувати максимальну державну підтримку саме таким підприємцям, а не великотоварному бізнесу. Бо нині держава дбає передовсім про те, аби дати розгін великим підприємствам. Але якщо декларуємо розвиток територій, тоді треба підтримувати формування отих «точок зростання» в селах. Навіть віддалених. Так, процес «знелюднення» сіл триває і, на жаль, триватиме. Але в наших силах сприяти тому, щоб села не пішли під великі поля.

В 2016 році ми взялися інвентаризувати землі селища. Розуміли: той не господар – хто не знає що має. Попіднімали наші карти, всю документацію, згодом провели аерофотозйомку селища – за допомогою дронів. А раз маємо цю зйомку – цілком логічно зробити її доступною для громадськості. Фактично фінал цієї справи – геопортал, у якому кожен мешканець селища матиме свій персональний кабінет, зайшови куди отримає всю інформацію про свою власну територію: що там є, де і які мережі прокладено, які запити були стосовно ділянки, адреси і навіть копії його докуменів, які є в реєстрі громади. Звісно, це непроста робота – від акумулювання бази до формування системи захисту. Але ми над цим активно працюємо. Вже є базовий геопортал, реєстри всіх об’єктів, їхні межі (реальні та ті, що в ДЗК, і видно де вони не збігаються). Маємо інформацію про будівлі у захисній береговій зоні, зокрема й ті, що потенційно загрожують довкіллю, руслу річки. Там же ми вносимо зону відповідальності з благоустрою – геопортал це дозволяє. За нашим правилами, 15 метрів від ділянки до дороги – це відповідальність мешканця, а за 50-метрову смугу довкола об’єкта підприємництва відповідає підприємець. Поки що цей механізм не працює у «зоні відповідальності», але геопортал уже чітко розмежовує ці зони – скажімо, в частині прибирання та благоустрою. Тут-таки, на геопорталі – ясна і зрима картина селищних доріг: де ремонтуються, вартість роботи, де потребують першочергового ремонту, а де дороги ще не заасфальтовано. Все на виду – і це теж формування відкритості громади. Якщо є така відкритість – натиснули на кнопку: ось земля, ось інформація хто її обробляє, на яких умовах і які надходження від цього в бюджет громади. І тоді з часом вже сама громада перелаштовується – починає ставити правильні життєві запитання, а не все, що спаде на думку. І це не дрібниці – це економить час на управління, дає змогу гуртом сфокусуватися на розвиткові.

Для мене такий фокус розвитку – молодіжна політика, спорт і регіональний розвиток. Ми сфокусувалися на вільну зону для регіонального розвитку та електронних сервісів – нині активно «лупаєм сю скалу». А в царині молодіжній – сформували наш «молодіжний парламент», експериментуємо, як залучити, активізувати молодь, з тим щоб якщо не сьогодні, то завтра спинити її відтік.

«Відриваємо молодь від шкіл»

– То селище Немішаєве має свій «молодіжний парламент»?! Як ви його сформували?

– Насправді, організовуючи його, ми керувалися бажанням відірвати молодь від шкіл.

– А що, це треба робити?

– В деяких регіонах треба. (Сміється) Хоча сьогодні, очевидно, вже не так активно. Але ми зіткнулися з тим (і таке, як виявилося, не лише у нас), що школи своїми надмірними вимогами до формальної освіти стають на заваді розвиткові активності молоді – комунікативних навичок, креативності, можливостей спільно реалізувати проекти. Ми командою одразу почали працювати з нашими школами. Найперше нас цікавило, що треба зробити, щоб змінити культуру. Поговорити зі старшокласниками – ті практично нічого не запропонували. Запросили молодших школярів, поговорили – ціла низка бажань і пропозицій: класні діти! Запитуємо: а громада дає вам можливість реалізуватися у якійсь сфері? Чули переважне – ні, не дає. І тоді зрозуміли: те, що діти хочуть, не зовсім дотичне до того напряму освіти, яку вони отримують. Усе просто: дітям вкрай не вистачає отієї життєво важливої частини неформальної освіти. Щоб їм довіряли якусь ділянку роботи, щоб вони могли працювати, щось впроваджувати. Тоді вони запалюються, і від того виграють і школи, і громада – всі виграють!

Але до цього нам ще треба було перейти. Спробували спершу запустити школу журналістики. Провели перше заняття, а далі – пустка: нема дітей, не приходять. Телефонуємо в школи: «Де діти?», – «А вони зараз не можуть відволікатися, – пояснюють учителі. – Готуються до олімпіад. Почекайте 2 з половиною місяці». Так було. Нині не так, нині з нашими школами все чудово. Більш того: наша школа №2 нині лідер за напрямом «демократична школа».

А тоді в рамках проекту Євросоюзу створювали «молодіжний парламент»: влітку проводили вибори, хід яких сама ж молодь знімала на відео. Використовували соціальні мережі: сформували закриту групу зі старшокласників, де розміщували відео кандидатів у члени парламенту, які озвучували свої програми… Обрали майже два десятки парламентаріїв –  восьми–одинадцятикласників з двох наших селищних шкіл. Далі після виборів підключився Державний інститут сімейної та молодіжної політики України, і ми реалізували тут експеримент з формування молодіжної політики в умовах об’єднаної територіальної громади: як дати старт молодіжному проекту і що зробити, щоб його цілковито втілити. Члени нашого парламенту разом з експертами інституту провели картування селища, визначили зони небезпеки – екологічної та й громадської. Ця карта стала унаочненням для депутатів, зокрема і для того, щоб розуміли, куди спрямовувати бюджетні витрати.

«Молодіжний парламент» має своє мешкання – власний кабінет в будинкові культури: вони його власноруч розмалювали, а ми вмеблювали, до слова, завдяки і нашим підприємцям.

– Ви направду відчуваєте вплив цього молодіжного органу на життя селища чи це більше скидається на тренінг громадської активності?

– Це серйозна соціально відповідальна громадська робота. Ми і на цьогорічний конкурс Мінрегіону «Кращі практики місцевого самоврядування» подали проект, пов’язаний з роботою «молодіжного парламенту», – формування бази мереж зовнішнього освітлення селища. Цю базу-карту створили якраз наші молоді парламентарії – за допомогою… смартфонів. У селищі понад 600 точок зовнішнього освітлення. Раніше ми не вели чіткого обліку, все відбувалося спорадично: якщо довідувалися, що на стовпі перегоріла лампочка, – під’їжджала бригада, міняли, а не довідувалися – ліхтар не світив… І от ми зі школярами віднайшли простий, навіть банальний механізм, як і тут навести лад. В чому суть? За допомогою смартфонів з увімкненими GPS-датчиками наша молодь провела зйомки об’єктів, далі через безкоштовні програмні продукти зі знімків дістали інформацію про точки-геокординати, доповнили – вже в «Excel» – нашим даними, необхідними для реєстру. Потім сформовані дані з таблиці Excel перенесли в структуру сервісу «Карти Ґуґл». І в результаті маємо «живу» карту селищного вуличного освітлення, де є всі об’єкти з їхніми описами. Такі карти можуть бути частиною геопорталу: скажімо, абриси мереж водопостачання чи й тих-таки стихійних звалищ.

Це, безперечно, дуже важливо для громади. Але – і це, можливо, найважливіше – великий стимул для громадського самоствердження наших дітей. Вони це змогли. За 7 днів та за 300 гривень позабюджетних коштів. І ця новина про їхню карту в лютому цього року одразу стала «топовою» на Київщині.

А тим часом робота з молоддю на наших низових теренах – це велика проблема. Бюджетний кодекс забороняє сільським і селищним радам фінансувати напряму молодіжну політику. Дише з бюджетів району чи громади. І фактично це дуже сильно блокує розвиток молоді. Я декілька разів порушував це питання на колегії Мінмольодьспорту. Закликав підготувати зміни до законодавства, які б зняли для нас цю заборону. В міністерстві пообіцяли ініціювати такі зміни, але коли воно буде, не знаю. А поки що мусимо називати це «витратами на заходи культури». Фактично крутійство, замість того, щоб усе робити по-людськи.

Той-таки «молодіжний парламент». Перші його учасники вже вступили до вишів, а тому він уже частково переформатувався. Але сьогодні це чи не найактивніша частина селищної громади. Діти чудові! І не тільки наші – вони такі всюди. Але немає механізму, щоб їх фінансово підтримати, та й неясно на державному рівні, як залучити їхню ініціативність у цій неформальній системі. Школа справді змінюється, але – з перших класів. І поки нинішні «першачки» стануть десятикласниками, мине десятиліття. Тому паралельно слід працювати зі старшими групами школярів – змінювати і їх. Бо те, чим займаємося з «молодіжним парламентом», – це і є «Нова українська школа», але в нинішніх 10-му–11-му класах.

«Реформи – це скальпель»

– Ви намагаєтеся вловити настрій громади? Аналізувати, де вона Вас підтримує, а де, навпаки, не схвалює?

– Настрій громади перемінливий. Хтось розуміє, що ти робиш. Хтось бачить, як ти працюєш з молоддю, і підтримує це. А комусь саме в цей момент заболіла його дорога, і його вже нічого, що ти зробив за роки, не цікавить. Зрештою, ми на сесії приймали непопулярні рішення. Наприклад, не харчуємо із селищного бюджету дітей перших-четвертих класів. Вимушено пішли на це, щоб знайти додаткові можливості підтримати школи. Торік ми не дали 1,6 млн гривень на харчування, зате на навчальні заклади виділили 4,5 мільйона. Вибрали інший шлях розвитку шкіл. І від цього теж хтось страждає.

Тому якщо ти хочеш робити реформи, справді робити, а не говорити, то маєш прийняти як даність, що хтось тебе любитиме, хтось ненавидітиме, а хтось намагатиметься вставити палки в колеса. Бо це такий шлях. А отак вловлювати нюхом, де і що зробити, щоб тебе любили,  – для цього можна сидіти тихо. Реформи у момент, коли ти їх проводиш, – це скальпель.

– І за таких умов Ви волієте розширити громаду? Прагнете додаткових ризиків? Готові до цього?

– Так, готовий. Пройшов певний етап разом зі своєю громадою, знаю напевне, що громада загалом уже спокійно сприймає цей шлях змін. Найважливіше тут мати ядро однодумців, а воно є. Далі вже можна долучати до цього шляху інших. Якби ми не пройшли свою частину шляху, а починали б разом з усіма, було б значно складніше.

– Пане Сергію, прочитає оцю нашу розмову голова якогось віддаленого від області українського села і, можливо, скривиться: «Добре отому колезі з Немішаєвого реформи проводити – під боком у Києва. А що мені на моїй глухій далечі робити?».

– Не він перший таке скаже. А насправді відстань до Києва – не критерій. Однозначно. В чомусь у нас простіше, але в чомусь і складніше. Бо десь у селі на Західній Україні люди їдуть на роботи в Польщу, а наші – у Київ. При цьому ті, хто там залишається, гадаю, ставлять своєму голові менше запитань, а наші ставлять нам ті ж вимоги, які кияни ставлять до столичної влади.

Загалом розвиток – це не піар, це конкретні рішення і забіг на важку та довгу дистанцію. Чому ж і робимо ставку на молодь. І намагаємося розвивати у неї здатність командної праці, креативність, критичне мислення, комунікативність. Але якщо глянути на весь період – від першого класу і доти, поки вони стануть, скажімо, великими бізнесменами, – я  все ще не бачу тих якісних та ефективних моментів, які формували б команди людей, готових бігти на цю дистанцію. І навіть наші закордонні партнери поки що над цим не працюють. Ми включаємося у творення певних рішень, допомагаємо формувати якісь молодіжні центри, молодіжних працівників – і в цьому вже плюс. Але це все ще не система, а окремі і таки нерішучі кроки.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company