«Схаменіться, бо лихо вам буде!..»

Не думав нічого писати, тому що в душі було, як серед гидкого болота, коли докруж Тараса Шевченка побачив густі натовпи добре впоряджених поліціантів і посинілих від холоду нацгвардійців, що, мов коршаки, обсіли Шевченків парк у Києві; до пам’ятника треба було проходити крізь принизливі залізні рамки.

Більшого цинізму вигадати не можна.

І тут бачу: у Луцьку гуртуються довкола Тараса Шевченка люди без поліціантів та залізних рамок, а у Львові аж 42 хори зі 1080-ма учасниками вільно співають «Заповіт». Їй-Богу, я щиро позаздрив львів’янам і лучанам.

Що ж сталося у Києві? Якщо зняти офіційні запевнення, то  СТРАХ перед Тарасом  Шевченком змусив нагнати силу-силенну охоронців.

Та він був постійним, бо не завжди могли й хотіли бачити Тараса Шевченка, як мовив Степан  Васильченко,  «на повен зріст». Миколу Костомарова не на жарт перелякала поема «Сон», Пантелеймон Куліш не міг терпіти Тараса  Шевченка поряд себе, тому від захоплення переходив до повного заперечення, принижував поета МихайлоДрагоманов, але отримав рішучу відсіч Бориса Грінченка…

За спостереженням проникливого Симона Петлюри, Тарас Шевченко був самотнім у своєму часі. Здається, він самотній і сьогодні, у свій день народження, коли кожному українцю «не можна» покласти йому квіти, а «Заповіт» і «Реве та стогне…» доводиться виконувати не біля пам’ятника, як завжди, а біля стін Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Страх той переданий з минулого. Тому Микола І, аби принизити поета, мізинця якого не вартий був той імператор, заслав у солдати, царат заборонив вшанування 100-річного Шевченкового ювілею, радянський режим розганяв людей, які збиралися 22 травня біля пам’ятника поета, підміняв цей день убогою за змістом «Київською весною», знищив вітраж в Київському університеті, постійно вилучав з Шевченкових видань твори, небезпечні для панівної системи…

Невже не зрозуміло, що Шевченко –  не те, що Гете для німців або Міцкевич  для поляків, хоч вони по-своєму геніальні.

«Кобзар» ставили поряд зі Святим Письмом, як спостеріг П. Куліш. Уявіть собі таку ситуацію з «Фаустом» Гете…

Тарас Шевченко репрезентує духовний космос, онтологічну й екзистенційну сутність українського народу, з яким постійно відчував нерозривну єдність, тому констатував: «Моє життя є частиною життя мого народу». Всі процеси національного пробудження, всі національно-визвольні рухи в Україні відбувалися й відбуваються під його іменем, і тому ставити на його шляху поліціантів й металеві рамки –  не лише принижувати Тараса Шевченка (як і весь народ). Це спроба дискредитувати його.

Не варто забувати профетичного дару поета: «Схаменіться, бо лихо вам буде!..»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company