Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

1837 року Шевченко увірвався в літературний світ зі своєю «Причинною» і її неперебутнім символом Дніпра:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма…

А росіян чарували гоголівські слова: «Чуден Днепр при тихой погоде», «редкая птица долетит до середины Днепра». Як бачимо, для Шевченка Дніпро «розгніваний», а для Гоголя – «чудовий, тихий». Але «це ж той самий Дніпро, ті джерела у візії  обидвох поетів» (Є.Сверстюк, «Гоголь і Шевченко»).

Благоговійне ставлення Тараса Шевченка до Миколи Гоголя знайшло відображення в повісті «Близнецы»: там відтворено атмосферу суперечок навколо «Мертвих душ». Письменник і краєзнавець Петро Ротач впевнений, що якщо «герой повісті Савватій Сокира читає й перечитує «велику книгу», то це оцінка самого Шевченка: це сам він читав і перечитував книгу».

Шевченко був палким шанувальником «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Запевняв, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей. Твори Гоголя «Тарас Бульба»,  «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» та інші, за словами літературознавця Ю.Барабаша, «життєдайним соком жартівливої пісенності живили творчість Шевченка…» Творча манера Кобзаря поєднана з цими творами. Однодумцем, «великим другом», «братом» бачився Шевченкові автор «Тараса Бульби». Гоголя сприймав патріотом України, що своїми повістями з українського життя, передусім на історичні теми, прославив Україну і волелюбність українського народу.

Шевченко запам’ятав гнівні слова з монологу Тараса Бульби: «Переймають, чорт знає які бусурманські звичаї, цураються мови своєї, свій зі своїм не хоче говорити, свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку».

1842 року Шевченко створює на папері сепію «Зустріч Тараса Бульби з синами». Це була перша ілюстрація до повісті Гоголя «Тарас Бульба».

Мистецтвознавець В.Підгора робить припущення, що Шевченко у 1840 році малював портрет Гоголя: «Й оскільки вважають, що вони не зустрічалися, то висловлюють припущення, що Кобзар малював земляка з якогось малярського портрета, чомусь ніким не зафіксованого…». Письменниця Рената Смирнова стверджує, що 60 років в експозиції Державного музею Тараса Шевченка в Києві можна було побачити портрет Миколи Гоголя. «Він був підписаний поетом і друкувався у повному зібранні творів Кобзаря у 1949 та 1961 роках».  Письменницю дивує, що 2006 року біля портрета з’явився інший підпис: «Невідомий художник», а згодом полотно взагалі вилучили з експозиції й заховали в запасниках (Р.Смирнова, «Невідомий портрет Миколи Гоголя»).

Вони обидва, Шевченко і Гоголь, пишалися своїм краєм, своєю Україною. Намагалися казати правду про її долю. Писали по-різному і про різне. Та й не могло бути інакше: мали осібні характери і геть різні долі. Іван Франко, порівнюючи їх, стверджував: «Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке життя Шевченка! А в їх духовній діяльності що бачимо?  У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містизму, а у Шевченка рівну, ясну дорогу вгору та вгору, все вище, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «Марія». (І.Франко,«Двоязичність і дволичність»).

Гоголя читали і розуміли в усій Імперській Росії, бо писав він на «общедоступном языке», а Шевченка, з його «малороссийским наречием», спочатку розуміли лише «петербургские малоросы».

Доля не здружила їх, навіть не зазнайомила. Туманні залишилися про це згадки. Григорій Данилевський зафіксував фразу, яку почув від Гоголя 1851 року: «Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі». У цій розмові брав участь і професор Осип Бодянський. «Скажіть про талант, про його поезію», – звернувся до Гоголя. –  «Дьогтю багато, – неголосно, але твердо промовив Гоголь. – І навіть додам: дьогтю більше, ніж, власне, поезії. Нам-бо з вами як малоросам це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші».

Так обережний Гоголь відгукнувся про свого опального земляка.   Дослідники-шевченкознавці досі не дізналися як допомагав Гоголь молодому Шевченкові, якщо на той час і він сам потерпав від матеріальної скрути. Коли Шевченко перебував у засланні і потребував допомоги, коли йому заборонили писати і малювати, у 1850 році він писав до Варвари Рєпніної: «Я сегодня же напишу Василию Андреевичу Жуковскому и попрошу его о исходотайствовании позволения мне только рисовать… Или напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях».

В іншому листі до В.Рєпніної  Кобзар зізнавався: «Я завжди читав  Гоголя з насолодою… Перед Гоголем слід схилятись з обожнюванням, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю  до людей…  Я ніколи не перестану жаліти, що мені не вдалося особисто познайомитися з Гоголем».

Чи шукав Шевченко зустрічі з Гоголем – невідомо.  Коли Тарас увійшов у світське життя, його знаменитий земляк виїхав за кордон. Певно, тому Тарас і написав своє послання йому навздогін:

За думою дума роєм вилітає:
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці – може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?

Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

«Так він і залишився, – писав Є.Сверстюк, – на полі вічному – «великий друг», з яким можна сміятися і плакати на високості…» Обидва йшли вони у Cвіт різними шляхами. Тільки короткий був Cвіт для обох. У розквіті літ пішли у вічність два великі українці і письменники.

Академік Микола Жулинський назвав Гоголя і Шевченка «двома половинками українського серця», які репрезентують українську духовність і є «послами» нашої культури в усіх усюдах».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company