Тут так тісно, що фізично неможливо розминутися з Музою. Й, очевидно, тому у цій малогабаритній київській квартирці народжуються шедеври.
Тут життя і творчість настільки міцно переплелися, що можна реально демонструвати молодим художникам, чим зазвичай офірують справжні митці заради отих мистецьких висот. Принаймні у нашій країні. І, повірте, знайдеться чимало таких, кого це унаочнення витверезить, переконає не шукати сеї приндливої слави. Надто втратна сфера у сенсі житейських благ і побутового комфорту.

Ви бачите «обитель» Степана Ганжі, славетного митця-килимаря і Шевченкового лауреата. Серед сього тісноття і присмерку монастирського скита, недужий, шодня видряпується чоловік на рукотворний і таки небезпечний поміст, сідає за верстат і звичайнісінькою виделкою, припасовуючи нитку до нитки, барву до барви, тче дивосвіт, неосягненний верхоглядністю, незбагненний для черстводухих.

Сьогодні я вперше побував у Степана Олександровича, побачив, як народжується його черговий шедевр. І в якому побиті нидіє Майстер. Утла напівтемна кімнатка, яку можна переступити двома кроками, – і спальня, і ткацька майстерня, і комірчина для підсобних матеріалів, і вітальня.

«Заболіла голівонька…» Гірко стало за стольних градоправителів, за керманичів Мінкульту. Оце животіння Художника, чиї твори осявають експозиції багатьох музеїв, – індикатор духовного зоскніння державних мужів, хронічної моральної анемії влади.

Культура, мистецтво – це вершина, по якій іще здалека впізнають країну. А невпізнана країна – географічне непорозуміння.